німум” — вони перебували у спеціальних місцях за колючим дротом, носили смугасті роби і мали бірочку з номером.— Ги-ги, — зловтішно сказав Редактор, — це у нас такий професійний жаргон. Ну нічого, щось влаштуємо. А зараз, ходи, познайомишся з майбутніми колегами.— О, страмна халепа! — з жахом простогнав я.
***
Колеги, шановні, це такі спеціальні люди, які мають набагато більше за інших можливостей і підстав всіляко псувати один одному життя. Їхні біоритми завжди налаштовані на суперечку, боротьбу за ласку начальства, інтриги та змови. Всі контори, в яких мені довелось працювати, підбирали співробітників виключно за схемами психологічної несумісності, аби конфлікти залишалися у горизонтальній площині, а на цільову сварку з начальством вже не вистачало ентузіазму. Тому легко можна зрозуміти мою колегофобію, яка прогресувала щоразу, коли мені радісно повідомляли, що я “дуже добре впишуся в колектив”. Тепер мені належало провести розвідку боєм, шанси успіху якої відповідали сподіванням рибалки, який іде із сачком на акул-людожерів.Вийшовши з кабінету, я мужньо переховувався за спиною в Редактора й озирався навколо. Ми йшли темним коридором, де шугали привиди політичних режимів та моторошною лайкою розходився відголос громадської думки. Пан Оліфаг всміхався усмішкою професійного гіда по пеклу, клієнти якого назад, звісно, не повертаються.— Ось, праворуч, секретаріат, — тепло промовив Редактор, — Остання лінія оборони. Тільки тут я можу розслабитись і відпочити душею. І тілом, як випаде спокійна обідня перерва. А це — бухгалтерія.На дверях були вирізьблені непристойні знаки, які попереджували про небезпеки, які чигали на необережного, що ризикне туди потнутися.— Так, це в нас відділ коректортури. Не раджу сваритися з нашими спеціалістами — компенсація за втрату працездатності в контракті не передбачена.Ми проминули жаскі, обшиті залізом двері, від яких на три метри тхнуло словесними баталіями та розпеченим металом.— А тут здійснюється набір і верстка.З-за дверей долинав якийсь гуркіт, сичання та нестримна лайка.— Приборкують нове обладнання, — пояснив Редактор, — На другому поверсі в нас Редактори відділів…Ледве ми підійшли до сходів, як зверху м’якою ходою естрадного діяча спустився мій перший досвід спілкування з Редакцією — вовкулака у чорній мантії.— Пайба, — ніжним голосом улюбленої утриманки звернувся він до Редактора, — Нінкомпуп повернувся з мистецького фестивалю. Він у такому стані, що… Ешлі намагається надати йому першу допомогу — але він вимагає тебе.— Що, знов висповідувати й причащати?! — простогнав пан Оліфаг, — не можна ж з таким фанатизмом ставитись до роботи!— Пайба, йому вдалося дістати інформацію про генеральних спонсорів фестивалю. Цього разу кількість жертв і характер збитків просто не може не вказувати на…— Гм-гм, — Редактор покосився на мене, — я не встиг вас познайомити. Це — Брукс, ти, здається, пам’ятаєш. А це — ведучий мистецької хроніки Панчі Джаскін.— Ага, — Джаскін заусміхався, — пам’ятаю, а як же. Збулися твої потаємні мрії, так, хлопче?— Точніше, справдилися найгірші припущення.— Яке кмітливе дитя.Так ми приємно і невимушено спілкувалися, хвацько несучися, немов гормони підлітків-акселератів, вверх сходами і вздовж коридору. Я не був певний, що вийду звідси самотужки, так що довелося приєднатися до начальства, що з доброго дива вирішило зайнятися спринтом. Нарешті ми досягли певних, гостинно розчахнутих дверей, звідки долинав збуджений гомін і лилося яскраве світло. Мої жерці увірвалися до кімнати, я обережно зазирнув за ними.Це, мабуть, була кімната для нарад (судячи з того, чим займалися жерці, коли я потрапив сюди вперше з клятущою піцою в руках). Тепер на столі лежав скривавлений чоловік, навколо нього скупчилися колеги, всіляко намагаючись полегшити йому страждання. В сенсі, гомоніли і по черзі прикладалися до пляшки. Над пораненим схилилася похмура худорлява дівчина в стильному чорному вбранні, що майструвала якусь інсталяцію з бинтів і корпії.— Та-ак, — пан Оліфаг роззирнувся і з задоволенням гримнув, — Ану, всі геть!Дівчина підняла на Редактора сумний погляд, продемонструвавши йому закривавлені руки на знак безпосередньої участі в долі пораненого.— Що, й мені?Поранений підвівся на лікті і насмішкувато глянув на Оліфага, підморгнувши Джаскіну.— І мені, може, теж?— Все він веселиться, — буркнув Редактор, — а ви чого стовбичите?Ешлі (я зробив висновок, що це була саме вона), надбавши вигляду іще більш похмурого — наче до попередньої інформації про страшний суд вам повідомили про всезагальну амністію, під яку ви не підпадаєте — гордо прошествувала геть. Народ, зітхаючи та бурмочучи різної тяжкості наклепи на начальство, почав випливати з кімнати. Раптом пан Оліфаг помітив, що я ще бовванію туточки, у полі зору.— Так, Брукс. Тебе оце ще тут не вистачало. Іди до дідька, причому не зволікаючи.— Куди?— Та я ж кажу, у відділ гуманітарних проблем, де тобі й місце. Все, аудієнцію завершено.— Ходи, ходи, хлопче, — підхопив Джаскін.Він допоміг мені вийти, дружньо звізданувши мені по спині.— Що тут у вас діється? — скористався я нагодою, — І чому ніхто не здогадався викликати лікаря?— Ну, — замислився Джаскін, — Нінкомпуп завжди був впевнений у тому, що з ним нічого лихого не станеться. Тому він рідко поновлює свою медичну картку. Ми ж перевіряли — не такі ми дикі звірі, як ти напевне вже встиг собі скласти непохитну думку — в нього на картці залишилось щось з чотирнадцять юнітів, цього з натяжкою і святковою скидкою стане, щоб повідомити лікарю “е-е, в мене тут пробле…”. От і весь консалтінг.— А що, панна Ешлі в вас виконує обов’язки сестри милосердя?— Так це ж… — він загадково глянув на мене, — Ну, звичайно, мила дівчинка. Інакше, чого б ти питався про очевидне. Вона так робить, бо їй це подобається. Та втім, не знаю, чи їй подобається взагалі хоч щось у цьому світі. Вона у нас на шостому місяці депресії. До речі, працює в твоєму відділі.— Ого! — вихопилося в мене, — Який перспективний відділ!— Та ні, навряд чи можливо настільки перейматися гуманітарними проблемами. Щоправда, твій майбутній начальник — дійсно фанатично захоплюється колекціонуванням повчальних історій про героїв минувшини та природні катаклізми. Його улюблена історія — “Як краса зруйнувала архаїчний світогляд або Халепа Прекрасна”, хоча тут я із ним не погоджуюся… Ну, гаразд, ось ми вже й приїхали, так що сам зараз дізнаєшся.Панчі Джаскін з ноги прочинив двері і зазирнув досередини. В кімнаті панувала напівтемрява, оскільки світло, що лилося з високого готичного вікна, заступали величезні кімнатні рослини: дозрівали сиром’ятні петрові батоги, квітли довірливі анютині оченята. По-під стінами стояло кілька столів, в кутку тулилася картотека, а ближче до входу — великий письмовий стіл і м’яке крісло, в якому гойдався веселий вусатий добродій.— Привіт, Гріф! Ось привів тобі співробітника. Роби з ним, що хочеш, я вмиваю руки. Бруксе, це Гріф Реморс, твій начальник, падай навколішки і співай дифірамби. Адью.І верткий Джаскін, відправивши швидкою повітряною поштою поцілунка Редакторові відділу, зник за дверима.— Так, — Гріф Реморс припинив гойдатися і уважно подивився в мої брехливі очі. Це ж саме він підливав мені того “Презенту” на журналістському святі, — Так ти у нас — великий спеціаліст з некрологів? Що ж, роботи в нас багато. Останній некрологіст залишив нас…гм… вже давненько.При цьому файна весела дівчина на ймення Ешлі, що сиділа за столом у темному куточку відірвалась від напруженого споглядання протилежної стіни і швидко глипнула на мене, що дало мені підстави замислитися, за яких же обставин зник мій попередник.— Ну, спеціаліст — засильно сказано, — гіперболічно зауважив я.— Та нічого, некрологи — справа вдячна. Гуманітарні проблеми: хвороби, смерть, нещасні випадки, стихійні лиха — взагалі, дуже приємна тематика. А некрологи, відзнач, ще й добре оплачуються. Онде на столі — купа замовлень, так що сідай, ознайомлюйся з матеріалом. І пам’ятай: хороший некролог — початок легенди.Поки я борсався у паперовій твані звітів і замовлень, по Ешлі знов прибіг Джаскін. Вона, зітхаючи, підвелася, Редактор мистецької хроніки завив сиреною, і пара вирушила на допомогу пацієнтові. Коли вона повернулася, мене вже починало жорстоко нудити від такої кількості читанини. Взагалі-то, я людина грамотна, та це ж не означає, що цим можна зловживати і використовувати задля блага людства! За цей час у відділ кільканадцять разів вривалися підозрілі суб’єкти, робили багато галасу, кидали щось на стіл Редактору і бігли геть. Це або галюніки, або репортери, виснував я. Гріф Реморс переглядав здобич цього мисливсько-збиральницького господарювання, розпачливо позіхав і наповнював папером корзину для сміття. Бідолага. Та, на відміну від мене, він хоч міг нищити те, що потрапляло йому на стіл. Ну що за дурницями змушений я займатися? Беззастережно? Всі умови? Ну нічого, я їм такого понаписую!
***
А того вечора я зібрався відвідати Архів. Я, звичайно, рідкісна за паскудністю сволота, тому ви навряд чи повірите, що я був змушений це зробити. Стверджуватимете, що я вигадую собі малоправдоподібні виправдання, коли я скажу, що отримав попередження у формі гобліна-качка, що розташував свою зухвалу сідницю в моєму кріслі, поклавши брудні гірськолижні чоботи на мій стіл.— Падла! — вискнув я.— Зів’янь, пуп’янок, — порадив амбал.Він підвівся, затуливши могутніми плечима стелю і втиснув мені в руку зіжмаканий папірець.— І не викобелюйся там, бо…Гоблін озирнувся, підозріло покосившись очицями у темні кутки, і продемонстрував кілька енергійних жестів, аби в мене не залишилося жодних сумнівів, що життя моє у випадку злісного викобелювання буде насичене різноманітними небезпечними пригодами та непристойними розвагами з летальним завершенням. Не дочекавшись моєї подяки за безкоштовну консультацію, парламентер випірнув з помешкання, гримнувши дверима. Зі стелі посипалися шматки побілки та уламки цегли.В шоковому стані я колапсував на дивом вціліле крісло, замислився, і аж тоді почувся розпачливий тріск, завіси не витримали наруги, і двері з жаским гуркотом впали додолу. Я підкинувся і з калатаючим серцем та зшаленілим поглядом вибіг з помешкання.Вже вечоріло, а в моїй цидулці було зазначено дев’яту годину, себто клятий Фобіус вже починає завзято готуватися до відповідальної зустрічі. Певно, хапаючись за серце від жаху, перегортає моє досьє та дрючить амбалів аби їх розлючений вигляд справив на мене профілактично-виховний ефект. Я, звісно, мав що йому сказати, та, боюсь, мої скарги та побажання їм до сра… тобто, по… О, чудове формулювання: немає жодного сенсу їх оприлюднювати.Усвідомивши свій громадянський обов’язок, я, не зволікаючи, вирушив до явочних апартаментів. Однак, тут мене спіткав несподіваний напад синдрому мінотавра — опинившись у заковулках богемного кварталу, я вміло продемонстрував комплекс вправ по дезорієнтації на місцевості — метався вузькими вуличками та провулками, безліч раз перетинав одноманітні змілілі канали і — класика жанру — намотував кола. А що, скажіть, було робити — перепинити якого митця, що, весь натхненний, брів з кабака за ріг будинку по своїх мистецьких справах, і поцікавитися, де тут розташовується районний осередок Архів? Якби він мене правильно зрозумів, я втратив би навіки віру в долетвірну силу мистецтва. Може, це стрес так вплинув на мою хитку та ніжну нервову систему? Але як пояснити це Фобіусу?Міркуючи над цим малоприємним питанням, я уповільнив безтямну метанину та з філософічним виглядом повного кретина волочився вулицями. Це і призвело до колізії двох світоглядів — я напоровся необережним боком на якогось дебелого аборигена. Миттєвий ефект мав силу принайменше тайфуну: силою його праведного обурення мене жбурнуло на інший бік вулиці, і моє тіло, що послужило за метальний снаряд, вцілило у двері якогось поважного закладу кабацької спеціалізації.Кабак, як відомо, явище окультне. Адже тут за допомогою сильнодіючих засобів практикується первісна магія, яка знімає в учасникі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21