— промовив один з лікарів.
— Я вже звик, та й спати мені треба менше, аніж вам, молодим, — заперечив Тарабкін. — Ідіть відпочивайте спокійно!
Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помітив. Але його побоювання були марними: лікарі, мабуть, вийшли іншими дверима.
Довгий час тривала пауза, а потім Тарабкін запитав:
— Чому ви сьогодні така мовчазна, Наташо?
— Мовчазна?.. Та ні, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Він, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно він знайомився з новим життям тільки з допомогою телевізора, а тепер вступив у нього самостійно. Хотіла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але він такий небалакучий..
— Як і кожен мешканець Півночі… — сказав Тарабкін. — Не сподівайтесь, що він одразу ж буде торжествувати. Поки що він тільки глядач, навіть коли обмацує все власними руками. І я побоююсь, що у нове життя він вступив надто рішуче.
— Чому ви так гадаєте?
— Світ за ці роки дуже змінився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а він потрапив у майбутнє несподівано, бачить тільки зовнішній бік речей, а вглиб — не зазирнув. Він не знає смислу того, що діється навколо; ще не розуміє, що техніка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що він говорив вам на електростанції. Боявся, що не зуміє проіснувати; що його ніхто не візьме на роботу, бо він не знає нових машин… Ми повинні розвіяти оцей його страх, допомогти людині відчути впевненість у власних силах… Як це зробити — не знаю…
Ще помовчали. Потім Наташа запитала нерішуче:
— А може, слід подивитись, як він там?
— Так, так, Наташо, біжіть… — погодився Тарабкін.
Для Северсона настала мить, коли далі зволікати вже не можна було. Він підійшов до дверей, постукав.
— Зайдіть! — сказав Тарабкін. — О, це ви?.. Яким вітром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, і Наташа пішла поглянути, як вам спиться…
— А її не можна повернути? — стурбувався Северсон. — Вона злякається, якщо не знайде мене в кімнаті.
— Ні, ні. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих… Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд…
— Я прийшов попросити… хотів вас попросити… — збентежений Северсон не міг підшукати потрібних слів. — Не гнівайтесь, що я турбую вас вночі… Не вважайте це за невдячність: мені подобається у вас, але…
— …Але вітчизна лишається вітчизною, чи не так? — посміхнувся Тарабкін. — Догадуюсь, що ви хотіли сказати мені саме це. Ну, що ж — я збирався відвідати вас завтра вранці і повідомити, що лікування закінчилось раніше, аніж ми гадали. І в цьому нам дуже допомогли ви самі. Ви — стійкий хлопчина… Розлучаюсь з вами неохоче — адже ви таки трошки мій син. Але що ж вдієш: «Додому, додому кличе дорога!» — як сказав колись старий китайський поет.
На відеофоні поблизу операційного стола блимнуло червоне світло, і на екрані з'явилось стурбоване обличчя Наташі Орлової:
— Що робити?.. Северсон знову зник…
— …І чекає вас тут. Він хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранці ви вдвох вилітаєте до Норвегії…
***
Северсон уже давно спав спокійним сном, коли Наташа подала Тарабкіну копію одчайдушного «листа в минуле». Академік похитав головою:
— Я зрозумів його стан одразу ж, як тільки він поткнувся в двері. Гадаю, що подорож на батьківщину буде для нього найкращими ліками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тільки там він зможе віднайти самого себе… Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
— Помилку? — знизала плечима Наташа.
— Так. Не можна було лишати пацієнта самотнім. Ми мусили дати йому компаньйона з тієї ж хвилини, коли він прийшов до пам'яті. А можливо, йому ще краще дихалося б у товаристві багатьох людей. Самотність — поганий друг, а ще гірший порадник. Слідом за нею ходять похмурі думки, а іноді й розпач. Особливо у людей, які не бачать перед собою ясної мети.
Розділ XII
Повернення
Красивий сріблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою доріжкою, легко зринув у повітря і, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
Палаци Москви зменшувались і даленіли. Місто застилала запона хмар. Світла блакить неба синішала, перетворювалась на індигову, поки, нарешті, зовсім потемніла. На небосхилі проступили зірки. А водночас до кабіни через ілюмінатори зазирало золоте сонечко.
— На цій висоті небо скрізь чорне, — відповіла Наташа на німе запитання Северсона. — Тут повітря таке розріджене, що сонячним променям нема від чого відбиватись… А погляньте-но на обрій! Навіть найнедовірливіші позбулися б тут сумніву в тому, що наша Земля — кругла…
Деталі на поверхні планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцільна пелена хмар. І може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкість руху літака; здавалось, він просто висить серед безмежного простору і тільки ледь-ледь здригається від роботи двигунів.
Збігло зовсім небагато часу, і ракетоплан почав знижуватись.
— Проміжна зупинка? — запитав Северсон.
— Ні, приземляємось у Осло.
— Так швидко?.. Отже, Митько був правий… Тільки ні, це не Осло! — вигукнув він, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. — Я це місто знаю як свої п'ять пальців!
— Запевняю вас, це справді Осло, — посміхнулась Наташа. — Правда, трохи змінене за роки вашої відсутності.
На аеродромі мандрівники пересіли на вертоліт і продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фіордами.
— Я оце думаю, — порушила мовчанку Наташа, — чи не краще було б попередити мешканців Ярлсберга, що ви прилетите? Зустріч могла б бути радіснішою для вас.
— Навпаки, Наташо, я радий, що прилітаю інкогніто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
В його голосі бринів глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рідної країни, де вже немає ні близьких, ні друзів? Слова тут зайві.
Северсон переходив од вікна до вікна і палаючими очима стежив за рідною землею, що пропливала глибоко під ним. Містечка й села здавались йому більш барвистими й веселими, пустельна тундра — зеленішою. Хвойні ліси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство. Йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долітає знайомий гуркіт гірських струмків.
Над голими верхів'ями Скандінавських гір вималювався на обрії сніжно-білий шпиль Гальдгепігену, вдалині заблищала гладінь моря.
— Погляньте, Наташо, ліворуч! Там — Берген! — по-хлоп'ячому радісно вигукнув Северсон. — Я знаю тут кожну вершину, кожен острівець. Праворуч від нас — Гаупне та Лейкангер. Нам треба летіти на Гулен, а потім уздовж узбережжя до гирла Сегне-фіорду.
Незабаром вертоліт наблизився до групи невеликих острівців.
— Чи не можете ви летіти трохи нижче? — попросив Северсон пілота. — Щось я не впізнаю рідного краю.
Острівці справді дуже змінились. Тоді, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорніли халупи рибалок. Тепер ця місцевість нагадала Северсону московський Парк культури і відпочинку. Поз'єднувані мостами острівці перетинали в усіх напрямках вулиці-алеї, уздовж яких серед зелені світились красиві будинки.
— Куди ж поділись рибалки? — здивувався Северсон. — І звідси їх витіснили багатії?
Наташа мовчки посміхнулась, а він продовжував скрушно:
— Наші рибалки були люди порядні, чесні… Саме на цьому острові жив старий Фрітьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його відвідували. То був такий собі народний філософ — говорив небагато, зате мудро…
Северсон похитав головою і попросив пілота:
— Прошу вас, приземліться… Бачите оту долину під скелями?..
Вертоліт почав повільно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
— Звідси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пішки, Наташо?
— Охоче пішла б з вами, але на мене чекає візит. Професор Йогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рідний край, а увечері зустрінемось у лікаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всі. Прошу, не забудьте передати йому листа від академіка Тарабкіна… Якщо дозволите, — я візьму ваші речі з собою. Вам легше буде йти.
***
Тільки-но вертоліт зник за кам'яною стіною фіорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сів на великий замшілий камінь. Він дивився на кучеряві баранці хвиль, і його серце поступово заспокоювалось.
Вітчизна! Рідний край!
Все було таким, як і колись. Грізні вали набігали на прибережні скелі, з гуркотом обрушувались на них, відбивались і котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височіли покручені сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як і тоді, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тільки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море і рішуче попростував нею.
За першим поворотом з'явились «карлики». Так, вони на тому ж місці, незмінні. Химерно згруповані скелі все ще нагадують святкову гульню гномів. Тільки поглянь пильніше, одразу ж побачиш, як їхні обличчя починають посміхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою легендою, вікінги забрали в нього човен… Інші скелі теж не лишаються німими. Гострі тіні від сонця вдихнули в них життя. З гри світла і тіней на стрімчастій кам'яній стіні виступає посічене крижаними вітрами обличчя Амундсена…
Северсон здригнувся, кліпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремі світлі й темні плями.
— Рідний край… — Северсон зітхнув і попрямував далі.
Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гірським струмком. Він дзюрчав і вирував, люто бив об гранітні береги, мчав через скелясті пороги до моря. Цей струмок ніс перший привіт з рідного села.
«Ще один поворот, — думає Северсон, — і я побачу халупу маляра Абілгаарда».
Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчаків своєю таємничістю. Похилий віком дідусь Абілгаард ходив навколишніми селами, пропонуючи свої картини. Люди нічого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебракові. Він брав її з дитячою посмішкою: «Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!» Але всі знали, що він вже давно не малює, а на ті гроші купить хліба та солонини, щоб не померти з голоду…
Однак у прогалині поміж столітніх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вілла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею і довго стояв замислений. Незабаром у вікно визирнув усміхнений чоловік з маленькою цапиною борідкою і привітно махнув рукою, ніби запрошував завітати…
Це не був старий Абілгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець відлюдного куточка чудової долини.
Северсон збентежено опустив очі і швидко рушив далі.
Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього відкрилась широка долина. Та тільки все в ній було незвичне, нове. Куди поділись старі поважні будови? Звідки взялись вілли та багатоповерхові будинки?
І все ж він вдома. На цьому горбі, траплялось, сидів він вечорами з молоддю. А в лісі, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совині гнізда. Ох і перепадало ж йому за це від матері!
Гори й ліс не змінились. Але на оцьому ось місці стояв зовсім інший будинок. В обшарпаній халупі тут доживали віку бідолахи, що лишались на білому світі без рідних та майна. Деякі з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америці, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. І старим лишалась єдина втіха: марні сподівання, з якими вони і йшли в могилу…
Северсон звернув з головної дороги і попрямував стежкою поміж кущів до невеликого гайка серед скель. Тут він знав кожен камінь, адже ця стежка вела до його рідної хати.
Коли поміж дерев з'явився старий, типово північний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очі. Він побіг уперед, потім зупинився.
Старий будиночок лишився таким самісіньким, яким був тоді, в 1927 році, коли Северсон відвідав його востаннє.
І сумно, й радісно людині, яка прийшла на побачення з своєю юністю, з минулим, що вже ніколи більш не повернеться.
Хто живе в тобі, старий будинок? Як і колись, старанно прибрано палісадник, ніби й сьогодні попрацював у ньому дбайливий батько. І в ящиках під вікнами сміються квіти…
Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбувані на ній золоті літери розповідають, що в цьому будинку народився і прожив свою молодість вірний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який віддав своє життя служінню людству і науці. А внизу дошки — свіжа приписка: «…і який був наукою знову повернений життю та людству».
Знов і знов читає Северсон напис. Радісно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повірити, що це написано про нього; як не віриться і в те, що він справді пролежав довгі десятиріччя в кризі Арктики.
І не помічає він, що на нього вже давно з порога лагідно й зацікавлено дивиться сивоголовий дідусь.
— Ну, здрастуй, Лайфе!
— Здрастуйте… — Северсон здригнувся, глянув на дідуся.
— Заходь, любий хлопчику… Я давно вже чекаю на тебе…
Старий узяв гостя за руку, повів до будинку. Северсон ішов за ним, як у півсні. Та ось він стрепенувся:
— Скажіть, звідки ви дізнались, що я приїду?
— А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? — посміхнувся дідусь. — Відпочинь після подорожі, а я тим часом злітаю вниз, у містечко, та привезу чогось попоїсти…
— Дякую, дідусю! — щиро сказав Северсон, зворушений не стільки змістом, скільки інтонацією слів старого. — Тільки дуже прошу: нікому ані слова! Не розповідайте про мій приїзд. Все одно мене тут уже ніхто не знає…
Дідусь пішов. Северсон лишився один.
Старий буфет стоїть там, де й стояв, — тільки статуетки та посуд розставлено трохи інакше. У простенькій вітальні все дихає давнім родинним затишком. Правда, стіна проти вікна перетворилась на галерею родинних фотографій.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54