з 6-зарядного револьвера! Та й мотиви… Тепер не лишилося чоловіків із такою чутливою душею, як колись — хіба зміг би хто із сучасників вчинити самогубство через професійні невдачі? Зовсім не лишилося справжніх джентльменів.В цей момент вчинився якийсь шум: виявляється, з будинку вивозили тіло потерпілого небіжчика. Кілька вправних розпорядників несли досить безформну масу, загорнуту у мішок, що складався з багатьох барвистих клаптиків та стрічок. Щось національно-забодянське, вирішив я. От тільки що нагадує мені цей барвистий ансамбль… Ага, писана торба, про яку йшла мова в Геліконі! Отже, справдилося друге попередження пана Мерфі! Що ж тепер, качки… і що з тими драними качками?— Отже, існує якась альтернативна версія? — із новим ентузіазмом відновив я бесіду.— Певно. Розпорядники стверджують, що “версії розробляються”, та ми з вами знаємо (вона дружньо поплескала мене по плечу), що це означає — вони вже в курсі, хто скоїв такий красивий злочин.— Ага, звісно. Дуже дякую.Змістовне словосполучення — “красивий злочин”. Тільки справжній митець спроможний на такий “от кутюр”. Чи могла Ешлі мати прихований талант, який прогавило начальство? Навряд… Хоча її депресивний стан свідчив про багату душевну флору і фауну, і, ймовірно, якісь здібності до кримінальної творчості. Хтозна. Глянути б на місце вбивства! Але там товчеться просто недоречна кількість розпорядників, які, хоча і з чуттєвим блиском в очах спостерігали за розвантаженням ритуальних напоїв, не випускали з поля зору і натовп цікавих. Мене на якусь мить штрикнуло відчуття безсилого відчаю. Як мені туди потрапити? Як знайти Ешлі?— Ви когось шукаєте, юначе? — люб’язно поцікавилася леді з вусами, — як не вчорашній день, то може, жінку?— Ага, дуже дотепно, — чомусь розлютився я, — Шукати собі партнерку для романтичних зустрічей на місці вбивства! Це ж яка спільність інтересів! Думаю, буде надзвичайно збудливо обговорювати з нею на любовному одрі деталі кривавих злочинів…Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…— Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? — все ніяк не відчіплялася леді.Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.— Ви що, все про мене знаєте?— Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…— Ешлі?!!— Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!— Я вештався? Та я…— Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?— Та як скажете, шановна, — мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, — Все таки підозрювана у скоєнні вбивства — не та особа, з якою хочеться сперечатися.— Як, уже? — трагічно прозвучав голос Ешлі.Мабуть, таки перестарався…— Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.— Хто, Пайба? А, ну тоді справді…Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?— Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…— А, — вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, — в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.— Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.— От і він так казав! — і знов невпинні сльози.Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?— Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, — я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, — і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!Я присвиснув.— Нічого собі лексикон!— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.— А ти звідки їх знаєш?— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.— Дуже треба!Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?— Не знаю, побачимо.— Ну, це вже добрий знак.Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.
***
— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.Чарівна Харлотта сумно зітхнула.— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.— А-а, знайома проблема, — погодилася Харлотта, — до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…— Ешлі, — відгукнулася та.— Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?— В пасьянс, — суворо мовила Ешлі, — і то, тільки на роздягання.— Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?— Це — скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.— Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?— Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.— Ну чого ти знущаєшся?— В мене в житті — суцільна чорна смуга. Мені можна.— А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?— Ой, коли це все припиниться? — мені здалося, вона надзвичайним зусиллям змусила себе не розплакатися, — Ні за життя з ним нічого хорошого, ні тепер! Я… так, я хотіла б його вбити, але я не хотіла йому смерті, розумієш?Мені здалося, що так.В Редакції мене зустріли заледве чи не з розкритими обіймами. Джаскін із винуватим поглядом запропонував цигарку якогось нерозважливо дорого бренду, Гріф Реморс при моїй появі в дверях відділу з полегшенням видихнув і демонстративно заусміхався. Скоро до відділу урочисто зайшов Головний.— Отже, Брукс, ти її знайшов?— Угу. Я прилаштував Ешлі в один мистецький притон, сподіваюсь, вона зможе там затриматись на кілька днів. Просила прислати майтечки в червону квіточку.— Це вона на що натякає? В мене є тільки в зелені кугутики. Джаскін, Нінка вже повернувся?— Повинен би. Ага, ось і він.Нінкомпуп вломився до відділу і вальяжно присів на стіл.— Я тут здійснив обхід усіх постів. Знаєте що? Після того випадку з потруєними голосами, Храм Спільного Бога збираються закрити на карантин — ну, для перевірки стану здоров’я інших парламентарів.— Нічого собі! — збентежився Гріф Реморс, — а вони ж збиралися якраз розглядати кілька важливих питань — про Злочинний кодекс та Найвищий Самосуд — надзвичайно прогресивні проекти. Що ж тепер виходить? Це все відкладається на невизначений термін?— Мабуть що. Тільки не варто так переживати, Гріф, — порадив пан Оліфаг, — хай суперники Портфеллера хвилюються, адже це іде йому на користь.— Шеф, може й мені можна дізнатися, що воно там за справа така із тим Портфеллером? — обурився я, — А то я бігав за ним із висолопленим язиком, як собака за возом, так і не знаючи, нащо. Страм же ж.— Ой, знайшовся ніжний і вразливий! А з паном Портфеллером така історія — він у нас місцевий мільярдер, страм не знати. Заробив він незліченні капітали шляхом розбудови великої монополії з продажу шкідливих для здоров’я і глузду ілюзій. Може чув: безалкогольне пиво та надувні жінки — це була його розробка. Так от, нещодавно він продався у парламентарі, очевидно, задля збереження власної персони від переслідування законом, от деякі ентузіасти і намагалися в тому Злочинному кодексі заборонити мільярдерам суміщати нелегальну бізнесову діяльність із законотворчістю.— Ага! А я майже вистежив його в Установі! Я мушу спробувати знайти…— Та сиди! До твого відома, Бруксе, з часу виходу твоєї статті про Установу за тобою стежать прихильники. Так що, пам’ятай, де б ти не був, куди б не йшов, ти не самотній.— Як?! А коли я йшов по Ешлі, вони, що, теж…— Ну, я їх відволікав, не хвилюйся.— Як це?Тут Пайба Оліфаг приголомшив усіх присутніх черговим своїм фокусом. За якусь мить замість коханого нашого керівника перед нами стояв… ну, я. Тобто, Редактор виглядав, так як я. До найдрібніших деталей. Навіть щетина дводенна була на місці, з теплим почуттям усвідомив я. Який же я все-таки симпатичний, дарма, що якийсь неоковирний і замучений.— Шеф, ви — геній, — зачаровано мовив Джаскін, — Я так не можу. Який у вас індекс рольових конфліктів?— Ха, він в мене взагалі від’ємний, — пан Пайба надбав власного вигляду, поті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21