У центрі висять три великі портрети: батька, матері та молодого Лайфа.
Северсон сів за важкий дубовий стіл і перебіг очима по різьблених стільцях. Тут він сидів колись серед сім'ї.
Спогади раптом ніби оживають. Йому здалося, що стіл знову святково сервіровано. Батько піднімає келих: «Отже, за подальше просування по службі, любі друзі!» Та й чому ж не випити: молодший чиновник посів нарешті місце, якого так довго прагнув.
Батько не звик пити: після третьої чарки в нього вже засяяли очі.
— Їжте й пийте, настали кращі часи! — вигукує він радісно.
Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька і шепоче, — на жаль, надто голосно: «Сьогодні святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски… Адже платня збільшилась не набагато. Лише настільки, щоб не повсякчас брати наборг…»
Деякі з гостей почули ці слова. Посмішка тьмяніє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потім один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ…
Ці спогади важкі. Северсон намагається їх прогнати. Він підводиться і йде до вікна.
«Що ж поробляє мій дубок? — спадає йому на думку. — Чи не загинув?»
Біля завалу каміння високо звів свою крону могутній розлогий дуб.
«Скільки часу минуло відтоді, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змінилось…»
Крона дерева тихо шуміла, немов хотіла погомоніти із своїм давнім другом. Урочисту тишу дня порушувало тільки цвірінькання горобців, що зчинили за щось сварку.
Северсон сів у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сиділи вони з батьком літніми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину під ними. Лайфові вона здавалась надто тісною; він прагнув залетіти у невідомі далі, щоб боротись і перемагати. А батько мріяв про те, як було б добре, коли б він та всі його сусіди розбагатіли і могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен…
Але з чого вони могли б розбагатіти?.. Край бідний, життя важке…
І ось тепер тут розляглось селище з розкішними віллами. Ярлсберг перетворився на місто.
На асфальтованій дорозі, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантні обтічні форми і їхала зовсім беззвучно. Придивившись пильніше, Северсон помітив у ній свого нового знайомого.
Зупинивши машину перед будинком, дідусь заніс у хату кілька пакунків і підійшов до гостя.
— Ну, синку, як тобі подобається батьківщина? Розцвіла, як дівчина на виданні, чи не так?
— Справді, розцвіла, дідусю. Насилу її впізнав… А чий воно отой розкішний будинок у центрі селища?
— Та чий же — звісно, наш.
— Ваш?.. Пробачте, а як…
— Ой лишенько, — засміявся дідусь. — Я ж навіть не відрекомендувався. Я — Олафсен.
— Олафсенів я знав добре… — пригадував Северсон. — Вони жили край села, біля струмка. З Альбертом Олафсе-ном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дітей, це правда…
— Наймолодшим з тих дітей був саме я, — посміхнувся дідусь. — А бачиш, я багатий, і не тільки я, а всі в нашому місті. Мабуть, ми не зрозуміли один одного щодо того будинку. Він належить не мені чи моїй родині, а всім у місті. Це — наш Будинок культури… А ота сніжно-біла будова з сонячними вікнами на протилежному схилі — наш Будинок здоров'я, тобто лікарня, як раніше казали. А отой рожевий будинок біля входу в Бйорнсонову улоговину — піонерський палац наших малят… А тепер поглянь на Йотунський горб. Що ти там бачиш?
— Здається, там стоїть обсерваторія…
— Так, наша народна обсерваторія. Люди тепер просто закохані в астрономію. Мої онуки ходять туди щосуботи увечері.
— А що ото за велика скляна будова?
— То наш новий, повністю автоматизований текстильний завод.
Северсон зірвав стеблинку трави, надкусив її кінчик.
— Я все-таки не розумію, звідки ви взяли гроші на такі дорогі будови? Позичили їх у банку чи в якогбсь мільйонера з Осло?
— Що ти, синку?! Ні на банк, ні на мільйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже світило. Вони дбали тільки про те, щоб було добре їм… Таємниця нашого багатства криється в іншому. Незабаром ти її побачиш на власні очі… Але це — пізніше. А зараз ходімо та вип'ємо по чарці на честь твого повернення.
Северсон не примусив себе довго запрошувати.
Розділ XIII
Біля джерела багатства
Зразу ж по обіді Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомі місця.
— Ця машина — ваша?.. Тобто я маю на увазі — ваше особисте майно? — запитав Северсон, вмощуючись у кабіні невеличкого красивого автомобіля.
— Так, моя! — гордо відповів дідусь Олафсен. — Я одержав її як премію.
Старий сів за руль, натиснув на якусь кнопку, і машина, набираючи швидкість, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора він не чув.
— Скажіть, а чому двигун працює так тихо?
— Звичайна річ, синку, — посміхнувся дідусь. — Це в мене електромобіль.
— Отже, він бере енергію з акумуляторів?
— Тільки на другорядних маршрутах. А на головних — з кабеля, прокладеного під землею.
— Але ж автомашина не має контакту з кабелем… Хіба вже можна пересилати електрику на відстань без дротів?
— Звичайно. Радіостанції робили це ще за часів твоєї молодості: випромінювану ними енергію перехоплювали приймальні антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка індуктує струм у спеціальних котушках на машині. Це — не останнє слово техніки. У Москві, Празі та в інших містах, де розвиток пішов далі, ніж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.
Северсон замислився:
— Як ви розумієте оте «далі, ніж у нас»?
— Я маю на увазі розвиток людського суспільства. В Москві та в Празі, наприклад, по шляху соціалізму пішли раніше, ніж ми. В них уже комунізм, у нас — ще соціалізм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.
Северсон промовчав. «Комунізм», «соціалізм» були відомі йому з часів його першого життя як складні політичні терміни, які скоріше визначали переконання певної групи людей, аніж говорили про суспільний устрій. Те, що для дідуся Олафсена було близьким і відомим змалечку, для Северсона тільки розкривалось, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотілось. Все, все треба побачити на власні очі. Побачене досі — радує. І все ж поспішати з висновками не слід.
Вирішивши отак, Северсон ще пильніше придивлявся до всього навколо. Академік Тарабкін мав рацію: гість з минулого не квапився тріумфувати, він був ще тільки глядачем.
Незабаром автомашина вискочила з містечка, піднялась на скелястий перевал і зупинилась край хвилястої гірської рівнини. Северсон знав її добре: раніше тут були пасовиська.
З тих часів рівнина дуже змінилась. Колишня пустеля перетворилась на квітучий край.
— Вийдемо на хвилинку? — запитав дідусь Олафсен. — Бачу, що ти вражений.
Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повільно обвів очима краєвид.
Золоті ниви хвилювались під вітерцем; по них перебігали мерехтливі тіні, — так, ніби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корів та отари овець. Всю рівнину перетинали смуги садів. У центрі цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.
— Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спільна праця, без утиску та експлуатації поміщиків і банкірів…
— Але ж тут був зовсім неродючий грунт…
— Справді, колись наш грунт був бідний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так і маєш… Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили… Чи бачив ти таку за твоєї молодості?
— По шість колосків на одному стеблі?! — здивувався Северсон, коли підійшов ближче.
— Так! — гордо відповів Олафсен. — І це не якась там виродливість. Це — виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця… Ми вирощуємо й виводимо зовсім нові види рослин та тварин.
— Мені все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!
— Ні, синку, тут нема ніяких чудес. Ми тільки оволоділи наукою, яку дав людству великий російський вчений Мічурін… — Олафсен показав рукою. — В будинку, який ти бачиш перед собою, міститься наша дослідна станція, де ми перевіряємо найновіші відкриття науки та невтомно шукаємо, як поліпшити місцеві види рослин і тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудійних корів…
«Соціалізм… — промайнула думка в голові Северсона. — Отже, і оці наукові дослідження в селищі, яке колись було найглухішою провінцією, теж притаманні соціалізму?»
В Москві він побачив справжні чудеса, але й не сподівався, що таких же глибоких, докорінних змін зазнала і його батьківщина. Тепер дідусь Олафсен своєю розповіддю будив у ньому почуття піднесеності, віри в своїх співвітчизників, віри в себе.
Северсон ніколи не почував особливої схильності до сільського господарства, але й його вразило все побачене. Дослідна станція була справжнім науковим закладом: тваринницькі ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрі автоматичні машини на полях, — та це ж такі досягнення, про які не міг навіть мріяти отой багатій Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфів батько!
Екскурсія була така цікава, що Северсон зовсім забув про час. І тільки коли почало заходити сонце, він згадав про домовлену зустріч з Наташею Орловою.
— Чи не знаєте ви часом, де живе лікар Галльстрем? — запитав він Олафсена. — Я маю передати йому лист від академіка Тарабкіна.
— Звичайно, знаю. Гадаю, що він уже вдома.
Ще й не смеркалось, як автомашина дідуся Олафсена тихо під'їхала до вілли лікаря Галльстрема. Назустріч гостям вийшов ставний мужчина років під п'ятдесят. Він тепло й щиро привітав Северсона, запросив до вітальні.
Прочитавши листа, Галльстрем підсунувся з своїм кріслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку:
— Академік Тарабкін просить мене піклуватись про ваше здоров'я… Чи будете ви довіряти мені так, як довіряли йому?
— Не знаю, чи заслуговую я взагалі на таку увагу, — збентежено відповів Северсон. — А до того ж невідомо, чи знайду я тут роботу і чи зможу стільки заробити, щоб розрахуватися з вами…
— Лікування у нас безплатне, — посміхнувся Галльстрем. — А знайти роботу допоможу вам я.
— Ви берете на себе дуже велике зобов'язання, — похитав головою Северсон. — Я надто багато проспав і нічого не знаю.
— Вчені з неба не падають, і навіть тепер діти не народжуються з вищою освітою. Якщо наполегливо візьметесь за навчання, — все надолужите, оволодієте всіма нашими таємницями.
— Вчитись — хочу. Але з чого почати? Вся сучасна наука й техніка для мене — китайська грамота. Мені здається, що я провалився б і в початковій школі.
— Справа не така кепська, як вам здається. В Лондоні ви свого часу одержали непогану освіту. На її базі зможете просуватися далі. Основи лишились незмінними, наука тільки розвинулась вглиб і вшир… — Лікар підвівся, відчинив двері до сусіднього приміщення. — Ось — книжки. Вони до ваших послуг.
Северсон обвів пожадливими очима довгі шеренги книжкових шаф.
— Можна оглянути?
— Прошу, без будь-яких церемоній. А я з дружиною зараз приготую вечерю, тому покину вас на часинку.
Северсон зайшов до кімнати, витягнув навмання одну з книжок. То був трактат про анабіоз та про оживлення тварин.
Колишньому льотчикові, звичайно, важко було розбиратись у специфічних зворотах, якими ряснів текст монографії, і все ж він настирливо вчитувався в рядки і навіть розумів його!
Невідомо, скільки б він отак читав, коли б у кімнаті раптом не пролунав знайомий голос:
— О, то наш пацієнт уже почав читати! Чи не зарано? Северсон швидко підвів голову. В дверях поруч Галльстрема стояла усміхнена Наташа.
«Може, вона тут уже давно? — раптом спало йому на думку. — Чи не дозволила вона мені піти пішки тільки для того, щоб скрізь випередити мене та попередити Галльстрема і весь Ярлсберг про мій приїзд?»
Посмішка в Наташі була таки лукава.
Розділ XIV
Запрошення
Було вже далеко за північ, коли до кабінету академіка Навратіла на дванадцятому поверсі Фізичного інституту в Празі зайшла «дівчина з Місяця», Алена Свозилова, і, поклавши на стіл великий картонний футляр, тихенько сіла осторонь.
Академік навіть не поворухнувся. Безперечно, він помітив дівчину, але не мав права розпорошувати свою увагу: саме в ці секунди він гарячково маніпулював кнопками електронно-обчислювальної машини.
Аж ось нарешті стихло легеньке шурхотіння; машина закінчила складні обчислення і викинула в нішу карточку з результатом. Академік Навратіл переписав цифри в блокнот, зітхнув з полегкістю, випростав плечі і посміхнувся до Алени на знак привітання. Вона відповіла йому тим же, аніскільки не ображаючись, — такий був стиль відносин між ними.
— Зауваження Чан-су слушне… — сказав академік так, ніби й не було майже двотижневої перерви в бесіді. — Один розум добре, а два ще краще. Траєкторію слід змінити за його пропозицією… А що у вас?
— Зайцев додержав слова! — переможно посміхнулась Алена. — Я хороший дипломат, правда ж?
Вона розв'язала стьожки і зняла кришку з футляра. Обережно витягла сувій креслень та густо списані аркуші паперу. Простелила їх на столі, притиснувши кількома предметами, що трапились під руки.
Академік швидко перебіг очима креслення й стовпчики цифр, його погляд затримався на останніх рядках доданого листа:
«…Це свідчить, що Ваша пропозиція — здійсненна. Проект атомної електростанції, який Вам надсилаю, перевірено численними експериментами.
Радий був би взяти участь у випробуванні на Місяці, — отже, не забудьте запросити! Розраховуйте на мене також і при реалізації Вашого відважного й величного проекту.
Ваш Петро Іванович Зайцев»
Навратіл схилився над великим, дбайливо виконаним кресленням.
— Погляньте, Аленко: електростанція доповнює наш проект просто-таки бездоганно!
— Еге, а погляньте-но сюди! — переможно простягнула Алена списаний формулами аркуш, — Петро Іванович віддає нам своє найновіше відкриття! Енергію атомних ядер буде використано на сімдесят дев'ять процентів!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54