Тоді Нао зважився показатись. Він вистрибнув з високої трави і став пере
д ворогами, вигукуючи свій бойовий клич. Дикий галас, повторений гуртами
кзамів з заходу і зі сходу лісу, струсонув повітря. Гав спинився, від радос
ті й здивування у нього затрусилися коліна, а потім він щодуху побіг до си
на Леопарда. Той же, певпий, що Гав побіжить слідом за ним, уже летів потріб
ною стежкою. Але третя ватага кзамів, побачившії це, змінила напрям і стрі
мголов кинулася навперейми. Одночасно задні кзами бігли майже поруч уті
качів. Кзамам щастило: шлях на захід був перегороджений втікачам одночас
но воїнами і лавою скелястих горбів, а на південний захід Ц широким півк
олом вояків.
А що Нао вів Гава просто на горби, то кзами, стискуючи своє коло, радісно за
гомоніли; дехто з них уже добіг до уламрів на п'ятдесят ліктів і кидав спис
а. Але Нао, проминувши чагарник, уже вів свого товариша через прохід, поміч
ений ним заздалегідь з вершечка скелі.
Кзами заверещали, декотрі кинулися за уламрами в прохід, інші ж посунули
за горб навперейми.

Тим часом Нао й Гав поспішали як могли; вони набагато випередили б кзамів,
якби грунт тут не був такий нерівний і грузький. Коли вони вже вибігали з п
роходу, троє кзамів з півночі встигли загородити їм дорогу. Нао міг би ухи
литись від них на південь, але він чув звідти тупіт і знав, що його спинили
б і там. Найменше вагання несло за собою смерть. Отже, віп, як вихор, насів на
коротконогих кзамів з сокирою в одній руці і києм у другій. Гав же схопивс
я за списа. Кзами бігли, розсіявшись, боячись випустити уламрів. Нао напав
на того, хто був від нього ліворуч. Це був молодий моторний вояк. Він підня
в свого сокиру, щоб відбитись, але кий за першим разом вибив у нього цю збр
ою, а за другим Ц поклав його на місці.
Двоє інших людожерів напали на Гава, бажаючи швидко розправитися з ним, а
потім спільними силами насісти на Нао.
Молодий уламр кинув свого дротика і поранив одного з напасників, але не д
уже глибоко. Перш ніж він устиг вхопитися за списа, його самого поранили в
груди. Але він швидко плигнув назад і вбік і тим уберігся. В ту ж мить один к
зам уже знову нападав на нього спереду, другий же силкувався вдарити зза
ду. Гав мав загинути, аж коли на поміч прибув Нао. Свиснув його величезний
кий, хруснули кістки одного з кзамів, і він грудкою упав на землю, другий ж
е тікав до ватаги воїнів, що стрімголов мчалася з півночі.
Та вже було пізно. Уламри вийшли з оточення і бігли на захід, де не було ні д
уші, щоб їх спинити. А вони з кожним стрибком вигравали у відстані.
Вони бігли довго; бігли сухою землею, болотами, сухою травою, чагарниками,
торфовищами, збігали на горби й вихором з них скочувались. Кілька разів ї
м уже здавалося, що ворог залишив гонитву, але, вибігши на гору, вони завжд
и помічали здалеку його осатанілу зграю.
Тим часом Гав почав слабнути. З його рани сочилася кров; іноді вона текла л
едве помітною цівкою, і тоді уламри сподівалися, що рана закривається. Ча
сом же, після раптових зусиль чи невдалих стрибків на баюрах, червона рід
ина починала текти дужче. Пробігаючи пова молоді тополі, Нао заткнув Гав
ову рану тополевим листом, але кров текла й з-під затички. Поволі Гав змен
шив свою швидкість до швидкості кзамів, а потім став бігти й ще тихше. Тепе
р, оглядаючись, утікачі щоразу бачили, що кзами їх наздоганяють. І син Леоп
арда з лютим розпачем усвідомлював, що, коли Гав не зуміє зібратися з сила
ми, кзами доженуть їх, перше ніж вони добіжать до табуна мамонтів. Але сили
не верталися до Гава, на перший горб він вибіг уже зовсім виснажений. На в
ершечку гори ноги йому затремтіли, серце ослабло, обличчя стало попеляст
им, і він захитався. Нао ж, повернувшись до хижого племені, що вже почало бі
гти на горб, побачив, що відстань між ними й переслідувачами скоротилася.

Ц Коли Гав не може бігти далі, Ц сказав він глухим голосом, Ц людожери н
аздоженуть нас, перше ніж ми побачимо річку.
Ц Гаву потемніло в очах, у пухах співають цвіркуни! Ц простогнав молоди
й воїн. Ц Хай син Леопарда біжить уже сам, а Гав умре за Огонь і за нього.
Ц Гав ще не вмер!
Повернувшись до кзамів, Нао люто вигукнув свій бойовий клич, а потім, взяв
ши Гава собі па плечі, знову побіг. Велике завзяття й невичерпна сила споч
атку дозволяли йому бігти швидко. Він мчав стрибками з гори, підштовхува
ний своїм вантажем. Його гнучкі, як ясенове гілля, ноги добре витримували
цей тривалий спуск. Але під горбом він почав дихати швидше, ноги стали плу
татись. Коли б не гуло йому й досі у вухах після удару києм по голові, він на
віть з Гавом на плечах зумів би випередити коротконогих і втомлених довг
ою гонитвою кза-мів. Але він виснажився. Жоден степовий чи лісовий звір не
зміг би витримати такої довгої й безперервної витрати сил… Тепер кзами
невпинно наздоганяли його. Він чув їхні стрибки і кожної хвилини знав, на
скільки вони вже наблизились: спочатку це було п'ять сотень ліктів, потім
чотири, потім дві сотні. Тоді син Леопарда спустив Гава на землю і, відчува
ючи найтяжче вагання, сказав йому з мукою в очах:
Ц Гаве, сину Сайгака, Нао безсилий нести тебе далі! Гав підвівся.
Ц Нао мусить покинути Гава і рятувати Огонь, Ц сказав він.
Гав витягався, розправляючи руки, і струшував з себе дрімоту, бо хоч і трус
ько було йому на плечах Нао, але він був зомлів і заснув так від безсилля. А
кзами вже добігли на шістдесят ліктів і піднімали списи, розпочинаючи бі
йку. Вирішивши тікати лише в останній момент, Нао повернувся до них. Засви
стіли перші списи, але більшість їх навіть не долетіла до уламрів, тільки
один дряпнув ногу Гава, злегка кольнувши його. У відповіді. Нао поранив на
йближчого, а потім пробив живіт другому, що наближався великими стрибкам
и. Цих два удари стурбували першу лаву нападників. Вони люто заревли і спи
нилися, щоб почекати решту своїх товаришів.
Ця хвилина відпочинку стала уламрам на користь. Рана ніби розбудила Гава
. Ще безсилою рукою він ухопив списа і почав ним трясти, вичікуючи ворога.
Це по бачив Нао.
Ц Гав, значить, набрався сили? Так хай тікає!.. Нао затримає людожерів…
Молодий вояк завагався, тоді ватажок коротко одрубав:
Ц Біжи!
Гав побіг, спочатку нетвердо й хитаючись, а потім і певніше. Нао відходив п
оволі й грізно, тримаючи в кожній руці по спису. Кзами не зважувались. Наре
шті їхній ватажок наказав їм нападати. Зброя засвистіла, люди побігли. На
о вибив я лави ще двох воїнів і побіг.
На безкрайньому просторі знову відновилась гопитва. Гав то біг хутко, як
завжди, то приставав; м'язи слабли, дихалося йому дуже важко. Нао тяг його з
а руку. Кзамам було краще. Вони бігли, навіть не поспішаючи, певні, що тепер
здобич не втече. А Нао не міг більше тягти свого товариша. Надмірна втома й
гарячка роз'ятрили йому рану; у вухах гуло; до того ж він ще й забив ногу об
камінь.
Ц Гав мусить умерти! Ц вів своєї молодий воїн. Ц Нао розкаже, що Гав бив
ся добре.
Ватажок понуро мовчав. Він прислухався до тупоту ворогів. Знову їх розді
ляло лише двісті ліктів, а коли втікачі почали збігати на гору, Ц лише ст
о. Тоді, напружуючи останні сили, син Леопарда пробіг цих сотню ліктів аж д
о вершечка шпиля. І тут, кинувши оком на захід та задихаючись від утоми, за
кричав:
Ц Велика річка… мамонти!
Безмежне водяне поле лежало перед ними, полискуючи поміж тополь, вільх т
а ясенів; тут же, за чотири тисячі ліктів від утікачів, пасся на траві сере
д молодих дерев табун мамонтів. Тягнучи Гава, Нао знову кинувся бігти так
швидко, що одразу виграв більше сотні ліктів. Але це було останнє зусилля!
Вони втрачали цей виграш лікоть по ліктю. А кзами вигукували свій бойови
й клич…
Коли дві тисячі ліктів розділили Нао й Гава від вершка горба, кзами вже мо
гли б докинути до них своєю зброєю. Вони бігли не поспішаючи, певні, що спі
ймають уламрів уже хоча б тому, що гнали їх на табун мамонтів. Вони знали, щ
о ті, незважаючи на всю свою лагідність, не терплять біля себе чужої прису
тності; отже, вони завернуть утікачів.
Проте кзами все гналися за своїми жертвами, вже можна було чути їхнє хрип
ке дихання, а ще ж треба було пробігти цілу тисячу ліктів!.. Тоді Нао жалібн
о заголосив, і на цей поклик з-під платанів несподівано вибігла якась люд
ина, а за нею величезний звір з піднесеним хоботом, пронизливо ревучи. Вку
пі з іншими трьома велетнями звір раптом кинувся просто до сина Леопарда
. Перелякані, але задоволені кзами спинилися, їм треба було лише чекати, що
б уламри повернули на них. Тоді б вони їх оточили й знищили.
Однак Нао біг далі; він пробіг ще сотню ліктів, а потім, повернувши до кзам
ів своє виснажене від утоми лице з блискучими від радості очима, закрича
в:
Ц Уламри уклали спілку з мамонтами і Нао глузує з людожерів!
Тим часом добігли мамонти, і, на величезне здивування кзамів, найбільший
з них поклав свого хобота на плече Нао. А той гукав далі:
Ц Нао забрав Огонь! Він убив чотирьох вояків у таборі і чотирьох оце тіка
ючи.
Кзами люто заревли, але мамонти рушили на них, і вони сипнули врозтіч, бо, я
к і уламри, вони теж не могли собі уявити, щоб людина здатна була боротися
проти табуна цих велетнів.

Розділ сьомий
ЖИТТЯ У МАМОНТІВ

Нам добре вмів доглядати Вогонь. Коли Нао повернувся, Вогонь ясно й чисто
горів собі в своїй клітці. І хоч Нао був неймовірно втомлений, хоч рана гри
зла його тіло, наче вовк, хоч у вухах гуло від гарячки, все ж син Леопарда пе
режив хвилину найвищого щастя. В його широких грудях забилася надія. Сто
ячи перед загрозою смерті, він про неї не згадував. У серці тремтіла молод
ість. Перед ним як живі постали рідні землі навесні, коли очерети разом ви
кидають свої тендітні стрілочки, коли тополі, вільхи й верби вдягаються
в свій зелений пух, коли чирки, чаплі, дикі голуби, синиці перегукуються, к
оли дощ так весело ллється з неба, наче саме життя надає на землю. І скрізь:
на воді, в траві і поміж дерев Ц усе його майбутнє вставало перед ним в об
разі Гамли.
Намріявшись біля Вогню, Нао назбирав корінців і ніжних рослин, щоб вшану
вати ватажка мамонтів, бо розумів, що для тривалості спілки її треба щодн
я зміцнювати. І тільки поставивши Нама на варту, він вибрав собі куточок п
осеред табуна і ліг відпочити.
Ц Якщо мамонти кидатимуть пасовище, Нам розбудить сина Леопарда, Ц ска
зав син Тополі.
Ц Пасовище розкішне, Ц відказав Нао. Ц Мамонти пастимуться тут аж до в
ечора.
І він заснув глибоким, як смерть, сном. Коли він прокинувся, сонце вже хили
лося до лугу. Хмари громадилися по небу й поволі затягали його жовтий дис
к. Нао відчував біль в усіх суглобах, голова йому горіла, боліла спина, але
у вухах гуло вже тихше і плече боліло менше.
Він підвівся, позирнув на Вогонь і спитав у вартового:
Ц Кзами повернулись?
Ц Вони й не йшли… Вони вичікують на березі перед островом з високими топ
олями.
Ц Це добре, Ц сказав син Леопарда. Ц Вони не матимуть Огню вогкими ноча
ми, втратять мужність і повернуться до своєї орди. Хай тепер Нам лягає спа
ти.
Поки Нам розташовувався на ліжку з листя й моху, Нао оглянув Гава, що кидав
ся уві сні. Юнак зовсім ослаб, шкіра йому горіла, дихати йому було важко, ал
е кров з грудей уже не текла.
Побачивши, що небезпека для Гава минула, Нао зпову нахилився над Вогнем з
жагучим бажанням випустити його на купу сухого хмизу.
Але він відклав це бажання на дальші часи. Треба було спочатку випросити
у ватажка мамонтів дозвіл заночувати в його таборі. Нао пошукав його очи
ма. Він, як звичайно, тримався самотньо, щоб краще наглядати за табуном та
вільніше прислухатись до оточення. Він пасся серед кущиків, що ледве вит
икалися з-під землі. Нао назбирав листу папороті та болотяної квасолі й п
опростував до великого мамонта. Побачивши його, звір покинув смикати тен
дітпі кущики, радісно захитав своїм волохатим хоботом і навіть кілька ра
зів ступнув до Нао. Бачачи людину щоразу з повними руками паші, він виказу
вав їй своє задоволення і починав теж почувати до неї певну ніжність. Мис
ливець простяг йому свій оберемок і сказав:
Ц Ватажок мамонтів! Кзами ще не покинули річки. Уламри дужчі за кзамів, а
ле їх тільки троє, а кзамів більше ніж три рази дві руки. Вони нас уб'ють, кол
и ми відійдемо від мамонтів.
Мамонт добре напасся за день, а тому папороть і квасолю їв уже повагом. З'ї
вши все, мамонт позирнув на сонячний захід, а потім ліг на землю, напівобкр
утивши своїм хоботом людину за груди. Нао зрозумів, що це знак цілковитої
згоди і що він може вільно вичікувати свого й Гавового одужання в таборі
мамонтів у повній безпеці від кзамів, лева, тигра й сірого ведмедя. Можлив
о, що йому дозволили б розпалити й ненажерливий Вогонь, щоб поласувати пе
ченими корінцями, каштанами і м'ясом.
Сонце закривавило широкий захід і підпалило розкішні хмари. Вечір був од
ночасно червоний, як калина, жовтий, як поле козельцю, бузковий, паче зимов
ець на березі восени; всі ці його вогні одбивалися у воді річки. Це був оди
н з найкращих вечорів. Він не розпливався безмежними просторами, як уліт
ку, але малював свої огненні озера, острівці та глибокі печери кольору ма
гнолій, півників і шипшини, і їх блиск чарував просту душу Нао. Він лише пи
тав сам у себе, хто ж підпалює ці безмежні простори, які люди й які звірі жи
вуть за цією горою неба.
Минуло вже три дні, як Нао, Гав і Нам оселилися в таборі мамонтів. Мстиві кз
ами все блукали по берегу Великої річки та сподівалися зловити й пожерти
людей, що пограбували Вогонь і виявилися хитрішими й дужчими за них.
Нао вже апітрішечки не боявся їх: його спілка з мамонтами зросла й зміцні
ла. Кожного ранку чимраз більше сил набиралося у нього. Рана на плечі, не б
увши глибокою, швидко заростала, у вухах більше не гуло, гарячка припинил
ася. Гав теж швидко одужував. Досить часто троє уламрів виходили на горбо
чок і глузували з ворогів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21