Торкаючись землі, він на одну мить зупинявся
, напружуючись.
Ступаючи не так широко, мегасерос зовсім не мав відпочинку. Він біг, чимра
з прискорюючи свій рух. Але тигр його наздоганяв; хижак щойно вийшов на ло
ви після денного сну, тоді як олень був стомлений довгим переходом.
Ц Тигр зловить великого оленя, Ц сказав Нам тремтячим голосом.
Нао, уважно стежачи за цим полюванням, відповів:
Ц Великий олень невтомний.
Недалеко від річки відстань між тигром і мегасеро-сом зменшилася наполо
вину. Тоді, напруживши останні сили, мегасерос ще збільшив свою прудкіст
ь; обидва бігли однаково швидко, а потім тигр прикоротив своє плигання. Ві
н би вже й покинув гнатися, коли б не річка: він сподівався вловити свою же
ртву у воді, бо його смугасте тіло було дуже добре пристосоване до плавби.
Коли він добіг до річки, мегасерос уже відплив на п'ятдесят ліктів. Тигр по
плив по хвилях надзвичайно швидко, але ж і мегасерос тікав од нього, мабут
ь, не менш швидко. Життя його залежало від цієї хвилини. Річка була неширок
а Ц і олепь мусив дістатися берега першим; коли б він загаявся, вилазячії
на берег, тигр зловив би його. Він цс знав і навіть наважився трохи ухилити
ся, щоб краще пристати. Олень плив тепер до невеличкої кременистої коси. Т
а хоч і добре вибравши місце, де пристати, мегасерос несподівано па хвили
ну завагався. Тим часом тигр наближався. Врешті олень вибрався на берег. В
ін уже відбіг на два десятки ліктів, коли тигр теж опинився на сухому і зно
ву розпочав переслідування. Але він зробив це хапаючись, сплутав собі ла
пи, спіткнувся й покотився. А за цей час мегасерос встиг забігти майже без
вісти. Гнатися далі було б безнадійною справою; тигр зрозумів це і, пригад
авши високу тінь, помічену ним по дорозі, негайно поплив назад. Тур ще не в
стиг утекти…
Ставши свідком тигрового полювання, тур подався до лісу. Потім завагався
. І це вагання зростало в тій мірі, в якій тигр віддалявся, і особливо тоді, к
оли він зник в очеретах. Тур тримався, однак, у своїй схованці, коли ось нов
ий гострий небезпечний дух ударив йому в ніздрі. Витягти шию і впевнивши
сь у небезпеці, він вибрав собі шлях утечі. Йому довелося пробігти повз ва
луни, де сиділи уламри; зачувши дух людини, він пригадав, як колись на ньог
о, ще молодого й слабосилого, напали були ці істоти та поранили каменем, і
тому звернув убік.
Отже, він біг щодуху і мав уже зникнути в нетрях, коли раптом мусив спинити
ся: на нього стрілою налітав тигр. Тигр не боявся, що тур утече від нього, як
утік мегасерос, але його дуже розлютила невдача. Розуміючи, що тікати мар
но, тур обернувся до хижака. Знаючи, що тигр однаково його наздожене, він п
ішов своєму лихові назустріч. Наставивша роги та риючи копитами землю, в
ін з своїми широкими рудими грудьми та голубим вогником в очах був справ
жнім борцем лісів і степів; чорна лютість приглушила його страх; кров, що с
тиснула йому серце, гартувала його до боротьби, а інстинкт саморятування
перетворився у мужність.
Тигр відчув силу супротивника. Він не наскочив на нього одразу. Він крути
вся біля тура, як змія, вичікуючи у того якогось поспішного чи неуважного
руху, щоб раптом насісти на нього, зламати йому хребта або перегризти гор
ло. Але тур, уважно стежачи за поведінкою і рухами нападника, весь час наст
авляв на нього свій міцний лоб з гострими рогами…
Нараз хижак став як укопаний. Пазурі вп'ялися в землю, очі люто втупилися в
нового, невідомого ще йому велетенського звіра. Цей звір трохи скидався
на тигра, але був вищий і міцніший за нього. Гривою, широкими грудьми та по
важною ходою він був подібний також до лева. Хоч він і йшов не спиняючись,
з почуттям своєї вищості, однак виказував певну нерішучість хижака, що в
ийшов полювати на чужу територію.
Тигр же був удома! Вже здавна панував він над цим куточком, і всі інші хижа
ки Ц леопард, пантера, гієна Ц цілковито визнавали його зверхність; кож
на здобич мала належати йому, ледве він її для себе вибирав; жодне створін
ня не насмілювалося вимагати у нього частки, коли йому траплялося задави
ти оленя, сарну, мегасероса, тура, зубра чи козу.
Ще, може, сірий ведмідь взимку міг би пройти через його околицю. Інші тигри
жили на півночі, леви Ц понад річкою; ніхто в світі не думав заперечувати
тут його панування. Він сторонився лише тоді, коли, бува, проходив носоріг
, якого не пораниш, або товстоногий мамонт. Битися з ними він не наважувавс
я. Цю ж нову чудну породу він бачив уперше і був дуже здивований.
Досі тигр ні разу не здибав цього дивного звіра майже вимерлої на той час
породи. Своїм інстинктом тигр збагнув, що цей хижак дужчий, має кращу збро
ю і однакову з ним, тигром, спритність, але ж уся тигрова довголітня звичка
до перемог повстала проти побоювання. Це двоїсте почуття виявлялось і в
його поведінці. Ворог наближався, а тигр не те що тікав, а уникав його, трим
аючись погрозливої позиції. Наблизившись скільки було треба, печерний л
ев напнув свої груди і рикнув, а потім, припавши до землі, вперше плигнув н
а двадцять п'ять ліктів, нападаючи. Тигр подався назад. За другим нападом в
елетня він повернувся тікати. Але тут-таки, ніби посоромившись власного
боягузтва, зарикав на супротивника; його жовті очі позеленіли з люті: він
приймав бій! Тигр був не один: оддалік із трави висунулася тигриця. Пишна,
блискуча й палка, вона бігла на підмогу своєму самцеві.
Лев-велетень завагався теж: він не був певний своєї сили. Можливо, він би с
ам подався геть, залишивши тиграм їхню місцевість, коли б ворог, підбадьо
рений риком тигриці, не вдав, ніби хоче напасти. Велетенський котище міг б
и скоритись і піти з чужого поля, але всі його м'язи напружилися на згадку
про безліч подертих і пошматованих ним звірів, вимагаючи від нього сувор
ої кари за напад. Тигр був недалеко. Лев стрибнув, але даремно, бо ворог ухи
лився, готуючись напасти збоку. Печерний лев спинився, чекаючи того напа
ду. Пазурі й морди зустрілись; чути було клацання зубів та важкий хрип. Ниж
чий на зріст, тигр силкувався вхопити ворога за горло; ще трохи Ц і йому п
ощастило б це зробити, проте лев прудким рухом відкинув його геть Ц і за х
вилину тигр уже лежав під могутньою лапою, що порола йому черево. Кишки бл
акитними ліанами вилізли геть, попливла по траві червона кров, дикий рев
струсонув поле. Печерний лев саме трощив ворогові ребра, коли нарешті до
бігла тигриця. Вагаючись, вона потягла носом запах теплої крові і, ще не пе
вна поразки свого самця, запитуюче нявкнула до нього.
На цей поклик тигр підвівся, охоплений найвищою хвилею войовничого запа
лу, але зразу ж заплутався в своїх кишках і впав, безсило витягти лапи. Тиг
риця інстинктом збагнула, як мало лишилося жити тому, хто так довго ділив
з нею тремтячу здобич, оберігав покоління, боронив породу від безлічі на
пастей. Невиразна ніжність ворухнулася в її душі, що не знала жалю. Вона ві
дчула спільність своєї з ним боротьби, радощів і болю. Але проти природи н
е підеш: вона збагнула, що стоїть перед дужчою, ніж у тигрів, силою; отже, кор
ячись інстинктові життя, побігла вона в нетрі, глухо скаржачись та довго
оглядаючись.
Печерний лев не погнався за нею. Він радів з почуття сили своїх м'язів, пер
едчував майбутні пригоди кохання та полювання. Тигр його більше не турбу
вав; однак він іноді позирав на свою жертву; він не зважувався її добивати
, бо знав обережність і, як переможець, стерігся можливості зайвих поране
нь.
Насунула година крові; поволі, лукаво й зрадливо попливла вона в глиб ліс
ів. Денні звірі замовкли, 3 перервами чути було гарчання вовків, гавкотню с
обак, саркастичний регіт гієни, зітхання хижого птаха, переливчасте кумк
ання жаб та сюрчання пізнього коника. Поки сонце пригасало за верховіття
м лісу, велетенський місяць спливав на сході.
Крім двох хижаків, не видно було нікого. Тур утік під час їхньої боротьби;
тисячі делікатних носів відчували в сутінках їхню страшну присутність.
Лев-велетень міг ще раз пізнати марність своєї сили. По галявинах та чага
рниках дичини плодилося безліч, а йому щодня доводилося боятися голоду.
Дух його супроводжував скрізь, а цей дух зраджував дужче, ніж шарудіння з
емлі, трави, листу й гілок під його ногами: гострий і в'їдливий, він сягав ду
же далеко. Він пронизував гущавину лісу, плив понад водою і, завчасу полох
аючи дрібну дичину, сам її рятував. Усе тікало, ховалося, зникало без сліду
. Місцевість ставала пустельною, вимирала, ні на кого було полювати, і лев
відчував свою повну в світі самотність.
Отже, надходила ніч, а велетень був голодний. Вигнаний із свого кутка пові
ддю, він переплив річки, блукаючи по невідомих краях. І тепер, після перемо
ги над тигром, він старанно втягав носом повітря, шукаючи духу здобичі. Та
вона була дуже далеко; він ледве чув шелест польових звірят у траві та гор
обців у гніздах; бачив па вершку чорної тополі двох чапель, обережність я
ких лишила б його ні з чим, коли б навіть він міг видертись на дерево. Та й ві
дтоді, як став дорослим звіром, лев міг лазити тільки на низькі дерева з гу
стим гіллям.
Голод повернув його до тієї теплої хвилі духу, що йшла від нутрощів перем
оженого звіра. Він підійшов і принюхався, але м'ясо тигра здалося йому гид
ким, як отрута. Розлючений, він плигнув на свою жертву, перегриз їй хребет
і подався блукати по місцевості.
Валуни привернули його увагу. Перше вони були за вітром; оскільки нюх у ле
ва слабший, ніж у вовків, він не помічав присутності людей. Наблизившись, в
ін одразу зачув здобич і прискорено захекав.

Уламри тремтіли, дивлячись па постать хижака. З часу втечі мегасероса пе
ред їхніми очима розгорнулася низка подій, що могла вжахнути всяку живу
істоту. В червоному присмерку заходу їм видно було, як печерний лев кружл
яв біля їхньої схованки, соваючи морду в щілини; очі його блимали, наче зел
ені зірки, вся істота дихала нетерплячкою і голодом.
Дійшовши до отвору, куди пролізли люди, він нахилився та спробував всуну
тії туди голову. Мисливців узяв страх, чи не пощастить йому розвалити кам
іння. З кожним поворотом його велетенського тіла Нам і Гав корчились від
жаху, тяжко зітхаючи. Нао запалився ненавистю. Вона зросла ще більше, коли
звір почав рити землю. Лев-велетень, хоч і не вживав цього способу звичайн
о, все ж тямив, як розширити отвір чи перекинути якусь перепону. Його спроб
а приголомшила юнаків, Нао ж присів і штрикнув його списом у голову. Хижак
люто рикнув і покинув свою роботу. Його блискучі очі пронизували сутінки
; маючи вночі кращий зір, ніж удень, він чітко бачив три постаті, що дуже дра
тували його своєю близькістю.
Лев знову почав кружляти, соваючи лапу в отвори і повсякчас вертаючись д
о того, яким пролізли люди. Зрештою він знову почав рити. Новий удар переби
в йому працю і примусив одскочити, вже менш здивованого, ніж уперше. Своєю
темною головою він на цей раз зрозумів, що влізти в схованку не можна, прот
е лев не залишив здобичі: віп мав надію, що вона не втече від нього, коли вже
була так близько. Отже, нюхнувши повітря та кинувши останній погляд, лев н
іби лишив людей напризволяще й попростував до лісу.
Мисливці дуже зраділи: схованка себе цілком виправдала. Вони з захопленн
ям лаштувалися до відпочинку. Це була така хвилина, коли у людей заспокою
ються нерви, м'язи жвавішають. Не вміючи ж поділитися цим враженням і наві
ть не догадуючись про можливість це зробити, вони тільки зверталися один
до одного зі сміхом, з тією, збудженою веселістю, що відбивається лише на
обличчях людей. Певна річ, вони відчували, що лев-велетень ще повернеться
, але, не знаючи, коли саме наступить ця тяжка для них хвилина, вони сповна п
или теперішню радість. За час же між вечірніми сутінками і світанком її, з
давалося, всієї й не вичерпати.
Як звичайно, Нао став на першу варту. Йому не спалося. У мозку сина Леопард
а, збудженому подіями дня, роїлися образи, безладні, невиразні думки про ж
иття і смерть. Окремі розпорошені відомості поволі спліталися в одне ціл
е, творячи казку про світ. У свідомості уламрів світ був уже досить широки
м. Вони вже розуміли рух сонця й місяця, зміну світла й темряви, теплого и х
олодного часів. Вони бачили, як пливуть річки й ріки, як народжуються, стар
іють і мруть люди; вони знали вигляд, звички й силу безлічі звірів, ріст де
рев і трав, уміли обробляти списа, сокиру, кия, шкребка і дротика і вправно
орудували ними; вони розуміли також рух вітру й хмар, свавілля вітру і лют
ість блискавки. Нарешті, вони знали Вогонь Ц найстрашнішу і одночасно н
айлагіднішу з усіх живих істот, досить дужу, щоб знищити цілий степ і ціли
й ліс з мамонтами, тиграми, ведмедями, зубрами й турами.
Життя Вогню дуже цікавило Нао. Як і звірина, Вогонь вимагає собі їжі і їсть
гілля, сухі трави та масні речі, росте; кожний Вогонь родиться від Вогню, к
ожний Вогонь може вмерти. Але тіло його не знає меж, з другого ж боку Ц він
без кінця дозволяє ділити себе, і кожна частина може жити окремо. Він змен
шується, коли його позбавляють їжі, доходить до розмірів бджілки, мушки і,
проте, може відродитися через сухе бадилля і поширитись, як болото. Це і зв
ір, і не звір. У нього нема ні лап, ні здатного до плазування тіла, а віп випе
реджає антилоп; нема крил, а літає у хмарах; нема пащеки, а він дихає, гарчит
ь і червоніє; нема пі рук, пі пазурів, а він загарбує всі простори… Нао і люб
ив, і ненавидів, і боявся його. В дитинстві Вогонь кілька разів кусав його,
і Нао знав, що жалю він не має ні до кого, готовий пожерти й тих, хто його дог
лядає, похмурий, як гієна, і лютий, як пантера. Але його присутність надзви
чайно приємна; вона перемагає жорстокість холодних ночей, дає спочинок у
томленим і силу слабким.
В сутінках базальтових брил Нао з ніжним почуттям пригадував огнище рід
ного табору та гру його світла на обличчі Гамли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21