дкову структуру реальності.— А це ж хіба не мотивація?— Ні. Це — Хератип.Ешлі і Нінкомпуп дивилися на мене з нерозумінням. Ха! Вони ж не навчалися в Школі Високих Наук! Аналітична Кулінарія, як така, вимагає знання техніки оперування базовими цінностями людини, і куди ж тут без Хератипів? Доведеться пояснити неосвіченим колегам, в чому правда істини, і у який спосіб вона зрештою опиняється у вині.— Харетипи — це абстрактні парадигми Хаосу, які побутують у Життєвому світі — на відміну від Системи. Вони простежуються протягом всієї історії людства, ще від наших героїчних предків троглодитів. Перший хератип — це, звичайно, Секс, до цієї категорії взагалі входять усі тілесні слабкості.— Секс простежується? — Нінка витріщився на мене, і, схоже було, йому ніяк не вдається вирішити — знущаюся я, чи ні. А жеби знав.— Так, проходить, можна сказати, пунктирною лінією по всій суспільній еволюції.— Що, секс веде до збільшення кількості ентропії? — зацікавлено блимнула оком Ешлі.— Ну а як же! Створюються і руйнуються інституції, збільшується населення, витрачається, відзначте, — я хитнув пальцем у бік Нінки на манер Гріфа Реморса, — витрачається час і суспільно-корисна енергія. А бажання вершити цю брудну справу саме з кимось конкретним і саме у певний спосіб взагалі здатне створити безліч конфліктних ситуацій, призвести до побутового травматизму, фінансових втрат та моральних збитків.Нінкомпуп вдавився вином і закашлявся; Ешлі радісно взялася лупцювати його по спині.— Ну, — всміхнулася вона, — а далі?— Далі — “Сума і Тюрма”. Це феномен, який вступає в дію, коли вимовляються слова “ніколи” і “завжди”, категорія для життєвого світу неможлива, — я ковтнув винця і продовжував жвавіше, — Сили опору життєвого світу, які викликаються до дії у випадку зловживання абсолютними поняттями, збільшують ентропію, а значить, ймовірність неймовірного. Відомий парадокс мудреця Баяна Фламінго, який полюбляв повчати всіх доступних йому неофітів істинами на зразок “ніколи не кажи ніколи”, і, в результаті, загинув від алергічної реакції на отруту, якою був вимащений ніж вбивці, який помилився адресою. От.— Тобто, що ж, — уточнила Ешлі, — замість бідкатися, “мені ніколи не зрозуміти цього”, слід казати “мені не зрозуміти цього, поки не помру”, а замість обіцяти “я завжди любитиму тебе”, треба зізнаватися, що “я буду займатися з тобою сексом іще деякий час”?— Точно, — погодився Нінка, який, очевидно, відчув спільність визначення з його власною життєвою позицією. Те, що він при цьому із вдячністю заглядав Ешлі в очі, мене, не знати чому, дещо обурило, тому я вирішив перейти відразу до наступного Хератипу.— Мистецтво — один з найголовніших ворогів Системи, — повідомив я, — однак заборонити його повністю Мертві Боги не можуть: з таким же успіхом можна заборонити людині чухатися. При чому, чим більше хаосу привносить мистецтво у життя, тим чогось його більше цінують — он, навіть мистецьку хроніку завели у провідній газеті Дрободану.— Ти на кого наїжджаєш, парубче? — обурився Нінка.Ешлі захихотіла, показуючи Нінкомпупу язика. Цікаво, вона що, таки перебрала? Чого б це я так хихотів, коли у мене офіційно задекларована депресія? Чи, може, це мені вже ввижається? Якось усе це підозріло виглядає…— Ги-ги, Нінка, який ти милий в гніві! А ти знаєш, хто такий Святий Філістер?— Як ти мене назвав, вражий пасин-гик-ку? — в очах у нього вже починав куритися сивий дим вакханалій.— Та, ти якраз тут ні до чого. Св. Філістер — поборник порядку. Він… ну, всяко боровся з мистецтвом, а потім прийняв мученицьку смерть від естетичного шоку. Як тільки його коненізували, тобто… канонізували, Св. Філістер став покровителем виробників продукції для масужитку, поп-зірок та творців жіно-охо-хо-чих романів.В мене самого язицюра вже почав заплітковуватись, а Нінка, на мій безмежний подив, стомлено поклав буйну голівоньку на подушку та видав кілька порцій інтелігентного хропіння. Я вальяжно відкинувся на м’яку канапу і, глянувши на Ешлі, що гостинно підливала винця до моєї чарки, подумав, що от нарешті і час є і можливість поприставати до жінки… Лишень би так не хотілося спати… Я позіхнув…
***
— А що ж сталося потім? — із хворобливою цікавістю запитав Нінка, під час ранкового спілкуванні в Редакційній курилці у вбиральні. Я роздратовано втопив бичка у бляшанці.— Я почім знаю? А були ж такі плани…Ми замовкли на якусь хвильку, обмірковуючи вчорашній конфуз. Спершу відключився Нінка, витривалий до жорстких випробувань пиятикою. А потім і я, не менш звитяжний і хоробрий борець з халявною випивкою, чомусь закимарив. Та так, що прокинулися ми обидва тільки зранку, та ще й з головами, в яких гуділо, мов в улюбленому барабані шамана-пустельника. Ешлі вже завіялась по справах підприємства, лишивши нам цидулку, в якій у звичних для Ешлі термінах розкривалася складна і розгалужена концепція її обурення нашою поведінкою та координати кави, яку дозволено було приготувати якраз перед тим, як прискореними темпами вимітатися з оселі. Гріф Реморс зустрів наші вимнуті і несвіжі фізіономії розуміючий поглядом, який на цей раз здався мені чомусь безпідставним.— Я підозрюю… — вихопилося у мене.— Підозріло… — одночасно зі мною мовив Нінка.Ми перезирнулися з дружньою іронією, я кивнув, надаючи Нінкомпупу слово.— Так от, мені здається, що об’єктом цього громадського заходу був ти, — Нінка нахабно тицьнув пальцем в мою дорогоцінну персону.— Мені, звісно, дуже приємно, і все таке подібне у межах тієї ж концепції.— Ой, нарцис! Хочеш, я тобі наб’ю морду, і тоді тобі буде дуже неприємно, і все таке подібне у межах тієї концепції?— Еге ж, ти в нас просто невідпорний. А втім, Нінка, продовжуй будь-ласка.— Ну… Я… Словом, менше треба було цікавитися особистими справами Ешлі. Можливо — зваж, я не стверджую — можливо, вона вирішила, що їй необхідно дізнатися, що ж саме ти знаєш, і чого тебе так цікавить її особа.Тут мене кинуло в холодний піт.— Чи це означає, що вона напоїла нас якось речовиною, ми поснули і…— Ага. Спеціалісту нічого не вартує розпитати тебе про всі цікавинки сезону, поки ти мирно хропеш.— Це ти — хропеш. Я — тривожно сплю.— Ну звісно, ваша досконалість. От чого тільки ти так сполотнів, друже? Тобі, схоже, є що приховувати від нашої чудесної Ешлі?— Ображаєш! Звичайно є. Я ж такий весь загадковий, — похмуро мовив я.— Ну, гаразд. У цій Редакції, куди не плюнь, сновигають якісь загадкові невротичні істоти зі своїми страшними таємницями. Ідемо до парламентських кулуарів? Чи так і будемо тут сидіти, аби колеги подумали, що терористи захопили вбиральню?— І вимагають виплатити зарплату?— Зарпла-ату? — протягнув Нінка, підозріло всміхаючись, — А думка сама по собі нічого… може б і про відпустку нарешті домовились, оплачувані лікарняні…Довелося мені силоміць випхати його з курильного кутка вбиральні, поки мій гіперактивний колега не організував там штаб-квартиру профспілки. Ми швиденько рушили з Редакції, внаслідок чого заледве не збили з ніг Головного Редактора, що прямо посеред коридору сварився зі Скрайбом через використання у якійсь статті визначення “скандальна баба”. Пан Оліфаг завзято доводив, що слід вживати кращий відповідник, а саме “темпераментна, схильна до безпідставних провокацій леді”. Мовляв, слово “скандал” не личить порядному виданню, а термін “баба” взагалі призначене виключно для внутрішнього використання.Ми осідлали біциклі і помандрували до Храму Спільного Бога та парламентських келій. Як ми дізналися, у Храмі якраз закінчувалося пленарне богослужіння. “Голоси”, аби відринути плотські спокуси, одягали скромне та невибагливе вбрання з секонд-хенду і, посипавши голову дустом, збиралися у похмурому підваллі під Храмом для Громадського Дискурсу. Там вони, виспівуючи на різні лади Основну Мантру, поринали у медитацію, аби злитися в екстазі законотворення зі Спільним Богом. Оце якраз дуже зручно — якщо вдасться перестріти парламентаря, свідомість якого все іще затьмарена маргінальними переживаннями, на вустах якого все іще жевріє тепла усмішка одного з Мертвих Богів, може пощастить вибити в нього, доброго і м’якого, інтерв’ю.Зухвало прочинивши двері Храму з ноги, Нінка хоробро рушив углиб розкішних покоїв. Звичайно, так просто занапастити “голоса” не вдасться — вже скоро нас перепинила охорона, що чхати хотіла на наші посвідчення; задовольнити їх могла тільки акредитація до кулуарів. Останню ми витягли поволі, аби зберегти ефектність, і одночасно тицьнули нею в наївні очі вартових. Вони відразу ж поштиво розступилися, і тільки чути було з бряжчання обладунків, як дрижачки побігли уздовж їхніх хребтів. Ха!— Ну, Нінка, а далі куди? — перепитався я, коли ми заглибилися в лабіринт коридорів.— Вниз! — мовив він, весело міряючи мене поглядом, — Що, страшно?— Чого б це раптом? Ой, дідьків пес! Що то було?Повз нас, шарудячи жаским лахміттям, швидко промайнула маленька тінь з червоними очима-вогниками. Нінка знизав плечима, проводжаючи тінь поглядом.— Та мабуть парламентський помічник. Хто їх знає, що розвелося в цих підземеллях на бюджетних харчах. Та не дрейф, далі гірше буде.— Хм. Знаючи тебе…І справді, чим далі вниз, тим більше зустрічалося нам загадкових напівпрозорих страховидел із запамороченими очами. Нінка висловив гіпотезу, що то привиди авторів неприйнятих законопроектів, що самоліквідувалися, але так і не знайшли спокою по смерті. Гуркотіли двері, спалахували і гаснули далекі вогні лібералізму, гомоніли відголоси палких дебатів. Лише іноді зустрічалися людиноподібні працівники апарату — та й то, злодійкувато скрадаючись, вони нечутно крокували коридорами та крізь стіни: очевидно близькість до сакрального джерела влади давалася взнаки. Це саме джерело знаходилося під храмом, заховане під товщею надтвердої гірської породи бюрокраніту, і лише в зал Громадського Дискурсу подавалася кволенька артезіанська цівочка, аби “голоси” могли вдовольнити спрагу. Існували, звичайно, легенди про підземні ходи-лабіринти, що вели до джерела, та надто вже токсичною є та водичка…— Бруксе, що, пельку роззявив, подобається?— Ну, як сказати. Виникає якесь чудернацьке відчуття… причетності, чи що.— Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.— Страмна халепа! — пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, — А це не заразно?— Заховай ото, — погрозливо порадив Нінка, — а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?— Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…— Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч — вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.— Так, — прошепотів Нінка, — тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.— Он! — я тицьнув пальцем, — Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.— Жіночок не займай. Вона тобі і на смертному одрі набреше, аби лишень здаватися загадковою і непередбачуваною, дарма, що у віночку.— Ну гаразд. Тоді он іде сивий дядечко, з вусами. І з… ага, з сапою за плечима?— Цей… Ну ні, цей — ідейний. Такому аби б потріпатися: преса для нього — об’єкт наруги.— Угу. А отой джентльмен, з рахівницею?— Це якийсь колишній банкір альбо підприємець, якого лише якесь горе змусило продатися до парламенту. В нього, напевне, ще й досі фантомні болі за великими фінансами, так що він мусить крутити якісь махінації, аби лишень кваліфікації не втратити. Поспілкуватись має сенс, якщо вже зовсі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21