https://wodolei.ru/catalog/dushevie_kabini/nedorogie/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Коли наша перша експедиція перетнула орбіту Плутона, десята планета, мабуть, перебувала на протилежному боці сонячної системи. Подібне до цього сталося і під час другої експедиції. Що ж до гравітаційних сил, то вони, через незначні розміри Чорного пасажира, надто малі, щоб мати будь-який вплив на рух Плутона.
Президент Академії знову уважно переглянув знімки десятої планети:
— Отже, треба сердечно привітати нового сусіду й виправити наші недосконалі карти… — сказав він задумливо. — Шкода, що не знаємо його краще. Можливо, він нам розповість дещо з тієї таємниці, якою окутано виникнення нашої сонячної системи. Зрештою не слід виключати тієї гіпотези, що він і є тією відсутньою ланкою в менделєєв-ській таблиці астрономів, яка дасть нам можливість точно визначити закони руху і склад небесних тіл. Коли б ми мали таку таблицю, як хіміки, досить було б виявити біля якогось світила хоча б три планети — то для решти ми могли б з абсолютною певністю лишити вільні віконця, в яких було б точно визначено вагу, швидкість обертання і склад невідомих планет. Нічого не можу вдіяти з собою, — мене раз у раз переслідує думка, що сонячна система і атом мають багато спільного.
— Ви хочете сказати, що наша Земля є звичайним електроном у якомусь гігантському атомі? — посміхнувся Хотенков.
— Цього я не кажу. Але не можна забути й того, що вивчення зоряних систем вже багато разів відкривало нам очі саме в галузі атомної фізики.
***
Десята планета змусила екіпаж «Променя» помітно змінити план подорожі. Після такої неприємної зустрічі довелось збільшувати швидкість польоту далеко повільніше, аніж це передбачалося раніше. Незабаром виявилось, що обережність була цілком виправдана: кількома днями пізніше «Промінь» зустрівся з подальшим мешканцем Всесвіту. Він блукав один-єдиний у нескінченному просторі. Проте цього разу то була не планета, а комета-заброда. Вона з'явилась зовсім несподівано. Її легеньке, майже нематеріальне тіло заясніло на зоряному небі блакитнуватим сяйвом і зникло з поля зору, не лишивши по собі ніяких слідів.
Астрорадіолокатори та астротелевізори безперервно обмацували простір перед собою. Їх повідомлення були такі ж стислі, як і зазначки астрогравіметра: «Шлях вільний!»
Атомні реактори почали працювати на повну потужність. Швидкість польоту весь час наростала, а разом з тим повідомлення з Землі запізнювались щораз дужче.
— Хай я стану першим возом на Чумацькому Шляху, якщо мені не урветься скоро терпець від цієї швидкості світла! — гарячився інженер Фратев. — Роби що хочеш і як хочеш, а оцих проклятущих триста тисяч кілометрів на секунду не перестрибнеш. Од цього можна сказитись! Радіохвилі повзуть, як слимаки. В нашій сонячній системі ще так-сяк, але куди з ними тепер?.. Привітаєшся до приятеля з Альфи Центавра: «Здоров!» — а тоді чекай понад вісім років, доки почуєш його: «Моє шануваннячко!» Що ж буде, коли ми зазирнемо до протилежного боку Галактики?.. Тільки через сто років дізнаєшся, що в тебе народився син! Ще добре, що ми навчились продовжувати людині життя, інакше про сторічне немовля й не дізнався б!
Внаслідок дивної випадковості Фратеву відповів не Навратіл, який уже відкрив рот, щоб щось сказати, а передавач з Землі:
— Важливе повідомлення для «Променя»… Важливе повідомлення для «Променя»… — повторив кілька разів диктор. — Повідомляємо, що братіславський учений доктор Заяц, винахідник астрогравіметра, заявив Всесвітній Академії наук, що він намагається здійснити новий спосіб зв'язку з допомогою гравітаційного поля. Оскільки гравітація поширюється набагато швидше, ніж світло, це означало б, що так само прискориться космічний зв'язок. Просимо один з астрогравіметрів «Променя» повсякчас скеровувати в напрямку Землі та регулярно стежити за його контрольними записами. В разі, якщо припущення Заяца ствердиться, наше перше повідомлення з допомогою гравітації надішлемо телеграфними знаками.
Ця звістка викликала в екіпажу «Променя» бурхливу радість. Та й не дивно: кожна радіограма з Землі на Проксиму нині мандрує понад чотири роки; кому ж не хочеться, щоб звістки надходили швидше?
Але піднесення тривало недовго. Гравітаційний передавач лишався тільки мрією. А радіозв'язок з Землею все ускладнювався: відповідно до зростання швидкості необхідно було безперервно змінювати частоту, бо інакше сигнали не сприймалися б зовсім. Запізнення радіограм уже було дошкульним. Дуже прикро впливало на мандрівників явище, яке хоч і передбачалось, але все одно було незвичайним: що швидше мчав «Промінь» Всесвітом, то дужче змінювались зорі перед кораблем та за ним. Їх жовте світло поступово перетворювалось на оранжеве, потім на червоне, темно-фіолетове. Вони сяяли все тьмяніше, аж поки нарешті погасли зовсім. Наше Сонце сховалось за чорною запоною, крізь яку людський зір проникнути не міг.
Сумно було розлучатись з жовтою зірочкою, яка знаменувала життя для всієї Землі. Вона зникла в темряві разом з усім сузір'ям Андромеди, яке її облямовувало. Так само й мета подорожі — Альфа і Проксима Центавра — потопали в темряві. Тільки сузір'я, видимі з бічних вікон велетня, продовжували весело сяяти на небі.
Але там, де людський зір виявлявся безсилим, допомогла наука. Навратіл з Цагеном та Чан-су ще перед вильотом «Променя» сконструювали спеціальні демодулятори, які повертали світлу його видимість.
Зовні це були досить прості інструменти: дві трубки, що нагадували бінокль, прикріплений до них крихітний напівпровідниковий посилювач та пружні паски, якими вчені прикріплювали прилад на голові, щоб не тримати його руками. Такими ж пристроями були забезпечені і телескопи обсерваторії та всі інші апарати, дія яких залежала від світла. Екіпаж міжзоряного корабля не мав права втратити орієнтацію ані на мить.
Минуло кілька днів, а астронавти все ще не могли звикнути до мертвого спокою, який настав після того, як замовкли реактори. Так само важко звикали й до двох великих чорних дірок в небі попереду та ззаду «Променя». Тож тим частіше після служби всі збиралися у клубі, щоб розвіяти тугу і втому.
Тут вчені перетворювались на артистів. З Навратіла вийшов непоганий піаніст, з Мадараша — віртуоз на скрипці та цимбалах. Спочатку їхнє виконання було не дуже досконале: руки в просторі без сили тяжіння не хотіли скорятись; перші спроби з цимбалами були просто сміховинні. Але минуло небагато часу, і в залі пролунали запальний чардаш і чарівна полька.
Вроцлавський незабаром похвалився своїми новими віршами, Цаген — кантатою на честь планети Ікс, а Грубер — фантастичними малюнками. Шайнер дуже шкодував, що не може малювати аквареллю.
— А ви спробуйте! — підступно запропонував Навратіл.
— Гаразд, хай буде всім на сміх, — погодився Шайнер і пішов до своєї кімнати.
Він повернувся з великою палітрою та кількома пензликами. Відкрив опуклу пляшку і рвучким рухом виплеснув з неї трохи води. Вона одразу ж набула форми кулі і попливла в повітрі, немов мильна бульбашка.
Тільки-но новоспечений художник доторкнувся до неї, як вона розтеклась по всій поверхні пензлика і швидко поповзла на руку. Поки пензлик пройшов шлях від фарби до паперу, його щетина стала абсолютно сухою.
— Не смійтесь, прошу! — удавано гнівався Шайнер. — Я ще що-небудь вигадаю і намалюю вам стільки акварелей, що й раді не будете!
Пісні, сміх, жарти, задушевні розмови про Землю… Всі прагнули якомога ближче познайомитись одне з одним. Подорож довга і далека, тож тісніше треба з'єднувати колектив, міцнішою повинна бути дружба.
— Мені здається, що Ватсон ніби нас уникає… — зауважила якось Алена. — За весь час польоту я бачила його тут лише один раз.
— Справді, ви маєте рацію, Алено, — погодився Навратіл. — Тепер я пригадую, що він до клубу не ходить. Коли я з ним хотів поговорити вільної години, то знаходив його або в кабінеті, або в обсерваторії, де він мовчки спостерігав за роботою іншої зміни.
— Може, він невиправний відлюдник? — сказала Алена.
— Справа не в цьому, — заперечив Северсон. — Хто був більшим відлюдником, аніж я колись? Особливо після пробудження. А тепер самотність, мабуть, призвела б мене до божевілля. Хіба може існувати на світі людина, яка б у цій нескінченній ночі не засумувала за людським товариством?.. Коли подумаю, що оце зараз я б летів тут зовсім один, то аж здригаюсь від жаху.
— Ваша правда, Лайфе! — задумливо сказав Навратіл. — Чому ж тоді він нас уникає?.. Можливо, не може забути наших колишніх суперечок? Або не довіряє нам?
— Можливо, побоюється, що ми не довіряємо йому! — різко сказав Северсон.
Навратіл поглянув на нього здивовано:
— Ви так гадаєте? Як йому взагалі може спасти на думку щось подібне? Але якщо так… Ні, я поговорю з ним і прямо запитаю, чому він нас уникає.
Через двадцять чотири години по тому Навратіл прийшов до клубу в глибокій задумі.
— Не знаю, що й думати, — сказав він неквапно. — Уявіть собі, відвідав я Ватсона, як обіцяв, і перш ніж я почав говорити, він привітав мене словами: «Знаю, навіщо до мене прийшли. Хочете мене запитати, чому я не ходжу розважатись до клубу? Правда?» Уявляєте, як він мене цим здивував. Тоді я кажу: «Так, я не розумію вашої любові до самотності. Одне наше моравське прислів'я говорить: «Де є димар, там і піч, де є люди, там і веселощі, й розмови». Англійською мовою, правда, не римується, але воно все-таки лишається правдою. Колись у нас на селі любили погомоніти біля печі, особливо взимку. Господині під час бесіди пряли або дерли пір'я. Щовечора збирались старі і молоді, і повірте, у важкі часи їм ставало веселіше. Самотність, любий Ватсон, шкодить…» Говорю йому всілякі слова, які впливають на почуття, переконую його науково, але він тільки похитує головою, посміхається й мовчить. «Не бійтесь, я зовсім не припускаю, що після ваших суперечок ви мені не довіряєте!» — каже він мені раптом. «Тисячу туманностей! — кажу я собі. — Ця людина або ясновидець, або читає наші думки!..» — «Що ви!» — кажу я, а сам все ще дивуюсь. А він дає мені зрозуміти, що не хоче далі розмовляти на цю тему. «Не гнівайтесь, але я поки що не можу вам сказати, чому не ходжу до клубу!» — сказав він мені на прощання… А тепер, чоловіче, суши собі голову, що він там замислив…
— Чудій! — посміхнулась співчутливо Алена. — Мабуть, у нього надто хворобливе самолюбство.
Розділ XXV
Підступні віруси
Розповідь Навратіла справила на Северсона дуже сильне враження. Він одразу ж пригадав загадковий лист і свою розмову з праплемінником.
«Мабуть-таки, Дітріхсон спілкується саме з Ватсоном!.. Може, вони вже замислили щось злочинне?»
Підозра швидко зростала й міцніла: так, Олаф, безперечно, не сказав правди. Один він навряд чи міг би заподіяти експедиції багато шкоди, але два злочинці вже становлять велику небезпеку. Мовчати — означало стати їхнім спільником; виказати Ватсона — значить виказати і свого родича…
Северсон крутився на ліжку з боку на бік, голова в нього палала.
«Викажу! — вирішив він після важкої душевної боротьби… — Але як я доведу, що вони — злочинці? — подумав він раптом. Записку Дітріхсон знищив, інших речових доказів нема. Обидва відмовляться від усього і скажуть, що я божевільний. Нарешті вчені скорше повірять своїм колегам, аніж незнайомому гостеві з минулого…»
«Алена… Алена — мій єдиний порятунок… Вона мені, безперечно, повірить… Але не можна розповісти й їй; вона не подарує того, що я так довго замовчував, так довго крився перед нею…»
За всю ніч Северсон так і не склепив очей, але нічого путнього придумати не міг. На світанку він вирішив відкласти розв'язання проблеми на вечір; увечері — на другий день; потім — на майбутній тиждень… І так потекли місяць за місяцем.
А тим часом життя у крихітному самотньому світі в міжзоряному просторі минало спокійно, без великих пригод. З Землі надходили звістки про нові успіхи людства в боротьбі з природою, а з планети Ікс — незрозумілі програми з верескливою музикою. Вона здавалась увесь час однаковою, тільки чутність трохи поліпшилась.
Северсон ще коли-не-коли дорікав собі за боягузтво й нерішучість, але його нечиста совість вже повільно засинала. Проте одного разу трапилась подія, яка знову збудила його тривогу.
— Чи хоч усвідомлюєте ви, Лайфе, що вже скоро рік, як ми летимо Всесвітом? — сказала якось Алена.
— Час тягнеться повільно лише для нероб, а ми не можемо поскаржитись на брак роботи! — засміявся він у відповідь. — Скільки Клопоту завдає нам сама тільки кухня! Робінзону було легко: забив якусь тварину, підсмажив, та й годі; моя мама готувала страви за кулінарною книжкою, де було написано: «Візьми три яєчка, півкіло-грама борошна і сто грамів цукру…» Вона, мабуть, за голову схопилася б, коли б прочитала наші «кухарські настанови»: «Візьми атоми вуглецю, додай до них стільки та стільки електронів і нагрівай під тиском три тисячі атмосфер». А це ж ще дуже просто!
— Та додайте, що в нашій їдальні в світі невагомості кожен спочатку повинен навчитись їсти! — засміялась Алена. — Пригадайте, як ви кривились, коли вам вперше запропонували пити чай з пляшки через соску…
Дівчина раптом насторожилась: біля входу в лабораторію почувся чудний шелест. Вона зробила крок, щоб подивитись, що там діється, коли це двері раптом рвучко відчинились.
До кімнати заплив Дітріхсон. Його очі гарячково палали, скуйовджене волосся розвівалось навколо голови. Тремтячими руками він притримувався за одвірок і невидющим поглядом тупо дивився в лабораторію.
— Доктор Свозилова, врятуйте мене! — прошепотів він нарешті.
Коли Северсон та Алена кинулись до нього, Дітріхсон був уже непритомний. Голова в нього палала.
Результат медичного огляду був несподіваний: важке вірусне запалення мозкових оболонок.
— Заразне захворювання… Як це могло трапитись? — похитав головою Навратіл.
— Та ще й у наш час, коли заразних хвороб немає вже навіть на Землі! — додала Молодінова. — Тим більш дивно це тут, у герметичному приміщенні, яке ми так старанно перевіряли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54


А-П

П-Я