— Штучне дихання!.. Механічне серце ще не зупиняйте… Наташо, як мозок?
Дівчина припала очима до окулярів рентгенмікроскопа:
— Все гаразд. Ознак гіпоксії немає.
Грудна клітка неандертальця піднялась, впала і знову піднялась.
— Йонес, збільшіть тиск до двохсот двадцяти… А ви — до ста вісімдесяти, — звернувся академік до Наташі.
Дихання пралюдини прискорилось.
— П'ятнадцять подихів на хвилину! — доповів Бастієн.
— Венозний тиск? — запитав академік.
— Сто десять… Гадаю, що ми перемогли.
— Почекайте… — Тарабкін уважно дивився на обличчя неандертальця. — Як мозок?
Наташа схилилась до мікроскопа. Судорожно стиснула важельок управління. Здригнулась.
— Що? — запитав з острахом Тарабкін.
Вона підвела бліде обличчя і затулила його долонями.
— Погляньте самі, Олександре Івановичу… Можливо, я погано бачу…
— В чому справа? — Тарабкін підбіг до мікроскопа. — Тиск в посилачі крові в мозок?
— Сто вісімдесят.
— Венозний тиск?
— Нормальний.
— Чому ж тоді мозок залитий кров'ю?! — Академік ще раз зазирнув у окуляр, метнувся до контрольних апаратів. — Чому мозок залито кров'ю?!
В напруженій тиші тільки гуділи насоси, що нагнітали кров та повітря в тіло пралюдини. Академік схилив голову:
— Марно… Мозок зруйновано вщент… Бастієн, зупиніть штучне серце…
— Не зупиняйте, не зупиняйте! — раптом вигукнула Наташа. — Ми вже добились таких успіхів, що й кров з мозку видалимо!
— Не сподівайтесь на неможливе. Мозок — надто складний орган, його не можна створити штучно. Настав справді кінець, ми повинні з цим примиритись… І все ж я ніяк не можу збагнути, як все це могло трапитись?! — академік поклав руку на плече Наташі. — Не плач, Наташо, ти ні в чому не винна… Слізьми тут не зарадиш. Сьогодні ми ще повинні поступитись перед біологічною смертю. Але ми не здамось. Знову перевіримо все, щоб знайти похибки, яких припустились… Адже зуміли ми оживити тварин, які були на сторіччя законсервовані в кризі?.. Оживимо й людину. Повинні оживити, бо в Арктиці чекає ще один нещасний. Тепер тільки від нас залежить, як довго він чекатиме…
Розділ III
Бульбашка повітря
Другого дня в інституті академіка Тарабкіна терміново зібрались найвидатніші лікарі й фізіологи світу. На запрошення славетного вченого вони прибули до Москви, щоб проаналізувати весь хід операції та визначити причину її невдачі.
— Любі друзі, шановні гості, — звернувся до них академік Тарабкін, відкриваючи цю надзвичайну нараду. — Ви вже знаєте, чому я вас потурбував. Справа дуже й дуже важлива. Треба будь-що встановити, чи припустились якої помилки ми, чи, може, в цьому випадку нам на шляху стала невідома науці перепона, — коротко кажучи, треба вирішити, чи здатні ми нині подолати смерть, що тривала сімдесят тисяч років… Попередній контроль ходу операції ми вже провели. Вся апаратура працює справно… А втім, можете переконатися самі. Ось — контрольна плівка і записи…
Згортки пластмасових і паперових стрічок з численними зазначками й химерними лініями переходили з рук у руки. Уважно розглядаючи та порівнюючи їх з протокольними записами операції, вчені не квапились з висновками. Нарешті норвезький лікар Галльстрем сказав задумливо:
— Все свідчить, що причину невдачі слід шукати зовсім не у надмірному тиску крові, яка подавалася в мозок… проте знімки беззаперечно доводять, що крововилив стався саме через це… Нічого не розумію!
Американський професор Дамбурі підняв руку;
— Дозвольте, Олександре Івановичу! На мою думку, можуть бути кілька причин невдачі. Перша і найвірогідніша: метод, який виявився придатним для оживлення тварин, не придатний для людини. Друга: можливо, кору мозку та центральні нерви було пошкоджено під час заморожування. І, нарешті, третя: кров сучасної людини не годиться для неандертальця, який, по суті, стояв на перехідній стадії між людиною й твариною…
— Я б хотіла заперечити академіку Дамбурі, — озвалась Наташа Орлова. — Дозвольте, Олександре Івановичу?
— Прошу! — кивнув головою Тарабкін.
— Гадаю, що про хибність методики не може бути й мови. Оживляючи неандертальця, ми на основі численних дослідів змінили весь хід операції, взявши до уваги ступінь розвитку первісної людини. Мозок перед переливанням крові зовсім не був пошкоджений замороженням, це перевірено. І, нарешті, при трансфузії ми не використовували крові сучасної людини такою, яка вона є, а змінили її відповідно до загального біологічного стану неандертальця. Отже, всі три припущення академіка Дамбурі відпадають. Я особисто шукала б причину в іншому. Ще на засіданні Всесвітньої Академії наук я говорила про небезпеку зруйнування ніжних тканин замерзлого мозку ультразвуком та радіохвилями…
— Ні, ні, не в цьому річ! — похитав головою Тарабкін. — До переливання крові фізіологічний розчин струмував у всіх судинах без перешкод і легко проникав у всі капіляри мозку. Я особисто не вірю в шкідливу дію дослідницьких променів на замерзлі тканини…
Було висловлено ще кілька припущень про причини невдачі і так само детально обговорено їх. Все свідчило про те, що колектив тарабкінців передбачливо зважив на всі можливі обставини, вжив усіх потрібних заходів.
Розтин трупа підтвердив точку зору Тарабкіна про те, що мозок неандертальця був справді оживлений і перед операцією не мав на собі ані найменшого сліду зруйнування структури.
Дивним і нез'ясовним було те, що крововилив стався внаслідок розриву капілярних судин, хоч в них не спостерігалось ані найменших ознак склерозу.
— Отже, в усьому винна я! — Наташа Орлова схопилась за голову. — Це ж я стежила за манометром посилача крові в мозок!
Але не встигла вона це промовити, як раптом від дверей пролунав сумний голос чергового хірурга:
— Ні, Наташо, ти ні в чому не винна… Товариші, я приніс вам ще одну прикру звістку: хвилину тому, під час останньої операції при переливанні крові, загинув піддослідний собака номер сімнадцять-тридцять… Знову ж таки крововилив у мозок…
Тарабкін швидко скинув гумові рукавички і вибіг з операційної. За ним — Наташа, Бастіен, решта членів колективу й гості.
Тварина лежала в термостаті нерухомо. Її смерть була гірким докором ученим, навіювала тривожні думки і сумніви. Де, коли, яким саме чином у злагоджений хід операції заповзла фатальна похибка? Що це — знову прикрий випадок чи ще не розкрита закономірність?
— Після стількох вдалих дослідів — знищений мозок… — засмучено сказав академік Тарабкін після тривалої мовчанки. — І — у тварини… Товаришу Дамбурі, ви тепер переконались, що всі ваші припущення відпадають?.. Подивіться на цей мозок самі. Ті ж ознаки, що й у неандертальця. А цей пес був заморожений ненадовго, і ми використовували ті ж методи, що й раніше; навіть ті самі апарати… В чому ж тоді криється помилка?
Китайський академік Сун Чін-і підійшов ближче до термостата:
— Кажете, використовувалась та ж сама апаратура?.. То давайте ж перевіримо її якнайсуворіше.
Тарабкін погодився.
Спочатку випробували кожен з апаратів у дії. Всі вони працювали бездоганно. Потім усі прилади розібрали до останнього гвинтика, старанно оглянули кожну складову частину. Все було гаразд.
— Що ж, лишається тільки перевірити вакуум… — запропонував академік Дамбурі.
Отут і пролунало вперше нищівне, приголомшливе повідомлення: у вакуумі манометра виявилось повітря!
— Так ось у чому справа! — вигукнув Тарабкін. — Манометр брехав! Він показував значно менший тиск крові в мозку, аніж було насправді… Під час нормального переливання крові це не відіграло б особливої ролі, а для знесиленого організму підвищення кров'яного тиску стало катастрофічним… — академік затримався поглядом на обличчі Наташі Орлової. — Але як могло потрапити у манометр повітря?!
Наташа мовчки затулила обличчя руками. Вона навіть не торкалася чутливого точного приладу, який чіткістю й бездоганністю своєї роботи визначає успіх чи неуспіх операції. Ніхто не міг би закинути їй неуважності чи лихого наміру. Але факт лишався фактом: в манометр повітря само собою просочитись не могло.
Дамбурі взяв у руки невеличку закручену трубочку, ще раз пильно оглянув її.
— Друзі, — сказав він по хвилині гнітючого мовчання. — Насамперед слід встановити, хто розбирав манометр, а потім я висловлю своє останнє і, можливо, єдино вірне припущення про причину невдачі… Коли була попередня трансфузія, що скінчилася вдало?
— Два тижні тому.
— Отже, за цей період хтось покопирсався в манометрі.
Академік Тарабкін уважним, сумовитим поглядом обвів членів свого колективу. Його очі зустрічались з чесними, правдивими очима соратників. Він був певен у них: ці люди задля успіху загальної справи віддавали все, ніхто з них не приховав би власної провини.
Тарабкін знизав плечима:
— Що ж — тоді лишається припустити, що манометр з якихось міркувань розбирав Йонес… До речі, я забув вам сказати, друзі, що він сьогодні на світанку вилетів додому, до Америки. У нього тяжко захворіла мати.
Академік Дамбурі насмішкувато звів ліву брову і хитнув головою:
— Здається, настав час висловити моє останнє припущення, друзі!.. Отже, підозрюю, що бульбашку повітря було впущено у вакуум навмисне!
Тарабкін замахав руками, наче відганяючи лиху примару:
— Ви жартуєте, друже?! Хто, скажіть мені, хто був би в цьому зацікавлений?! Адже це — страшний злочин!.. Хто з нас хотів би знищити те, що так самовіддано створював протягом довгих років?!
— І все ж я гадаю, що бульбашку було впущено у вакуум навмисне! — вперто повторив Дамбурі. — Пропоную запитати Йонеса по радіо, чи розбирав він манометр?
— Я проти! — сухо заперечив Тарабкін. — У Йонеса хвора мати, йому зараз не до цього. Він відповість на запитання, коли повернеться. А про лихі наміри з його боку не може бути й мови. Я знаю його вже шість років, і знаю добре. З яким захопленням він працював над проблемою продовження життя людини! З якою старанністю й наполегливістю проводив найскладніші, найвідповідальніші досліди… Ні, друзі, Йонес на це не здатний… Та й взагалі хто б міг зробити це тепер, коли на Землі вже не існує капіталізму, коли немає ненависті між народами й людьми?
— Бачите, Олександре Івановичу, у нас, в Америці, вважають, що ще не настав час абсолютної безпеки, що необхідна пильність… Чи ви гадаєте, що колишні експлуататори вже вимерли або цілком переродились? А може, в якогось з них ще лишилась в серці звіряча ненависть до людства й шалена жадоба знову захопити владу?
Всі поглядали на академіка Дамбурі здивовано й недовірливо, проте ніхто не заперечив. А він посміхнувся невесело:
— Ну, то почекаємо, що скаже Йонес.
Розмова поступово перейшла на інші теми, потім гості розійшлись.
Тарабкін довго стояв мовчки, поринувши в глибоку задуму. Слова академіка Дамбурі викликали в ньому почуття протесту: не хотілося навіть припускати, що в новому світі — світі без визиску й експлуатації людини людиною — може знайтись такий чоловік, який безжалісно зруйнує плід яскравих мрій і дерзань, виступить не тільки проти людства, а навіть проти самого себе. Весь колектив інституту об'єднаний світлою метою — продовжити життя людини, подолати передчасну смерть. Невже ж… Ні, цього не може бути!
Щоб трохи розважитись, академік вирушив на свою улюблену прогулянку по залах інституту.
В анатомічній академік зупинився біля асистентів, які готували тіло неандертальця до бальзамування. При погляді на нерухоме волохате тіло йому стало моторошно. Одна-єдина бульбашка повітря перешкодила здійснити дерзновенний, неоціненний дослід, вщент розвіяла мрію стати віч-на-віч з своїм далеким предком, первісною людиною…
— Ну, що ж… — сказав академік скоріше до самого себе, ніж до асистентів. — Почнемо все заново.
Академік підійшов до відеофону і набрав номер. На екрані з'явилось обличчя білявої дівчини — чергової з центральної станції зв'язку.
— Олю, будь ласка, викличте Арктику і попросіть від мого імені Бергера, щоб приготували крижину з тілом льотчика. Ми прилетимо її забрати.
— Гаразд, Олександре Івановичу… Почекайте хвилиночку, щойно дзвонив з аеродрому академік Дамбурі і просив переДати вам його пробачення за те, що він проти вашого бажання викликав Йонеса… Уявіть собі, Олександре Івановичу: Йонеса не існує…
— Не існує?! — стурбувався академік. — Як це?.. Що ж з ним трапилось?
— У місті, куди він вилетів, ніхто його не знає, ніякої матері там у нього немає. Він там не народився і не жив ніколи, Йонес — вигадане ім'я…
Розділ IV
Говорить Проксима Центавра
Вже кілька років академік Чан-су живе на Місяці. За дорученням Всесвітньої Академії наук він керує великою астрономічною обсерваторією на Північному полюсі нашого супутника. Робота така цікава, щодня розкривається так багато невідомого, недослідженого, нового, що співробітники мусять повсякчас нагадувати невгамовному академіку, що відпочивати слід за земним, а не місячним календарем, де одна доба триває майже місяць.
Сьогодні Чан-су має вихідний день, — звісно, за земним календарем, — і він вдома.
Крізь велике вікно на нього дивиться чорне небо, край якого сяє Сонце, затягнуте вуаллю палахкотливого полум'я корони. Скелі, рівнини й кратери Місяця яскраво освітлені, а на небі — мільйони зірок. Вони зовсім не мерехтять, а сяють спокійно й яскраво, ніби намальовані на чорному небосхилі. Низько над обрієм нерухомо висить велика куля. Це — Земля.
Земля… Саме до неї й прикутий зараз погляд академіка Чан-су.
З півкулі, зануреної в пітьму земної ночі, випромінюється сяйво тисяч вогнів. Це — свідчення сили й величі людини. Континенти, моря й хмари на освітленій частині планети — як барвиста палітра художника. Повітряна оболонка туманить контури великого глобуса, і все ж видно, як на темно-блакитній поверхні Атлантичного океану сліпучо виграє відображення Сонця. Майже вся Європа затягнута хмарами.
Чан-су відірвав погляд від Землі, подивився на годинник. На його батьківщині, в Китаї, зараз саме полудень.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54