груди були вд
вічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів
мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали землю в пошуках їстів
них корінців.
Під загальний рев племені велетень попростував до ва й уламрів. Він бив с
ебе в груди, показуючи в гніві білі зуби під важкими, тремтячими од гніву г
убами.
З наказу жінки-ватажка ва почали відступати. Вони робили це повагом, коря
чись стародавньому законові Ц утримуватись від усякого жесту й слова. Н
ао приєднався до них, довіряючи їх досвідові. Нам же і Гав, що йшли на чолі п
лемені, трохи загаялись і коли схотіли й собі приєднатись до ватажка, то в
ідступ їм уже був загороджений: синьолюдки розпорошилися по всій галяви
ні. Гав устиг шугнути в гущавину; Намові треба було ще перебігти рівне міс
це. Він біг зигзагами і так жваво, що міг би врятуватись. Аж ось одним скоко
м перед ним виросла котрась із самиць; він стрибнув убік і, ухиляючись від
двох самців, що вже бігли назустріч, зачепився ногою за корінь і поточивс
я.
Важкі обійми стиснули Нама. Він опинився в ланах у велетня.
Нам не мав часу вхопитися за зброю Ц неймовірний тиск паралізував йому
тіло, і він ночував себе так само безсилим, як сайгак, що опинився під тигр
ом. І тоді, знаючи, що Нао не встигне прийти па допомогу, він здався напризв
оляще, м'язи його ослабли, очі загасли; він покірно чекав смерті, не робляч
и жодного руху.
Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він
схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила
його.
Ц Не лізь! Ц сказала вона.
Жінка пояснила йому, що досить Нао підняти списа, як Нам загине. Вагаючись
між прагненням позмагатися за життя Нама і побоюванням прискорити кіне
ць сина Тополі, Нао важко зітхнув, зупинився і почав дивитись.
Людина з блакитною шерстю, скрегочучи зубами, підняла мисливця вгору й л
адналась розтрощити його об стовбур дерева… Але зненацька її рішучість
десь зникла, і вона уважно пригледілась до зомлілого тіла. Не відчувши ні
якого опору, вона вгамувала свій гнів, якась невиразна лагідність засяял
а в її очах; потім стиха поклала Нама на землю.
Коли б юнак хоч трохи поворухнувся для оборони чи просто а переляку, неща
дна рука схопила б його знову. Але він відчув це інстинктом і лежав нерухо
мо.
На це видовище збіглося все плем'я: самці, самиці й малеча. І всі вони перес
відчились, що Нам майже однакової з ними породи. Для карликів чи уламрів ц
е було б якраз причиною, щоб убити його. Але ці лісові створіння стояли на
дуже низькому щаблі розвитку; вони не знали війни, не їли м'яса і жили без с
тародавніх звичаїв. Інстинкт підбурював їх проти хижаків, що крали у них
молодь і жерли поранених; тих же тварин, що їдять траву, вони не чіпали.
Отже, вони не знали, що їм робити з Намом. їх заспокоювала і його нерухоміс
ть, і раптова лагідність великого самця. А цьому самцеві вони не опиралис
я вже протягом кількох років, і він водив їх у лісі, вибираючи шляхи й місц
я для відпочинку та женучи геть лютих ворогів Ц левів.
Нам і досі не вкусив і не вдарив нікого з них, тож і вони поставилися до ньо
го миролюбно. Що довше дивилися вони на простягнуте долі Намове тіло, то м
енше ставало їм охоти вбити його. Намове життя було врятоване.
Тепер він міг би, не турбуючи їх, іти з ними, може, навіть жити разом.
Як спершу він почув подих смерті, так тепер помітив, що нещастя минуло, і п
овагом підвівся та став чекати Хвилину вони ще дивилися на нього, сповне
ні недовір'я. Та ось одна з самиць, спокушена якимсь ніжним паростком, захо
дилась біля нього; один із самців почав поратися біля коріння за ними и ус
і інші почали заспокоювати голод. Синьолюдки харчувалися лише рослинам
и і їли не все, що їдять олені та зубри, щоб підтримувати свою силу, тому доб
ування їжі було для них справою довгою й копіткою.
Уламр був вільний. Він негайно приєднався до Нао, і обидва почали дивитис
я, як з'являються й зникають між деревами синьолюдки. Ще тремтячи від цієї
пригоди, Нам залюбки убив би їх усіх. Нао ж не відчував ненависті до цих чу
дних людей; він дивувався їхній ведмежій силі й міркував собі, що вони віл
ьно могли б винищити ва, рудих карликів, людожерів і уламрів, коли б тільки
того схотіли.

Розділ восьмий
ВЕДМІДЬ-ВЕЛЕТЕІІЬ У МІЖГІР'Ї

Минуло вже досить багато часу, як Нао перейшов ліс синьолюдків та залиши
в у ньому ва. Через ущелину між двох гір він вибрався на високу рівнину. Ос
інь тут була холодніша, хмари весь час укривали небо, вітер завивав цілим
и днями; трава й листя гнили на землі, і мороз винищував безліч комах, вишу
куючи їх під корою, голими стеблинами, засохлими коренями, гнилими плода
ми, у щілинах каміння та в порепаній глині. Коли хмари часом розривалися, з
орі, здавалося, заморожували темряву ночі. Ночами вовки вили майже безпе
рестанку, собаки набридали своєю гавкотнею; іноді чути було крик вмираюч
ого оленя, сайгака чи коня, нявчання тигра або рик лева. Уламри помічали гн
учкі тіла та блискучі очі, коли вони раптом виринали з пітьми, що оточувал
а їхній Вогонь.
Життя ставало дедалі тяжчим. Наближалася зима, рослинної їжі меншало. Тр
авоїдні гарячково розшукували її по голих степах, вигрібали корінці, обг
ризали молоді гілочки й кору; хто їв плоди, той безнадійно тинявся під дер
евами; гризуни укріплювали свої нори, хижаки весь час були на ловах, засід
аючи біля води, визираючи з пітьми лісової гущавини та ховаючись по запа
динах у скелях.
Крім тих, що засинають на зиму чи заготовляють для себе їжу в своїх норах,
звірі тяжко бідували, не маючи змоги як слід прохарчитися.
Нао, Нам і Гав голоду майже не відчували. Подорож і різні пригоди загостри
ли їхні відчуття, спритність і передбачливість. Тепер уламри ще з більшо
ї відстані помічали здобич чи ворога; вони передчували вітер, дощ, повідь.
Кожен рух вони розумно пристосовували до своєї мети, зберігаючи сили. Ра
з кинувши оком, знаходили надійну схованку чи придатну для бою місцевіст
ь. І дороги своєї мисливці трималися так само впевнено, як то буває з перел
ітним птаством. Гори, озера, гнилі болота, ліси, що міняють вигляд берегів,
Ц ніщо не перешкоджало їм з кожним днем наближатися до землі уламрів. Те
нор вони вже за півмісяця сподівалися дійти до свого племені.
З усіх можливих шляхів Нао вибрав довге міжгір'я Ц ту дорогу, що нею він к
олись, як це зараз пригадав, пройшов з групою мисливців, бувши ще Гавових л
іт. Вона тяглася через вапняні скелі, переходила в балку і закінчувалася
вузькою ущелиною, де треба було часто перелазити через велике каміння, щ
о нападало сюди з гори.
Дві третини міжгір'я мисливці пройшли без пригод. Опівдні вони сіли поїс
ти, влаштувавшись на площадці, оточеній скелями. Звідси чути було гомін п
ідземної річки, що спадала в бездонне провалля; перед очима в скелі чорні
ли дві печери.
Поївши, Нао попростував до однієї з печер і уважно оглянув її. Він пригада
в, що Фаум показував її своїм воїнам як найкоротший шлях на рівнину. Але то
ді вони йшли великою ватагою, і всипане гострим камінням дно печери вава
жало б мисливцям. Для трьох же молодих уламрів печера могла б стати в приг
оді, і Нао вирішив піти нею.
Він знайшов прохід і попрямував ним усе далі, аж доки побачив слабеньке с
вітло, що свідчило про близький вихід. Тоді він повернув назад. Біля отвор
у печери зустрівся з Намом.
Ц Ведмідь-велетень у міжгір'ї! Ц сказав йому Нам.
Гучний рев заглушив його мову. Кинувшись до отвору, Нао побачив Гава, що вж
е сховався між камінням, наче підстерігав здобич. Ватажок затремтів.
Двоє страшних звірів сунули до місця відпочинку уламрів. Вони були вкрит
і надзвичайно густою шерстю чорного кольору, що захищала їх від холоду з
ими, гострого каміння та колючок рослин. Один з них, як зубр завбільшки, з к
ороткими, дужими й гнучкими лапами, мав опуклого лоба, схожого на об'їдени
й лишаєм валун. Його широка пащека могла вільно замкнутися на людській г
олові, в одну мить стираючи її своїми жахливими щелепами. Це був самець. У
самиці ж лоб був плескатий, пащека менша, хода якась коса. В рухах і постав
ах обох звірів було щось схоже на подобу синьолюдків.
Ц Так, Ц прошепотів Нао, Ц це ведмеді-велетні.
Ці створінпя не боялись жодного звіра в світі. Але ж і їх самих не доводило
ся боятися, принаймні коли вони не були роздратовані або ж занадто голод
ні, бо ця порода споконвіку до м'яса ласою не була.
Тепер же вони ревуть. Самець щирить свої зуби і люто мотає головою.
Ц Він поранений, Ц зауважив Нам.
Справді, кров текла ведмедеві крізь густу шерсть. Мисливці дуже злякалис
ь, чи не від людської часом зброї це рана, бо тоді ведмідь захоче помститис
ь. А коли він уже почне мститись, то справу напевно закінчить, бо впертішог
о звіра нема в світі. Зі своєю густою шерстю та товстою шкурою він просто к
епкував би із списа, сокири й кия. Одним ударом лани він міг би розпороти л
юдині живіт, задушити її в своїх обіймах, змолоти її своїми щелепами.
Ц Як вони прийшли? Ц спитав Нао.
Ц Між оцими деревами, Ц відповів Гав, вказуючи на кілька ялинок, що прим
остилися на скелястій кручі. Ц Самець зійшов праворуч, самиця Ц лівору
ч.
Чи випадково, чи, може, здійснюючи певпий план нападу, ведмеді загородили
уламрам вихід. Видно було, що напад неминучий. Про це свідчили і лютий рев
самця, і насторожена, хитра поза самиці. Коли вони ще й досі вагалися, то це
через те, що міркували дуже повільно і хотіли спершу пересвідчитися, що з
добичі нема куди тікати. Вони довго принюхувалися, важко сопучи, щоб кращ
е дізнатися, як далеко сховались поміж камінням їхні вороги.
Нао хутко дав знак тікати, і, коли ведмеді пішли в наступ, уламри були вже в
глибині печери; Нао послав юнаків уперед, і всі троє бігли так швидко, як л
ише дозволяли їм нерівність грунту та покручений шлях.
Ускочивши в порожню печеру, ведмеді-велетні загаялись, загубивши між св
оїми старими слідами свіжий уламрів. Потім вони дуже обережно та іноді с
пиняючись погналися за людьми. Не боячись жодної в світі тварини, вони, пр
оте, були обережні зроду і боялися невідомого. Вони знали зрадливість кр
уч, печер і ям; невиразно пригадували каміння, що відколюється й летить ун
из, землю, що лопається й розходиться, приховані в пітьмі ночі провалля, сн
іжні обвали, води, що виїдають тверді скелі. За все їхнє довге життя ні мам
онт, ні лев, ні тигр їм не загрожували. Але темні сили стихії часто давалис
я їм взнаки. Вони зазнавали болю від гострого каміння; їх з головою завалю
вав сніг, несли весняні річки, засипала в печерах земля.
А сьогодні вранці вперше на них напали живі істоти. Напали з вершка висок
ої стрімкої скелі, куди могли б злізти хіба ящірки та комахи. І ось там сто
яло троє двоногих створінь. Побачивши велетнів, вони дико загукали і кин
ули свої списи. Один з них поранив самця. Осатанівши від болю й лютої злост
і, ведмідь втратив всяку обережність і спробував видертися прямо на гору
, але скоро мусив відмовитися від цього наміру і разом з самицею пішов шук
ати кращої дороги.
Він на ходу вирвав списа, кілька разів нюхнув його. Ведмедеві не часто дов
одилося зустрічати людей. Їхній вигляд дивував його не більше, ніж вигля
д якогось там вовка чи гієни. Вони завжди поступалися йому дорогою, він ні
чого не знав ні про їхню хитрість, ані про їхню силу, отже, анітрохи не турб
увався. Через це остання пригода, як цілком несподівана, дуже його стурбу
вала. Вона порушувала старовинний зв'язок між речами і ставала незвичною
для нього погрозою. І печерний ведмідь блукав різними проходами, здирав
ся на горби, старанно принюхувався до запахів. Нарешті він стомився. Якби
не та рана, він зберіг би лише на дні своєї свідомості невиразний спогад п
ро пригоду, що міг би пробудитися тільки в однакових умовах. Але ж хвилі бо
лю ще й ще раз нагадували ті три істоти на горбі з їхніми гострими списами
. І тоді він починав ревти, зализуючи свою рану… Але через деякий час рана
перестала боліти. Ведмідь-велетень тепер думав лише, як би відшукати соб
і їжу, коли раптом знову зачув дух людини. Гнів стиснув йому груди. Він пок
ликав свою самицю, що йшла оддалік. З'ясувавши, де сиділи їхні вороги, ведм
еді разом кинулися вперед.
В темному проході Нао відчував спочатку присутність тільки своїх товар
ишів. Потім зачулося й важке тупання звірів; важко сопучи, вони наздоганя
ли людей. їм легше було бігти печерою на своїх чотирьох лапах, весь час нан
юхуючи носом слід… Уламри щохвилини спотикались об каміння, падали, стук
ались об виступи стін, а їм же ще й треба було нести важку зброю, їжу та кліт
ки з Вогнем, які Нао не міг покинути. Вогонь, жеврів на споді їх і не освітлю
вав шляху; його слабеньке рожеве світло летіло вгору, ледве позначаючи в
иступи стін. Одночасно ж на його тлі досить яскраво виступили постаті вт
ікачів.
Ц Швидше! Швидше! Ц кричав ватажок.
Та Нам і Гав не могли бігти швидко, і велетні звірі наздоганяли їх. Щохвили
ни сопіння хижаків ставало все чутпішим. В міру наближення до ворога їхн
я лютість зростала, і вони інколи чи один, чи другий починали ревти. Голосн
ий рев лунко одбивався від кам'яних стін. А від цього реву Нао краще уявляв
собі їхню неймовірну силу, лютість обіймів та надзвичайну міць гострих
щелеп.
Через деякий час звірі були на відстані кількох стрибків. Земля тремтіла
під ногами Нао. Він відчував, що за мить страшний тягар упаде йому на спин
у… Тоді він сміливо став лицем до смерті. Несподівано повернувши клітку,
Нао направив її слабке світло ведмедеві в очі. Ведмідь раптом спинився. Н
есподіванка збентежила його. Він здивовано позирнув на вогник і глухо по
кликав самицю, захитавшись на своїх чотирьох лапах. Потім, підштовхувани
й лютістю, знову посунув на людину. Нао відскочив і щосили кинув свою кліт
ку ведмедеві в голову.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21