Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворога
ми була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.
Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.
Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках
оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той бе
рег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були крем
езні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милувал
и око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за св
оє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони поха
пцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так сам
о швидко й утекли.
Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, б
орючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.

Ц Лев! Ц прошепотів Гав.
Ц На березі безліч здобичі, Ц відповів йому Нао. Ц Лев розумний: він пли
гне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.
Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі ті
ні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.
Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів з
авдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді росл
инки з корінням. Уламри бачили їх життя Ц щасливе, упевнене, розкішне. Под
еколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися п
о м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хобо
тами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми вели
чезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як гран
іт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб
не сказати:
Ц Мамонт Ц володар усього, що тільки живе на землі.
Він анітрохи не боявся мамонтів, він знав, що мамонти не чіпають звіра, кол
и той їм не надокучає. Нао ще додав:
Ц Аум, син Крука, подружився був з мамонтами.
Ц Чому ж і нам не зробити, як Аум? Ц спитав Гав.
Ц Аум розумів мамонтів, Ц відповів Нао. Ц А ми їх не розуміємо.
Однак це питання вразило його; він увесь час думав про нього, кружляючи од
далік біля табуна велетнів. Думаючи голосно, він заявив:
Ц Мамонти не мають слів, як люди. Але вони розуміють одне одного, розумію
ть і крики своїх ватажків.
Гун каже, що вони по команді стають, де їм наказано, і перед тим, як рушати в
нову місцевість, радять раду… Коли б розуміли їхні знаки, ми б уклали з ним
и спілку.
Тут він побачив велетенського мамонта, що дивився на них. Самотній, серед
молодих тополь на низькому березі, він з'їдав молоді паростки. Нао ще ніко
ли не бачив такого великого мамонта. Росту він мав більше дванадцяти лік
тів, на потилиці у нього росла густа, як у лева, грива; волохатий хобот був с
хожий на якусь окрему істоту, що скидалась і на дерево, і на велику гадюку.

Троє людей, мабуть, зацікавили його, адже не можна ж було думати, щоб вони й
ого стривожили. Тоді Нао закричав йому:
Ц Мамонти Ц могутні! Великий мамонт Ц дужчий за всіх: він роздавив би т
игра й лева, як хробаків, він перекинув би десяток зубрів одним ударом сво
їх грудей… Нао, Нам і Гав Ц приятелі великого мамонта!
Мамонт наставив свої великі вуха, вислухав розмірені звуки двоногої іст
оти, тихо похитав своїм хоботом і ревнув.
Ц Мамонт зрозумів, Ц радісно вигукнув Нао. Ц Він знає, що уламри визнаю
ть його могутність.
Потім він ще закричав:
Ц Коли сини Леопарда, Сайгака й Тополі знайдуть Огонь, вони напечуть каш
танів і жолудів, щоб подарувати їх великому мамонтові!
Говорячи це, він побачив калюжу, де росли водяні лілеї. Нао знав, що мамонт
и люблять їх підводні стовбурці. Тож він гукнув своїх товаришів і разом з
ними почав рвати ці довгі руді рослини. Нарвавши чималий оберемок, вони с
таранно виполоскали його у воді і понесли до велетенського звіра.
Наблизившись на п'ятдесят ліктів, Нао знов заговорив:
Ц Ось! Ми нарвали цих рослин, щоб ти ними поласував. Тепер ти знатимеш, що у
ламри Ц приятелі мамонтів.
Сказавши це, Нао відійшов.
Зацікавлений велетень підійшов до корінців. Він добре знав, якого вони с
маку. Мамонт повагом, з довгими перервами почав їх їсти, одночасно огляда
ючи людей. Кілька разів він витягав свого хобота, нюхаючи, і потім добрози
чливо похитував ним.
Тоді Нао непомітно наблизився до нього, він спинився перед цими величезн
ими ногами, перед дим хоботом, що вириває дерева, перед цими довгими, як ті
ло тура, іклами, він був наче миша перед пантерою. Одним махом звір міг би с
терти його на крихти. Але, весь опанований творчою вірою, Нао тремтів тако
ж від надії й натхнення… Хобот тернувся об нього, проплив уздовж усього т
іла, нюхаючи. Нао, затамувавши подих, теж торкнувся волосатого хобота. Пот
ім він нарвав трави й молодих пагонів і подав їх мамонтові на знак спілки;
він почував, що робить щось неймовірне, щось надзвичайно глибоке, і його с
ерце сповнилося захопленням.

Розділ четвертий
СПІЛКА ЛЮДИНИ Й МАМОНТА

Бачивши, як мамонт рухався біля їхнього ватажка, Нам і Гав ще більше зрозу
міли всю мізерність людини; коли ж велетенський хобот наліг на Нао, вони з
відчаєм прошепотіли:
Ц Ось мамонт роздушить Нао, Нам і Гав лишаться самі перед кзамами, хижака
ми й водами.
Але в ту ж мить вони помітили, що рука Нао ласкаво чухає звіра, і їхні серця
сповнилися радістю й гордощами.
Ц Нао уклав спілку з мамонтом! Ц вигукнув Нам. Ц Нао Ц наймогутніший з
усіх людей на світі.
Тим часом син Леопарда кричав їм:
Ц Хай і Нам та Гав підійдуть, як Нао… Хай нарвуть трави й пагонів і подаду
ть мамонтові.
Вони вислухали його з палкою вірою і потихеньку, як те робив Нао, рушили до
мамонта, рвучи траву й молоді гілочки.
Наблизившись, вони простяглії свої оберемки. А тому, що разом з ними подав
ав зелень і Нао, мамонт почав їсти од усіх трьох.
Так зміцніла спілка уламрів з мамонтом.
Молодик місяця ріс; надходила ніч, коли місяць мав уже зійти так само круг
лий, як і сонце. Одного вечора кзами й уламри розташувалися на ніч на відст
ані двадцяти тисяч ліктів одні від одних на тому ж березі річки. Кзамй пос
ідали на сухому місці, гріючись біля веселого Вогню, і їли великі шматки м'
яса, бо того дня їм добре пощастило на полюванні. Уламри ж ділились у волог
ій темряві кількома корінцями та м'ясом однісінького дикого голуба.
За десять тисяч ліктів від берега зупинилися поміж сикоморами мамонти. В
день вони ставилися до людей цілком доброзичливо; ввечері ж виявляли пев
ну нетерплячість, може, тому, що вони вже трохи тямили людські хитрощі, а м
оже, й тому, що їм заважала присутність чужої породи. Отже, уламри щовечора
відходили геть, щоб не турбувати спільників своїм духом.
І ось цього вечора Нао спитав у своїх товаришів:
Ц Чи Нам і Гав здатні до виступу? Чи гнучкі у них ноги, чи свіжі груди?
Син Тополі відповів:
Ц Нам проспав частину дня. Чому б йому не бути готовим до бою?
А Гав заявив:
Ц Син Сайгака ні на хвилинку не спиниться, пробіжить скоріше, ніж будь-к
оли, аж до кзамів.
Ц Добре! Нао і його юнаки підуть до ворогів. Вони мусять боротися цілу ні
ч, щоб завоювати Огонь.
Нам і Гав в одну мить підвелися з землі й рушили за ватажком. Не можна було
надіятися зненацька поночі застукати ворога: вже майже зовсім круглий м
ісяць сходив на тім боці Великої річки. Він червоною плямою плив понад ос
тровами, коловся на дрібні частинки крізь віття високих тополь, одбивавс
я від чорних хвиль, де його тремтяче лице або пломеніло, наче літня хмарка
, або корчилося мідянкою, або пливло сріблястим лебедем, а з того місця аж
до обох берегів стелилася світла, блискуча скатертина.
Уламри спочатку йшли хутко, вибираючи шлях по низькій траві. Наближаючис
ь до табору кзамів, вони стишили свою ходу. Йшли однією лінією далеко один
від одного, щоб бачити якомога більше наЕкруги себе і не бути оточеними. З
ненацька з-за очерету блиснуло полум'я; воно було ще далеко і блідло в міс
ячному сяйві.
Кзами спали. Троє вартових стежили за багаттям. Сховавшись за кущиками, у
ламри з лютими заздрощами позирали на табір. Ех, коли б вони могли вкрасти
хоч іскру! Тепер вони вже мали й сухі стеблиночки, і тонесенькі гілочки: те
пер Огонь уже не вмре у них у руках, тепер вони засадять його в клітку з кор
и, вимощену зсередини плескатими камінчиками. Але як дістатися до нього?
Як обдурити обережність кзамів, що так зросла з тієї ночі, коли Нао раптом
з'явився перед їхнім огнищем?..
Нао сказав:
Ц Ось як буде. Нао піде берегом угору, а Нам і Гав почнуть блукати лугом на
вколо табору людожерів. Вони покажуться й сховаються. Коли вороги пожену
ться за ними, вони почнуть тікати, але не на повну ходу, бо треба, щоб кзами н
адіялися їх спіймати і бігли б за ними довший час. Нам і Гав хоробрі воїни
і не побіжать занадто швидко… Вони затягнуть кзамів аж до червоної скелі
. Коли Нао там не буде, вони пройдуть між мамонтами і Великою річкою. Нао їх
ній слід знайде.
Юнаки затремтіли. Їм було боязко розлучатися із Нао перед лицем тих люти
х кзамів. Але вони слухняно шугнули в кущі, а син Леопарда пішов до річки. М
инуло трохи часу… Аж ось з'явився і зник Нам, і в ту ж мить над травою полохл
иво майнула постать Гава. Вартові зняли тривогу; кзами з безладними вигу
ками посхоплювалися з землі й скупчилися біля свого ватажка. Це була люд
ина середнього зросту, кремезна, як печерний ведмідь. Він двічі труснув н
ад головою своїм києм, хрипко щось вигукнув і подав знак.
Кзами поділилися на шість груп, утворивши широке півколо; Нао з тривогою
заклопотано проводив їх очима, а потім став міркувати лише про здобуття
Огню.
Його стерегло четверо воїнів, вибраних із найдужчих. Один з них вигляд ма
в особливо страшний. Він був та її само кремезний, як і ватажок, зате трохи
вищого зросту; уже один розмір його кия свідчив про велику силу. Вогонь до
бре освітлював його постать. Нао побачив величезні щелепи, затінені густ
ими бровами очі, короткі міцні й криві ноги. Решта троє, хоч і були трохи ме
нші, все ж мали міцні тулуби й довгі руки з добре розвиненими м'язами.
Місцевість сприяла Нао: легенький, але постійний вітер дув на нього, дале
ко відносячи його дух; по траві блукали шакали, ширячи свій гострий сморі
д; до всього того Нао мав з собою одну з шакалячих шкур. Все не дозволило йо
му непомітно наблизитися до вогнища на шістдесят ліктів. Місяць виплива
в з-за тополь, коли Нао раптом підвівся з бойовим кличем.
Здивовані його несподіваного появою, кзами вирячили на нього очі. Але вж
е за хвилину попи з криком похапали кам'яні сокири, киї й списи.
Нао закричав їм:
Ц Син Леопарда пройшов степи, ліси, гори й ріки, бо його плем'я сидить без О
гню… Коли кзами дозволять йому взяти від свого вогнища кілька головешок
, він піде собі геть без бою.
Вони так само не розуміли цих слів чужої мови, як не зрозуміли б і виття во
вків. Бачачи, що він один, вони міркували тільки про те, як би його швидше вб
ити. Нао почав тікати, сподіваючись, що вони бігтимуть поодинці і що він за
тягне їх далеко від Огню, але вони кинулися всі разом.
Найбільший з них, добігши на потрібну відстань, кинув свого списа з крем'я
ним вістрям. Він шпурнув його з силою і спритністю, але зброя лише дряпнул
а Нао плече і вп'ялася в землю.
Уламр, бережуча власну зброю, витяг ворожу з землі і кинув її в свою чергу.
З свистом майнула вона в повітрі, пробила кзамові горло, і він, захитавшис
ь, упав. Тоді його товариші завили, наче пси, і всі троє разом кинули свої сп
иси. Нао ледве мав час припасти до землі, уникаючи гострої зброї, людожери
ж, думаючи, що вони його поранили, поспішили добивати його. Але він раптом
схопився на ноги і бився далі. Ще один із кзамів упав, поранений у живіт; ре
шта ж двоє невпинно кидали один за одним свої списи. Кров пирснула у Нао із
стегна, але він, почуваючи, що рана неглибока, почав тепер кружляти коло с
воїх ворогів, не боячись уже, що вони його оточать. Отак кружляючи, він пов
олі опинився між ними та Вогнем.
Ц Нао бігає швидше за кзамів, Ц крикнув тоді він. Ц Син Леопарда візьме
Вогонь, а кзами втратять двох воїнів.
І він хутко побіг до полум'я. Нао простяг уже й руки по головешку, коли рапт
ом побачив, що вони всі вже майже догоріли. Уламр оббіг вогнище, сподіваюч
ись знайти хоч одну придатну гілочку, але його розшуки були марними.
А кзами добігали.
Нао кинувся тікати, але зачепився за корінь і поточився, а тим часом ворог
и загородили йому вихід, притиснувши його до Вогню. Вогнище було широке й
лежало на горбі, однак він міг би перестрибнути через нього, та лютий відч
ай пройняв йому груди; думка про ганебну втечу в холодну ніч стала йому не
стерпною. Трясучи разом сокирою й києм, він пішов на бій.

Розділ п'ятий
ЗА ВОГОНЬ

Двоє кзамів невпинно наближалися, стишуючи ходу. Дужчий з них тряс своїм
останнім списом і кинув його уламрові майже в очі. Нао одбився сокирою, ал
е тонка зброя впала в огнище. В ту ж мить завертілося троє київ.
Кий Нао зустрівся одночасно з обома ворожими і спинив напад противників
. Слабший кзам похитнувся. Нао помітив це, насів на нього і страшним ударом
строщив йому потилицю. Але ж і сам він був поранений: сучок ворожого кия г
либоко роздер йому ліве плече, Ц це так вивернувся він з-під удару, що ціл
ив йому просто в голову. Важко дихаючи, він одхитнувся назад, щоб зпову при
готуватись до бою, і, замірившись києм, став чекати.
Хоч на нього йшов тепер лише один ворог, однак справа Нао була дуже погана
. Його ліва рука майже не служила йому. Кзам же стояв перед ним з обома ціли
ми руками і в повній силі. Це був вояк великого зросту; він мав довгий тулу
б з боками, що нагадували більше зубра, ніж людину, та з руками, що на третин
у були довші, ніж у Нао.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21