— Ну, то як, товаришу Северсон, згода?
— Боюсь, що не впораюсь… — відповів той нерішуче.
— Почнемо з нескладних завдань. Вам допомагатимуть… Але… — академік лукаво посміхнувся. — Але працівником нашого інституту ви станете тільки в тому разі, коли мій проект буде прийнято. Згода?
— Погоджуйтесь, Северсон! — жартівливо підморгнула Алена. — Це значить, що посада вам забезпечена.
І справді, другого дня проект академіка Навратіла був прийнятий абсолютною більшістю голосів. І зразу ж по тому почалося готування до проведення експерименту з космічною ракетою на Місяці.
***
Вперше за багато-багато років Северсон взяв до рук слюсарні інструменти. Звичайно, то були вже не ті примітивні зубила та коловороти, якими доводилось йому працювати в дні своєї юності. Але технікові не треба довго пояснювати; він і сам второпає, що й до чого. Нічого не змінилося і в креслярській техніці: білі лінії на синьці цілком ясно показували порядок монтажу.
Експериментальна космічна ракета виростала посеред величезного елінгу просто на очах. Складові частини для неї виготовлялись на найбільших заводах усього світу; точність розмірів була неймовірною, і все ж при монтажі раз у раз виникали ускладнення й затримки. Щоб встигнути до наміченого терміну, роботи провадились протягом цілої доби.
Северсон працював із запалом, з піднесенням. Коли б не Алена Свозилова, він, мабуть, і ночував би у елінзі. Але та наполегливо й лагідно змушувала його дотримуватись режиму, і відмовити їй він не міг: оця чорноока дівчина набувала над ним все більшої влади.
Космічна ракета була змонтована вже більш як наполовину, коли з Москви до інституту академіка Навратіла приїхала Наташа Орлова. Северсон зрадів, неначе хлоп'я, що побачило після довгої розлуки матір. Але його радість просто не мала меж, коли він дізнався про причину приїзду Наташі: академік Навратіл попросив перевірити стан здоров'я свого співробітника, щоб визначити, чи можна йому полетіти на Місяць.
Після старанного огляду Наташа з підкресленою серйозністю сказала:
— Можна. Але…
Северсон насторожився: може, якісь обмеження?
— Але з умовою: ви повинні писати мені й академіку Тарабкіну про стан вашого здоров'я. Згодні?
— Згодний, Наташо! Обов'язково писатиму! Я вже цілком здоровий.
Так, саме тепер він відчув себе повним сили й снаги. Подорож на Місяць! Та хіба можна було б навіть мріяти про неї?!
Його груди розпирало бажання поділитись з кимось своєю радістю, розповісти про те, що він починає розуміти новий, дивно змінений світ і що цей світ приймає його, як рівного серед рівних… Але це було не властиве йому, небалакучому; він тільки мовчки посміхався.
— Не боїтесь польоту через Космос? — лукаво запитала в нього Алена.
— Не боюсь. Не боявся ж я польотів з Амундсеном.
— Хороше порівняння! — обурилась Алена. — Чи не хочете ви цим сказати, що політ на Місяць може теж скінчитись нещасливо? Ми літаємо туди тричі на тиждень, і досі не трапилось жодного нещасливого випадку!
— А коли стартуємо?
— Завтра вранці вилетимо до Москви. По обіді, о чотирнадцятій, будемо вже у міжпланетному просторі… — Алена замислилась. — Знаєте що?.. А чи не помилуватися б нам живою природою? На Місяці нам дуже не вистачатиме її.
Северсон охоче погодився: монтаж експериментальної ракети вже закінчувався, лишились тільки астронавігаційні прилади, з якими морочились фахівці.
Вирішили зробити невеличку прогулянку по Влтаві. Алена взяла на прокатній станції моторний човен і сіла за кермо. Попрямували на південь, проти течії ріки.
З ясно-блакитного безхмарного неба посміхалось сонце. Воно пригрівало так щедро, ніби забуло, що вже осінь.
— Як чудесно у вас в Чехії… — сказав Северсон. — Я почуваю себе тут як вдома.
Алена мовчки обдарувала його вдячним поглядом. Так, Чехія справді красива. І не тому, що це — вітчизна. А може, саме тому?
Дорогою їм зустрічались турбоплави з екскурсантами, метушливі моторки, граціозні яхти. Тут і там нерухомо стояли човни з рибалками, що лікували нерви терплячим очікуванням щасливого випадку. На берегах виднілись вілли та будинки відпочинку.
Все, все було красивим, спокійним; все свідчило про щасливе вільне життя.
Канали, греблі, мости… Древня Влтава була вже зовсім не такою, як за часів юності Северсона. Тепер вона стала судноплавною аж до Будейовіц, — повновода, широка.
Двоє на моторному човні їхали все вперед і вперед, аж поки сонце торкнулось зубчастого гребеня ялинкового лісу над скелястим берегом, а потім повернули назад.
Не доїжджаючи Праги, звернули в бік невеликого каналу, що з'єднував Влтаву з штучним маленьким озерцем поблизу Штеховіц. Алена ввімкнула прожектори, бо вже зовсім посутеніло. Гладінь озера замерехтіла тисячею вогнів, які кидали ліхтарі та вікна будинків на узбережжі. З протилежного берега слабкий вітерець доносив звуки вечірнього концерту.
— Зупинимось на хвилинку, тут справді прекрасно… — тихо сказав Северсон.
Алена вимкнула мотор. Човен ще кілька разів підстрибнув на хвилях і зупинився.
Над набережною з'явився Місяць. Все довкола залило його холодне зеленкувате сяйво.
Місяць сьогодні не такий, як був досі. Це вже не та срібна таріль, яка байдуже світила мандрівникам у мертвих просторах Арктики, а величезна куля, що пливе космічним простором навколо Землі. Та невже це не марево: менш як за добу соратник Амундсена ступить вперше на грунт чужого, загадкового світу?!
І віриться Северсонові, і не віриться. А може, ще й досі триває крижаний сон?
Ні, це реальність. Просто «людина з минулого» потрапила в майбутнє і все ще не може отямитись.
Вільних півдня у Москві Северсон використав для відвідин. Він побачився з Тарабкіним, Наташею Орловою, зазирнув до Зайцевих. Але все це проминуло для нього, немов сон. Він жив майбутньою подорожжю і схаменувся тільки тоді, коли з гучномовців у залі чекання космодрому пролунали довгождані слова:
— Пасажири на Місяць можуть займати місця!
Звичайна ракета. Звичайна кабіна з герметичними дверима. Біля круглого ілюмінатора прикріплені два складані крісла з наповненими повітрям подушками. Стюардеса принесла Алені та Северсону скафандри з прозорими шоломами та гумові захисні каски на час перебування в ракеті.
З допомогою Алени Северсон прив'язався до крісла. Широко розкритими очима дивився на синяву неба за вікном кабіни.
— Увага, стартуємо! — посміхнувся пілот з екрана відеофону.
Северсон затамував подих і заплющив очі. Він чекав, що ракетоплан рвучко шпурне вперед. Але нічого подібного не трапилось. Просто тіло глибше занурилось у подушки, які обняли його ще міцніше.
Ракетні двигуни гуркотіли все дужче й дужче. Приглушений ізоляційними перегородками звук пробивався через стінки, проникав у кістки. Це було неприємне відчуття. Але ось зненацька все затихло. Пружні подушки підкинули тіло догори, ремені затримали його в неприродній позі. Северсон кліпнув очима, випростався.
— Ну, як? — посміхнулась до нього Алена. — Ми досягли швидкості одинадцять кілометрів на секунду і до Місяця летітимемо майже весь час за інерцією.
Северсон підвівся і визирнув в ілюмінатор.
Небо перестало бути блакитним. Його огорнула темна ніч з безліччю зірок. Глибоко внизу за хмарами ховалась Земля, обмежена овальним горизонтом.
Незабаром місцевість внизу перетворилась на частину величезної кулі, яка повільно оберталась проти напрямку польоту. Пізніше цю кулю вже можна було охопити одним поглядом.
Людина, що сидить у кріслі біля круглого вікна, не може відірвати очей від незвичайної картини.
Людство з своїми радощами й турботами; сувора Північ і середня Чехія — все це за кілька годин польоту злилось у єдине поняття: планета Земля. Вона зараз висить нерухомо над розписом спокійних зірок, а її поверхня здається мертвою, ніби на ній враз згасло все життя.
Плечі Северсона здригнулись; він ніби струснув з себе обтяжливу напівдрімоту.
— Аленко, ви спите? — прошепотів він у присмерк кабіни.
— Ні, Северсон. Уже з годину, як прокинулась, але не хотіла вас турбувати.
На нього з ніжністю, з щирістю дивились великі чорні очі чудової дівчини, друга.
Розділ XVII
Прогулянка Місяцем
Збурюючи хмари пилу, ракетоплан важко опустився на ідеально рівний космодром, ще трохи проїхав на широких гусеницях і зупинився біля ангара. Відчинились великі ворота проміжної камери. Ракетоплан заїхав всередину.
— За хвилину можемо вийти. Камеру наповнять повітрям, — сказала Алена.
— Скафандрів надівати не будемо?
— Ми сіли на головному аеродромі, а тут в цьому немає потреби. Ангари обладнано бездоганно, так що ми опинимось просто в «земному» середовищі.
Пасажири пройшли головним коридором до виходу з ракетоплана і почали повільно сходити приставленою драбинкою. Северсон по-молодецькому стрибнув з п'ятого щабля… і вирячив очі від здивування. Він опускався повільно, як на парашуті.
Алена зареготала:
— Не забувайте, що сила тяжіння тут вшестеро менша, ніж на Землі. Ви повинні пересуватись обережніше, бо ненароком можете опинитися на вершині якогось кратера.
Назустріч їм поспішали «місячани». Незважаючи на те, що між Місяцем і Землею вже давно було встановлено регулярні рейси, приліт кожного ракетоплана був тут радісною подією. Космічні кораблі ніби прихоплювали з собою трошки «земної атмосфери», будили спогади про рідний край; вони ж приносили листи та подарунки від родичів і друзів.
Навіть з деякою заздрістю Северсон відзначив у думці, що на Місяці Алена — своя людина. З нею віталися майже всі. Привітно посміхались і до нього, але, як йому здавалось, це була зовсім інша увага — увага цікавості.
Пасажири пообідали в їдальні головного будинку космодрому, трохи відпочили, а потім Алена запропонувала вирушити в подорож по Місяцю.
Вони з Северсоном наділи скафандри і сіли у всюдихід, що скидався на танк з прозорим сферичним ковпаком замість башти.
— Прошу до кратера Тіхо, — попросила дівчина водія машини і обернулась до Северсона. — Я хочу показати вам наші визначні місця.
Машина з великою швидкістю помчала до високого пасма гір за недалеким обрієм. Незабаром подорожні опинились у вузькій долині, облямованій прямовисними химерними скелями. Ущелина привела їх до оточеної маленькими кратерами рівнини.
— Чи не хочете зазирнути в один з кратерів? — запитала Алена. Заздалегідь упевнена в згоді, вона відчинила дверцята кабіни й стрибнула вниз. Северсон і собі стрибнув слідом за нею, — цього разу далеко обережніше, бо пам'ятав про пересторогу.
Підйом скелястим схилом був не важким: адже сила м'язів лишилась тою самою, а тіло стало легеньким. Мандрівники й незчулися, як опинились на вершині кратера. Перед ними розкрилось вузьке глибоке провалля, дно якого було вкрите дивною склоподібною речовиною.
— Цей кратер, як і більшість інших, — вулканічного походження. Гірське пасмо, яке ви бачите на обрії, — результат падіння велетенського метеорита.
Зацікавившись ущелиною, Северсон схилився над нею, тримаючись за велику брилу.
— Обережніше! — вигукнула дівчина, хапаючи його за рукав скафандра. — Камінню тут не можна довіряти! Ось погляньте! — вона сильно штовхнула брилу; камінь зрушив з місця і, як у сповільненій зйомці, покотився до жерла. Дорогою він прихопив ще кілька інших, таким чином до вулкана посипалась уже лавина. Все це відбувалося в абсолютній тиші: адже навколо — космічна порожнеча, якою звуки не проходять.
— Мабуть, ви знайомі з твердженням, що життя можливе без кисню й білка… — сказала Алена, коли все навколо заспокоїлось. — Раніше гадали, наприклад, що вуглець можна замінити кремнієм, а воду — аміаком. Але тут, на Місяці, ми переконались, що за таких умов про життя не може бути й мови. Можете пройти увесь Місяць уздовж і впоперек і не знайдете не тільки примітивних лишайників, а й мікробів. Не справдилось навіть припущення, що тут можна відшукати вірусоподібні частинки, які нібито мандрують Всесвітом під тиском світла і розсіюють у ньому життя…
Дівчина зробила знак Северсону і попростувала ліворуч, в ущелину, утворену двома закам'янілими лавовими потоками. Незабаром перед мандрівниками показався темний вузький отвір. Алена зайшла туди першою і ввімкнула прожектор, укріплений на шоломі скафандра.
— Ця печера виникла при вулканічному вибуху близько п'ятдесяти тисяч років тому. Вона відома у науковому світі, бо саме тут розбились останні ілюзії тих, хто гадав знайти на Місяці хоч якісь форми життя. Печера з усіх боків, крім входу, закрита, — і все ж вона абсолютно безповітряна і не має ані найменшого сліду води.
Повертаючись назад, вони підійшли до перепони, яка здалась Северсону непереборною: грунт прорізала глибока тріщина завширшки не менше як п'ять метрів.
— Ця перепона не зможе нас затримати! — сказала Алена, і Северсон не встиг навіть опам'ятатись, як вона плавним стрибком перескочила на протилежний бік. — Ось одна з переваг меншої сили тяжіння! — додала вона.
Всюдихід знову рушив уперед. Фантастичні обриси скель швидко змінювали свої форми. Перед мандрівниками з'явилась напроти зоряного неба прямовисна стіна. Всюдихід їхав уздовж неї, аж доки зупинився біля входу в широкий тунель, який вже з зовнішнього вигляду свідчив про діяльність людей.
Всередині широкого коридора сяяли вогні.
— Цим тунелем ми потрапимо на протилежний бік гір? — запитав Северсон.
Алена похитала головою:
— Він веде до багатющих копалень, друже мій. Тут ми видобуваємо уран, вольфрам, хром, марганець, кобальт та залізо.
Всюдихід заїхав у широке приміщення, закрите з усіх боків скляними стінами. Гостей привітали кілька чоловік. Вони піднялись від довгих пультів з екранами і вийшли їм назустріч.
— Рекомендую вам тутешніх гірників. Як вам здається, вони виглядають дуже виснаженими? — лукаво запитала Алена, помітивши подив на обличчі Северсона.
— Не кепкуйте з нас, товаришко Свозилова, бо не дамо вам на побудову «Променя» й грама металу! — засміявся один з гірників.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54