Що ж тепер робити? Біля підніжжя горбів зеленіла смуга джунглів, але якраз туди полетіли озброєні квар-тяни. Можливо, писк є для них засобом спілкування. В такому разі, якщо Франтик і Марженка поскаржились на мою жорстокість, мені буде зле… А на пустельних берегах я загину від голоду й спраги…
І я вибрав меншу небезпеку, — попрямував до пралісу.
На узліссі я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тіла сіль. Потім пішов далі.
Джунглі аж кишіли звірями найрізноманітніших порід і кольорів. На щастя, то були створіння полохливі й миролюбні. Вони просто тікали від мене.
Я зупинився біля першого ж дерева з знайомими мені солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна і тут же заснув.
Коли я прокинувся, ішов дощ. Мені здалось, що грунт піді мною помітно коливається.
«Мабуть, у мене від слабості тремтять ноги…» — подумав я, прямуючи до узлісся.
Але на мене там чекав такий сюрприз, що очі полізли мені на лоба.
Поверхня моря піднялась не менш як на двісті метрів і грізно вирувала просто переді мною.
Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко від моря. Чи, може, я збожеволів, і в мене починається галюцинація?
Я протер очі й знову подивився униз. Зір не зраджував мені. Море піднялось майже до моїх ніг.
«А може, це спустились гори? — блиснула в мене думка. — Так, це єдине пояснення, і за таких грандіозних геологічних змін, які відбуваються на Кварті, нічого неприродного в цьому немає».
Але це означало, що опускання гір може ще тривати, що кінець кінцем вони зникнуть разом зі мною у хвилях квартянського моря.
Я кинувся до човна, але одразу ж усвідомив, що при такому сильному прибої все одно відплисти не вдасться.
Обидва великі сонця зайшли, безрадісний край запнула імла. Тільки маленьке червоне сонце трепетало над обрієм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогників.
Знову мене охопив розпач. Як страус під час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном і незабаром заснув.
Мені приснилась дівчина, яку я колись любив і яка любила мене. Я гуляю з нею в квітучому саду, птаство радісно щебече, славлячи весну, а десь далеко співає група молоді.
— Відпочину тут, іди, я дожену тебе… — шепоче мені дівчина і лягає в свіжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокійно посміхається уві сні…
А я йду далі. Несподівано опиняюсь в якійсь пустелі на Кварті. Я один, зовсім один… Назустріч мені йдуть троє людей. Весело розмовляють, ніби мене досі не помітили.
Я знаю усіх трьох. Кличу їх на ймення. Нарешті вони почули. Підходять і мовчки розглядають мене.
— Чого ти хочеш від нас? — запитує старший,
— Хочу дружби, не можу тут жити один.
— Дружби? — дивується він. — Ти і дружба?!
— Так, хочу жити а, людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! — вигукую я в одчаї.
— Хочеш жити з людьми! — сміється він. — Але ж тут нікого немає! Адже ти нас забив!
Повертаюсь і прожогом тікаю. А за спиною в мене лунає моторошний сміх безумця.
Раптом я опиняюсь в обіймах матері. Вона гладить мені волосся і тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побіжу до дітвори гратися на стадіоні. Квітчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза мені вітально махає рукою ще менший машиніст. Усміхнена дівчинка з ямочками на щоках простягає мені букетик фіалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.
В обличчя мені ударив холодний вітер. Засвистів і за одну мить відніс у неозору далину і дівчинку, і карусель, і маленький поїзд.
Чому налетів цей крижаний вітер? Адже зараз весна?
Розплющив очі, прокидаюсь. Крижаний вітер справді дме. Переді мною — безмежне море…
Я здригнувся від холоду й жаху. З рожевого сну — просто до страшної дійсності!
Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо і закричав від туги. Що безмежніший простір, то гіршою стає він в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.
Все мені раптом здалось смішним: я сам, жменька плодів біля мене, гумовий човен і вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов і знов душили напади сміху.
— Я збожеволів! — жахнувся, отямившись.
Однак я міркував цілком тверезо.
«Гори опустились. Чи не опинився я часом на острові?»
Я видерся на вершину невисокої сопки і переконався, що так і сталось. Найближчий континент — чи великий острів — вимальовувався аж ген на обрії.
Протягом кількох днів море, безперервно піднімаючись заганяло мене все вище. Однак потім опускання гір припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свій човен плодами і вирушив у небезпечну подорож морем.
Після дводенного плавання мені нарешті пощастило добратися до континенту. Я настільки ослаб, що тільки напружившії всі свої сили, видрався на берег і витягнув човен. Опинившись на твердому грунті, я одразу ж заснув.
Коли я прокинувся, була ніч. Мені здалось, що я потрапив у пекло. Земля тремтіла і тріскалась, гори вивергали над моєю головою вогонь…
Я ліг між розкиданого, ще теплого каміння і чекав, доки мене заллє розжарена лава.
Оглушливий вибух недалекого вулкана ніби збудив мене знову до життя. Я схопився і стрімголов помчав розпеченим схилом. Шлях мені освітлювали спалахи блискавиць. Кілька разів я падав, — зараз уже й не знаю, чи тому, що коливалась земля, чи, може, ноги в мене підломлювались від утоми.
Незабаром я потрапив до невеликої гірської— річки. Вода в ній кипіла, мов у казані. Пара, що зводилась над річищем, палила мені висхле від спраги горло, огортала все навколо молочною імлою так, що не було нічого видно й на крок.
Нарешті я проминув ущелину і опинився на широкій рівнині, яка кінчалась на обрії пралісом.
Гуркіт за моєю спиною знову примусив мене перейти на шалений галоп. Немов наполоханий кінь, я скакав через ями і тріщини, спотикався об каміння й кущі. Сподіваючись знайти порятунок у пралісі, я забіг у його темряву і, як дикий звір, продирався хащами. Ліани й гілля дряпали мені обличчя й руки, але я не відчував болю. Часом мені здавалось, що я ось-ось задихнусь — легені відмовлялись служити.
Нарешті я добрався до невисокого горба і зупинивсь, зовсім знесилений. Невиразно пам'ятаю, що за горбом я помітив хвилясту рівнину. Через мить я вже спав.
Розбудила мене злива й нестерпне відчуття спраги. Але я одразу забув про все, коли озирнувся круг себе.
Мені здалося, що я починаю марити: хвиляста рівнина перетворилась на гірське пасмо. Протягом кількох годин горб, на якому я заснув, був піднятий на величезну висоту. Вдалині шаленіло море. Височенні хвилі несамовито билися об континент, вигризаючи з нього шматки землі.
Але на цьому ще не скінчилось. Грунт коливався щораз дужче; наростав і голоснішав розкотистий гуркіт. Мабуть, насувалось ще страшніше лихо, бо з пралісу раптом вихопилась навала найдивовижніших звірів і помчала до щойно виниклої горн, яка мене підняла. Рятуючись від них, я щодуху чкурнув навтьоки.
Звірі незабаром наздогнали мене, — їхні могутні мускулясті тіла мигтіли повз мене, як примари. Жодне з потворних створінь і не глянуло в мій бік.
«Утікають від великої небезпеки!» — подумав я і подався слідом за ними. Пробіг кількасот кроків і упав. З люті, ю заздрістю я дивився на втікаючих звірів, — вони були сильні й невтомні. Та ось я помітив ящера, який через свою вагу й неповороткість рухався повільніше. Кількома стрибками я підбіг до нього і видряпався йому на спину. Ящір мене навіть не помітив. Він напружував усі сили, щоб наздогнати інших.
Зразу ж за нами відсапувала потвора з довгою шиєю і страшною, всіяною дрібними гострими зубами пащею. Досить було б їй хоч трохи простягнути шию — і моя подорож через пекло одразу б скінчилась. Але коли тобі вже загрожує небезпека з усіх боків, перестаєш боятись.
Поки я стежив за небезпекою ззаду, мій незвичайний корабель добіг до широкої річки, без роздуму кинувся в воду і поплив до протилежного берега, над яким височіли перші схили великих гір.
Долиною прокотився оглушливий гуркіт. На повороті з'явився могутній вал води, який мчав просто на нас.
Я скочив з тіла свого рятівника і кількома рухами досяг берега. Мене заплеснув потік пінявої води, але я зумів якось утриматись за скелю.
З великим зусиллям я видрався на невелику гірську рівнину і заліз у чагарник. Щастя на мить повернулось до мене: просто на відстані руки передо мною гойдалися на гілках пурпурові овальні плоди, які я добре знав і не раз їв.
Завивав вітер. Часом над чагарником з'являлась голова якогось з ящерів. Проте я ні на що не звертав уваги, і ожадливо ковтаючи солодку м'якоть. Незабаром мої повіки склепилися від утоми.
В отих заростях я прожив кілька днів.
Рух гірських масивів тим часом припинився, вулкани згасли. Надра планети відпочивали. Погода також покращала, і повітря очистилось від вулканічного попелу Мої рани на тілі напрочуд швидко загоювались і засихали.
Незабаром я залишив своє тимчасове пристановище і повільно рушив у гори, до яру, де, тікаючи, покинув своє єдине майно — гумовий човен. Без нього мої шанси на порятунок зменшувалися до мінімуму.
Що вище я піднімався, то ширше розлягався передо мною краєвид. Вам це здається само собою зрозумілим, але мене дивувало: куди поділися ті гори, що виросли підо мною?.. Мені здавалось, що вони знову перетворились на рівнину, наче їх прокатали величезним котком. Тільки коли розвіялась імлиста запона, я побачив, що навколо було море, всіяне численними дрібними острівцями. Горби, які на короткий час піднялись до неба, знову опустились.
Чи сполучаються ці гори з континентом хоч де-небудь, чи стали островами?.. Якщо я справді на острові, значить, без човна звідси нікуди не виберусь. Древесина тут важча за воду, так що про побудову плота годі й думати. А без харчів я загину рано чи пізно…
Не менш десяти днів блукав я урвищами та ущелинами, схилами та гірськими рівнинами. Я раз у раз наштовхувався на тужавіючі потоки лави, — іноді такі потужні, що краєвид змінювався до невпізнанності і я втрачав будь-яку орієнтацію.
Нарешті я добрався до того яру, якого так довго шукав. Обидва сонця були вже за обрієм. Над головою в мене мерехтіли зірки.
Коли я наблизився до входу в ущелину, мені здалось, що в ній щось горить. Про це свідчили відблиски світла на протилежній стінці.
У мене перехопило подих: мій човен!
Не роздумуючи, я побіг уперед, однак в ту ж мить зупинився.
Посеред яру палахкотіло багаття, навколо якого сиділи квартяни.
Вони, мабуть, почули мене, бо враз змахнули крилами і піднялись у височінь. І разом з човном…
Але я, на щастя, не мав уже в ньому потреби. Через кілька днів ви мене знайшли на березі моря.
Дякую вам…
Розділ XXIV
Години злічено
Минув ще один рік, рік невтомної напруженої праці й боротьби.
Саме тоді, коли люди на Землі, затамувавши подих, стежили за першим телевізійним репортажем про життя на Кварті, з «Променя», який продовжував обертатись навколо планети, у безповітряний простір випливла група вчених, щоб приладнати останню броньову плиту до пошкодженої метеоритом оболонки корабля.
Глибоко під ними, така спокійна на вигляд, висіла велетенська затуманена куля, а навколо неї сяяли мільйони зірок. Всі три сонця, увінчані зеленкуватими пощербленими коронами, освітлювали блискучі стінки «Променя» та сірі скафандри вчених.
Монтажники працювали швидко й мовчки, — всі вже добре спрацювались, набули чималої практики.
— Ну, друзі, все! — неголосно промовив Навратіл, керівник групи. — Обидві оболонки корабля в повному порядку.
Мікрофон підхопив його слова, радіостанція в шоломі передала їх на всі боки.
— Ходімо до кабіни управління. Може, прибули які-небудь повідомлення з Землі та з «Фотона» й «Електрона».
Вчені залишили безповітряний простір і запливли до «Променя».
— А навіщо нам, власне, чекати на повідомлення Мадараша, коли на «Промені» є свій астрогравіметр? Ми зовсім забули про нього, і даремно!
Академік попрямував до обсерваторії, схилився над апаратом.
— Що за чортовиння? — промимрив він, проглянувши чималий відтинок стрічки. — Адже в цих знаках нема ніякого смислу!.. Чи не збожеволів часом і наш астрогравіметр, як це трапилось на «Фотоні» та «Електроні»?
Чан-су підняв кришку апарата, зазирнув усередину. Довго стояв нерухомо, тільки очі його перебігали з деталі на деталь. І раптом брови вченого нахмурились; він якось дивно засміявся, — так, ніби його щось і потішило, і вразило.
— От так штука! — Чан-су підбіг до відеофону. — Товаришу Навратіл, негайно йдіть до обсерваторії!
Навратіл примчав через кілька хвилин. — Трапилось щось серйозне? — запитав він, насилу переводячи дух.
— Не лякайтесь, нічого страшного, — заспокоїв Чан-су. — В нашому гравіметрі зіпсувався автоматичний скеро-вувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, — їй більше до вподоби сузір'я Змієносця. А результат? Прочитайте самі!
— П'ять пострілів по гавах! — Навратіл марно силкувався розібрати неясні значки. — Ми або перехопили якісь важливі порушення гравітаційного поля в сонячній системі Змієносця, або…
Видно було, що Навратілу спало на думку якесь припущення, — таке неймовірне, що він навіть боявся висловити його вголос.
— …або… — підхопив Чан-су, — або ж це була нормальна передача мислячих створінь, які живуть у сузір'ї Змієносця. Чи, може, ви гадаєте, що тільки ми, люди, такі геніальні, що догадалися використати для зв'язку гравітаційне поле?
Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вірне, то це значить, що людство Землі рано чи пізно знайде спосіб порозумітися з своїми братами в протилежній частині Галактики.
— Он як воно буває на світі, друже… — тихо сказав Навратіл після тривалої мовчанки. — Сигнали з планети Ікс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекі зоряні світи. Ми досягли іншої сонячної системи, і знову лунає заклик…
— На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не відгукнемось… — з деяким сумом у голосі сказав Чан-су.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54