Кожен звук метронома нагадує Навратілу удар серця.
— Та… та… та… Серце не зупиняється.
А швидкість все зростає: 80 500… 81 000… 85 000… 90 000…
Хотенков знову сідає і гладить собі коліно.
— Ну? — обертається він до Ватсона.
Але не задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
— Не кажіть гоп, поки не перескочимо! — відповів він тихо.
Навратіл чує це, але не гнівається, його теж мучать сумніви: «А й справді, чи перескочить ракета через сотню тисяч?»
Бурхливу радість після кожного наступного повідомлення виявляє тільки академік Шайнер. Він навіть пробує жартувати в цій напруженій обстановці. Але його жарти не зустрічають відгуку.
***
А Северсон, не підозрюючи, що історична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великій оранжереї Тіхського металургійного комбінату. Завідувач лікарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропічних рослин, — з ручним кріслом, бібліотечкою, письмовим столом, тахтою та телевізором. Тут красиво й затишно, але сьогодні пацієнтові якось не по собі.
Він думає про минуле й про сучасне.
«Я живу у величну епоху… — каже він сам до себе. — Війни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини… Час летить, і незабаром ці славетні роки збіжать у минуле, як і незабутні подорожі з Амундсеном… Я повинен їх якось затримати… Почну писати щоденник».
Хід його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
— Лайфе, любий! — кричить вона, насилу переводячи дух. — Ракета досягла швидкості сто двадцять тисяч кілометрів на секунду! Швидкість дедалі зростає… Лайфе, ми виграли!
Северсон зробив крок назустріч дівчині, міцно взяв її за обидві руки:
— Аленко, я хочу піти туди.
— Ходімте, Лайфе, ходімте! Це справді для вас буде потрібно.
Коли вони зайшли до бункера біля стартового майданчика, електронні покажчики швидкості ракети показували сто сорок п'ять тисяч кілометрів на секунду.
— Ура! — вигукнув Шайнер. — Це — швидкість, з якою вже можна вирушати в путь!
Тепер його підтримали й інші. Перемога була беззаперечна. Політ до іншої зоряної системи з неймовірної фантастики перетворювався на цілком реальну річ.
Академік Ватсон довго сидів мовчки, потім підійшов до Навратіла:
— Я радий, що помилявся… — сказав він тихо. — Якщо ракета досягне запланованих вами ста п'ятдесяти тисяч, я охоче візьму участь в експедиції на Проксиму.
Навратіл глянув на нього здивовано:
— Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!
— Так. Ось вам моя рука! Я б хотів на власні очі побачити, як виглядають оті ваші квакаючі люди.
— О, перший доброволець! — іронічно посміхнувся академік Хотенков. — Чи усвідомлюєте ви, яким рискованим буде цей політ?
— Можливо, я усвідомлюю це краще, ніж академік Навратіл. Саме тому й хочу взяти участь в польоті.
Хотенков повільно похитав головою й подумав: «Він ще відмовиться від своїх слів або ж сподівається, що ракета отих ста п'ятдесяти тисяч кілометрів не досягне».
Коли індикатори показали швидкість сто сорок дев'ять тисяч кілометрів на секунду, Ватсон ледь помітно зблід. Він напружено стежив за екранами апарата і мовчав.
Збігала хвилина по хвилині, минула година, а швидкість не підвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгі проміжки часу, але інтервали вже не збільшувались.
— Мабуть, ракета вичерпала все пальне… — з досадою сказав Навратіл.
— В такому разі можна вважати, що спробу закінчено… — академік Хотенков підвівся і потиснув руку Навратілу. — Закінчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте мені ознайомити президію Академії з експериментальними даними і запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову міжзоряного корабля.
— Одночасно повідомте, що я добровільно зголошуюсь бути членом екіпажу цього корабля! — попросив академік Шайнер і глянуз скоса на Ватсона. — Оті тисяча кілометрів, яких не вистачає до ста п'ятдесяти, мене не зможуть зупинити.
Ватсон здригнувся:
— Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заяві: я теж хочу взяти участь у польоті!
Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерігав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрівка в далекі зоряні світи, але можливість такої подорожі виключалась. На Проксиму Центавра його ніхто не візьме.
Розділ XXI
Праплемінник

(З щоденника Северсона)
15 листопада. Скільки несподіваних змін за один-єдиний місяць! За весь цей час я не брав пера в руки, хоч і обіцяв собі, що всі події буду записувати щодня. Мене не виправдовує навала роботи; просто я все ще непослідовний, — нема чого дурити самого себе.
Хоч кожну вільну хвилину я віддаю навчанню, в моїх знаннях ще й досі зустрічаються величезні прогалини. Мене тішить тільки те, що я вже позбувся страху перед завтрашнім днем і, лягаючи спати, не боюсь прокинутись вранці серед крижаної пустелі Арктики.
Погода стоїть чудова, здається, що осінь триватиме тут до весни. Прага подобається мені дедалі більше.
Деталі міжзоряного корабля вже виготовляються на багатьох заводах світу. Протягом минулого тижня зголосилися взяти участь в експедиції на Проксиму вісім учених: керівник астронавтичного відділу Всесвітньої Академії Хотенков, академіки Цаген і Чан-су, Надія Молодіно-ва, диспетчер атомної електростанції, де працює Зайцев; Мак-Гарді з американської академії, Мадараш — з угорської; Вроцлавський з Варшавського університету та Грубер з астронавтичного інституту в Берліні.
Останнім часом Алена поводиться дуже дивно. Побоююсь, що вона приховує щось від мене. Чи не хоче вона записатись також?
28 листопада. Моє передчуття, на жаль, справдилось. Навратіл прохопився під час нашої останньої бесіди, що з ним полетить і Алена. Отже, дні нашої дружби вже злічено. Старт «Променя» розлучить нас. На сімнадцять років? Назавжди?.. Я був би радий відговорити її від цієї подорожі, але не наважуюсь. Боюсь за неї, а при цьому знаю, яке значення матиме для неї ця подорож. Вона зі мною розлучиться, як з добрим приятелем. А я?
3 грудня. Під час вечірньої прогулянки Алена призналася, що хоче летіти з Навратілом. Не говорила, мовляв, мені досі лише тому, що ще не мала твердого рішення. Я намагався прикидатися веселим, але жарти мої звучали якось вимушено. Сподіваюсь, що вона цього не помітила. Вчора вона полетіла на Місяць.
31 грудня. Зараз повернувся з новорічної вечірки. Не дочекався й півночі. Мені було сумно. Алена все ще на Місяці. Обіцяла, що повернеться до кінця року — і не додержала слова. Звичайно, це не її провина, а все ж мені неприємно. Чи, можливо, її затримав Краус з Тіхського металургійного?.. Він далеко привабливіший, ніж я…
2 січня. Алена повернулась. Монтаж головної стартової конструкції просувається швидше, аніж передбачали. І радий з цього, і не радий.
5 січня. Фізичний інститут, на пропозицію Навратіла, подарував мені чудовий вертоліт. Мені сказали, що це нагорода за зразкову й самовіддану працю. Однак я добре знаю, що Навратіл просто хотів мене потішити. Тепер бачу, яка це чудесна людина. Раніше я вважав його трохи суворим; іноді мені навіть здавалось, що він трохи ревнує Алену, але цікавиться тільки наукою. Коли б так…
6 січня. Вчора у мене промайнула думка, яку я навіть не наважився записати. Я сподівався, що викину її з голови, але вона вперто поверталась знову, в'язла до мене. Навіть не дала мені спати сьогодні. Яке глупство: пробратись як-небудь на «Промінь» і летіти разом з Аленою!
Коли б я одверто попросив зарахувати мене до екіпажу, мене б взяли на глум: Навратіл вже багато разів говорив, що кожен член екіпажу повинен бути здатний першої-ліпшої хвилини взяти на себе керування кораблем. Якщо ж я пролізу на «Промінь» потай, то обікраду інших членів екіпажу на частку продуктів, кисню, води та частину жилої площі.
Шалена думка, але я все ж, мабуть, спробую, бо знаю, що інакше Алену вже ніколи більш не побачу.
10 лютого. Завтра закінчую курс керування вертольотом. Алена обіцяла Навратілу, що спочатку літатиме зі мною, щоб я став більш впевненим. Нині ситуація змінилась. Алена помічає, що я щось приховую. Повсякчас мене запитує, що зі мною, чи не гніваюсь я на неї. Шкода, що не можу звіритись їй; то, мабуть, був би кінець нашої дружби.
15 лютого. Сьогодні я такий вражений і збентежений, що в мене й досі аж тремтять руки.
Учора ми з Аленою домовились про невелику прогулянку вертольотом в околиці Праги. Вранці, коли ми зустрілись біля ангара, я побачив по обличчю Алени, що не все гаразд. У неї були червоні заплакані очі. На моє запитання вона відповіла, що мало спала, — мовляв, було багато роботи. Завжди така весела й балакуча, вона сьогодні мовчала. Не вдавалося почати розмову й мені. Ми піднімались над засніженою Прагою, як двоє німих.
Погода випала чудова. Небо було безхмарне. Сонце викликало в засніженому краю розкішну гру теплих і холодних тонів. Ми летіли над влтавською долиною до Де-чина. І все мовчали.
— Приземліться, прошу, на отій гірській рівнинці… — показала нарешті Алена вниз. — Невелика прогулянка нам не завадить, а сніданок у тихому ресторані буде навіть корисний… — посміхнулась вона майже болісно.
Вертоліт я посадив м'яко, немов на перину (повинен тут похвалитись; це було, мабуть, єдине, з чого я радів).
Ми опинились на маленькій просіці над скелястим берегом Лабе. Проти нас простяглось місто Усті (я визначив це за картою), а недалеко під нами — середньовічний замок Стржекув.
Зробивши кілька кроків, Алена побігла і вигукнула:
— Доганяйте!
Я навмисне біг за нею не на повну силу, щоб дати їй задоволення. Коли вона це помітила, то зупинилась і схопила в руки сніжку:
— На неозброєного не нападаю! Захищайтесь!
Тільки тепер я зрозумів, що вона хоче розважитись, забути про щось неприємне. Це їй справді вдалось. Ми билися сніжками і сміялись, як діти.
— Тепер будемо снідати з більшим апетитом. Ресторан у Стржекуві чудесний! — показала Алена на старий замок.
Зміїста дорога, вікна з шибками, оправленими свинцем старовинні стіни, припорошені іскристим снігом, — все це справило на мене сильне враження. Мені справді здалось, ніби ми з Аленою опинились у казковому світі, світі королів і принцес та жорстоких боїв на бастіонах. Кращого місця для своєї сповіді Алена вибрати не могла.
В ресторані вона знову замовкла. Під час сніданку в неї з очей викотились дві сльозинки. Я вдав, що не бачу ццьог.
— Що вас мучить? — запитав я трохи згодом.
— Нічого мене не мучить… — сказала вона тихо і спробувала посміхнутись. — Я знову посварилась з Навратілом.
Я намагався її втішити, але вона похитала головою:
— Цього разу справа стоїть серйозніше. Боюсь, що Навратіл розгнівався на мене назавжди. Учора ввечері я йому сказала, що в польоті на Проксиму брати участі не буду.
Я був такий приголомшений, що не міг сказати й слова. Вона запитала мене, чи радий я з цього, а я хоч і несміливо, але все одно радісно ствердив. Це її трохи заспокоїло.
Тільки тепер, коли я все як слід обміркував, я усвідомив, що вчинив егоїстично. Тільки тепер я зрозумів, що Аленка зреклась польоту заради мене. Чи можу я допустити, щоб я став причиною її відмови від мети всього життя?.. Чи можу вимагати від неї такої великої жертви?.. Боюсь, однак, що я надто егоїстичний і надто боягузливий, щоб вчинити по-іншому.
6 березня. Алена тримається свого рішення, а я все ще не знайшов у собі сили, аби її розраяти. Працюємо разом по підготовці польоту ще з більшим запалом, аніж раніше, щоб хоч чимось віддячити Навратілу, але, незважаючи на це, мені здається, що між нами лежить якась тінь. Навратіл до мене весь час уважний і лагідний, — ба навіть ще більше, аніж раніше, — але я добре почуваю, що він бачить у мені причину відступу Алени. Бачу й по Алені, що вона вже не така весела, як колись.
Побудова корабля просунулась так далеко, що в травні можна буде починати монтування. З заводів усього світу шодня надходять складові частини та пристрої для внутрішнього обладнання, а академік Шайнер повідомив, що за місяць буде закінчена робота на головній стартовій конструкції. Боюсь, що не зможу взяти участі у завершальному монтажі в майстернях, на Місяці, бо Навратіл мене туди, мабуть, не запросить.
21 березня. Доля мстить мені за мою боягузливу поведінку. Я потрапив у дивне становище. Мушу стати зрадником чи донощиком.
Алена вчора вилетіла до Москви в Ядерний інститут, де для «Променя» конструюють атомні реактори. Я гуляв один увечері по Празі. Попрямував до Петржина; хотів оглянути Палац чеської та словенської культури. Коли я піднімався мармуровими сходами, то звернув увагу, що якийсь чоловік іде весь час назирцем за мною. В першу мить я запідозрив, що це — шпигун. Щоб дізнатись, чи справді він іде назирцем, я несподівано повернувся і пішов сходами униз. Чоловік на мить зупинився, потім знову попрямував слідом за мною.
Під Петржином я звернув ліворуч, в напрямку середньовічної частини Праги.
Незнайомий настирливо йшов за мною. Це мене, звісно, роздратувало. Я зупинився, зачекав, поки він мене наздожене, і вже відкрив був рота, щоб вилаяти його, але він мене випередив:
— Ви — пан Северсон, правда ж?
— Навіщо запитуєте, якщо знаєте це так само добре, як я? — сказав я сухо. — Хто вам наказав шпигувати за мною?
Чоловік похитав головою:
— Я б хотів з вами познайомитись, бо ми не тільки земляки, але навіть родичі. Я — Олаф Дітріхсон… — несподівано заговорив він норвезькою мовою. — його вимова, вузьке обличчя й світле волосся — все ніби свідчило, що він каже правду.
Він заявив, що доводиться мені двоюрідним онуком (як кумедно: він старший за мене!) і хотів би поговорити зі мною, але, звичайно, не на вулиці, а хоча б за склянкою кави в якій-небудь тихій кав'ярні. Я охоче погодився: повинен признатися, що це несподіване знайомство мене дуже потішило: після довгої перерви приємно поговорити рідною мовою. До того ж я ще зустрів і родича!
Дорогою Олаф перерахував мені всіх наших предків. З його детального родоводу виходило, що його бабуся була моєю сестрою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54