А коли з цим упорались, Молодінова скликала всіх до «вітальні» на термінову нараду.
Обставини для експедиції склались дуже несприятливо. Всі турботи збіглися водночас, і невідомо було, за що братися в першу чергу: чи будувати нове житло, чи монтувати гравітаційний передавач, чи досліджувати сусідній вулкан, який завдав стільки лиха, чи виступити на боротьбу з злочинцями, які здатні в першу-ліпшу мить заподіяти їм шкоди.
Не можна було зволікати бодай з однієї з цих справ, отож і вирішили воювати на кількох фронтах одночасно. Як завжди, експедиція розбилась на групи, що виконували свої завдання цілком самостійно.
Отак у надлюдській виснажливій роботі минув березень, пробіг і квітень. На щастя, погода сприяла нашим робінзонам. Короткочасні дощі не перешкоджали їм, а тільки приносили приємну свіжість.
П'ятого травня заговорив гравітаційний передавач, змонтований групою Мадараша поблизу екватора Кварти, досить далеко від Накритого столу.
Дванадцятого травня були закладені перші гранітні блоки майбутнього жилого будинку.
Погода все ще стояла чудова. Однак чотирнадцятого травня настала несподівана зміна: примчала буря з градом, а вночі випала легка пороша — явище на Кварті досі не бачене. Вранці на будівництво на Накритому столі об-рушився циклон, — тоді як за прогнозом мала бути тепла, хмарна погода. Метеорологічний спостережний пункт на «Промені» просто збрехав.
— Це не повинно нас дивувати, — зітхнула Молодінова. — Апарати при всій своїй досконалості змушені вести спостереження з дуже великої відстані і тільки на одній півкулі. Нічого не вдієш, — звернулась вона до Северсо-на, — доведеться-таки вам з Аленою вирушити в дорогу, щоб встановити автоматичні метеостанції по всій планеті.
— План подорожі в мене вже готовий, можемо вилітати хоч зараз, — сказала Свозилова, розгортаючи на столі велику карту обох півкуль планети. — Оце й є маршрут польоту, — пройшлась вона пальцем по червоній лінії, яка складною кривою перетинала всі континенти. — Отак можна в найкоротший строк оглянути більшу частину Кварти.
— Добре продумано! — похвалив Навратіл. — Але не забувайте, що ми виготовили карту на «Промені», вона дуже неточна. Місця посадок, які ви так старанно позначили червоними цяточками, вам, мабуть, доведеться часто міняти. Проте інакше й бути не може, коли людина вирушає в незнані краї. Зайвим буде, звісно, й нагадувати, що обережність ніколи не завадить.
— А коли будете давати назву незнайомим морям, гірським пасмам чи островам, не забудьте й про мене! — засміявся Фратев. — Так, приміром, острів у Срібному океані мені надзвичайно сподобався б.
— Я б вашим іменем назвала оцю затоку в центрі Нової Європи. В неї такий самісінький, як і у вас, вічно неспокійний характер! — пожартувала Алена.
***
Вранці шістнадцятого травня Северсон у супроводі Алени Свозилової вирушив у подорож навколо незнаної планети. «Стріла» одразу ж покинула ріку Надію і закружляла над Протокою зустрічі, де експедиція вперше приземлилась на Кварті.
Небо на північному заході було затягнуте важкими хмарами. Ліниво повзли вони над обрієм, і в їхній темній навалі час од часу виблискувало багряне полум'я вулканічних вибухів.
— Два місяці тому тут з'явились перші кратери вулканів, а сьогодні над узбережжям уже височать могутні пасма гір! — Алена поклала бінокль і посміхнулась. — Якщо так швидко змінюється вся поверхня Кварти, свою карту ми можемо здати до музею.
Літак залишив протоку і опинився над великим півостровом сусіднього континенту, який на карті був позначений як Геозія — на честь рідної Землі.
Густі прибережні джунглі незабаром змінила мертва пустеля з білісіньким піском. З обох боків її обступала горбиста рівнина, яка поступово переходила в безмежний степ.
— Печальний край… Ще щастя, що його за мене спостерігають кінокамери, — стомлено сказала Алена і поринула у вивчення карти.
— Здається, на обрії з'явились ліси, — відірвав Северсон від думок свою супутницю. Вона піднесла до очей бінокль і кивнула:
— Твоя правда. Долиною тече якась річка, а за нею починаються джунглі… А постривай-но… Поверни трохи ліворуч, я щось помітила… — вигукнула вона здивовано.
«Стріла» нахилилась на лізе крило і попрямувала до великого коліна невідомої ріки.
— Це надзвичайно! Поглянь, будови! — Алена подала Северсонові бінокль.
— Сядемо на річку? — запитав він. — Ти розумієш, що це означає?! Ми виявили житла цивілізованих квартян. Я навіть побачив одного недалеко від чудних спіральних конструкцій…
Алена вихопила в нього бінокль:
— Двоє! Я бачу двох! — вигукнула вона радісно. — Піднімись вище, вони бояться нас і сховаються у пірамідах, чи що воно там у них.
— Може, сісти все-таки на річку? — повторив своє запитання Северсон. — Ти не боїшся, що нас обстріляють, як ворожий літак?
— Ти гадаєш? — злякано глянула на нього Алена. — Про це я досі не думала… Хвилинку, я пораджусь з Навратілом…
Навратіл сприйняв повідомлення про невідоме селище радісно. Але він був проти приземлення:
— Ви не знаєте ні квартян, ні глибини річки. Самі туди не спускайтесь. Вирушимо до них після вашого повернення. Може, виявите дорогою і великі сучасні міста.
«Стріла» знову піднялась у височінь і попрямувала на південь, до високого гірського пасма.
Алена дбайливо нанесла на карту перше селище квартян, потім витягла з кінокамери автоматично проявлені знімки і почала мрійно розглядати чудні будови з складними конструкціями.
— Знаєш, з чого я найбільше тішуся? — сказала вона за хвилину. — 3 того, що наші сусіди дуже схожі на нас, людей… Навіть під лупою вони на цих знімках дуже маленькі, але все одно можна добре розрізнити, що вони мають голову, дві ноги й дві руки, як і ми…
Алена й гадки не мала, що то були зовсім не квартяни, а Краус та Мак-Гарді.
Розділ XVI
У таємничому селищі
Понад два тижні злочинці жили в літаку, який стояв на якорі в ущелині під каскадом застиглої лави. Аби згайнувати час, вигадували найрізноманітніші ігри, розважались стрільбою в ящерів та скигливих довгоногих птахів у сусідньому болоті. Вони безтурботно відкривали одну по одній банки з консервами, не обмежуючи себе аж ніяк.
Однак незабаром Краус помітив, що їхні запаси швидко вичерпуються.
— Визьміться за розум, молоді люди, та йдіть на розшуки місцевих джерел харчування! — сказав він рішуче. — Ми вже набайдикувались по самісіньку зав'язку. Спочатку поцікавимось плодами. З бананів суджу, що, безперечно, ми знайдемо ще якісь придатні для їжі сорти. Потім випробуємо м'ясо тутешніх птахів…
— Фе! — перебив його Мак-Гарді. — Такого страховища я б і в рот не взяв!
— …А краще помер би з голоду! — іронічно закінчив Краус. — Може, ще радітимеш, коли тобі лишиться хоч це.
Вирішили спочатку зазирнути глибше в гори.
На превелику радість, біля підніжжя першої ж височезної стрімкоспадної гори вони виявили маленьке озеро, облямоване буйною рослинністю, йдучи понад струмком, Що в'юнився через праліс, вони опинилися скоро в мальовничій долині, яка розступалась у неозору рівнину.
— Справжній рай! Нічого кращого ми не могли б навіть і бажати! — вихваляв місцевість Грубер. — І ящерів ніби немає!
Повертаючись з цієї екскурсії, вони назбирали повні сумки найдивовижніших плодів. Пророблений Мак-Гарді хімічний аналіз показав, що з усієї кількості видів принаймні п'ять можна вважати нешкідливими для людини. Вони містили в собі майже ті ж самі речовини, що і їстівні плоди Землі.
Аналіз аналізом, проте нікому не хотілось починати небезпечний експеримент.
— Хай спробує Краус, адже він має досвід з бананами! — єхидно запропонував Грубер.
— Я ж не ти! — зміряв його Краус зневажливим поглядом. — Але хтось повинен почати, бо інакше сидітимемо отак до вечора. Хай вирішить жеребок!
Кидали, кидали жеребок, аж поки посварились. Кожен твердив, що його обдурили.
— Боягузи! — презирливо махнув рукою Краус і обережно відкусив шматочок сизо-блакитної ягоди. — Солодка і дуже приємна! — кинув він спокійно і швидко проков-ткнув її всю.
Мак-Гарді з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втікачі з апетитом поласували чудовими фруктами.
Ще того ж дня перемістили «Ластівку» до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурів могутніх дерев, які своїми розлогими кронами чудово захищали літак від цікавих поглядів небажаних відвідувачів з повітря.
Другого дня було встановлено, що м'ясо красивих, схожих на фламінго птахів, яких на озері було повнісінько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гарді заглушив сильними спеціями і запропонував своїм товаришам на обід пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп'ялись зубами в справжнє свіже м'ясо.
— Нам страшенно щастить! — радів Грубер. — Кращого місця ми не знайшли б, мабуть, і на Землі. Мені здається, що ми справді немов у раю, — смажені індики майже залітають нам у рот. А як чудесно ми тут сховані! З трьох боків нас закривають неприступні гори, а з четвертого — праліс. Квартян і своїх товаришочків можемо не боятись. Хоча б сто разів пролітали над головою — не помітять нас. Хай собі там морочаться з будівництвом, нам це не болить, — ми маємо зараз відпустку…
Краус нетерпляче махнув рукою, ніби хотів відігнати похмурі думки:
— Я не хотів би, щоб ця наша відпустка тривала вічно. Умови життя тут справді чудесні, але чим усе це скінчиться?.. Оті там зрештою таки потраплять додому. Їм вдасться або відремонтувати «Промінь», або подати звістку з допомогою гравітації. З Землі до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди…
— А чи не краще отаке ув'язнення серед вільної природи, аніж комфортабельне перебування на шибениці? — іронічно запитав Мак-Гарді… — Ти не суши собі мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домівкою… З якого це часу, скажи мені, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а інше — дурниці.
— Побачимо, якої ти заспіваєш років через десять-двадцять… А що ти робитимеш, коли постарієш?.. Я тут ні в якому разі лишатись не бажаю.
— А що ж ти хочеш зробити? — запитав з подивом Грубер.
— Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на «Ластівці».
Мак-Гарді похитав головою:
— Нісенітниця! «Ластівкою», в крайньому разі, потрапиш хіба що на сусідні планети. За кілька років вона перетворилася б для тебе на літаючу труну… Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумніші за них з їхніми безглуздими спіралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабів, і вони побудують нам чудесний міжзоряний корабель. А тоді вже повернемось додому, як пани. Більш того, візьмемо з собою армію добре озброєних солдатів, яких будемо посилати в наступ по всій Землі.
— А що, коли ті квартяни справді невидимі? — озвався Грубер. — Може, вони вже оволоділи законами природи так, що можуть ставати невидимими?
— Зазирнемо до них, а тоді й будемо говорити. Туди спочатку міг би вирушити один з нас, на розвідку. Ти серед нас найвідважніший… — обернувся Мак-Гарді до Крауса.
— Ти хоч дурний, та хитрий! — побагровів Краус. — Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..
А втім, поки що керівником тут я. Вирушимо всі, і негайно. Завтра ж! А кому мій наказ не подобається…
Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гарді та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.
— Вирушимо туди, в такому разі, човном, а «Ластівку» залишимо на озері. Це буде менш помітно, — сказав нарешті Мак-Гарді, коли побачив, що іншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнішим, аніж невідомі створіння.
Після неспокійної ночі вирушили в дорогу. Втікачі попливли ущелиною, потім болотами і, рухаючись за течією, незабаром добрались до великої річки. Щоб човен не захлюпнули бурхливі хвилі брудної води, весь час трималися берега.
— Треба часинку перепочити, я вже більше не можу, — заявив перед одним з поворотів Мак-Гарді, кидаючи весла. — Ми могли б трошки підкріпитись.
— Я знаю, ви відчули запах бананів! — глузливо посміхнувся Краус. — Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрішими.
Нашвидку закусивши, рушили далі. Коли за великим поворотом на протилежному березі з'явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.
— Сховаємось у пралісі та почекаємо до вечора. В темряві пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.
Тримаючи на колінах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнуті, як струни. Дратувала мертва тиша під стрункими пірамідами та безтурботність обох колег. Одурманені алкоголем, вони спокійно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.
А час тягнувся нестерпно повільно. Нарешті зайшло найбільше сонце. Над обрієм затремтіло золоте світло вечірньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив сніп сліпучих променів, які вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бік, то збігаючись, то розбігаючись, ніби хтось грався примарним віялом.
Вражений Краус почав торсати Мак-Гарді.
— Що?.. Що трапилось? — сполошився той спросоння і, нічого не розуміючи, глянув на мерехтливе небо.
Осяйне віяло поступово змінювало свої барви. Сліпучо-жовте проміння ставало оранжевим, потім криваво-червоним і, нарешті, ніби розтануло в блідому, ледь фіалкуватому світлі. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тінями.
Прекрасне й грізне видовище зникло несподівано, і увесь край миттю потонув у пітьмі. Але тільки на хвилину. Недалеко від селища над обрієм з'явилась червона Проксима. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променів, як і Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потім криваве віяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксиму, як сонячна корона.
Краусові з допомогою Мак-Гарді вдалося нарешті збудити і Грубера.
— Отже, рушаємо! — Краус набрав особливо поважного вигляду. — Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54