ще добра-йому-пам’ять ідіот був…— А, що з вами говорити! — роздратовано кинув я, — Я їм про діло, а вони ні в рило!— Га? — із розумінням відгукнулися колеги.Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути — все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів-охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!
***
У просторому приміщенні завдяки надзвичайній кількості пари, що клубочилася і обтікала загорнені у рушники розпливчасті фігури, панувала напівтемрява. Із персонажів, попередньо мені знайомих, тут були лише Портфеллер і Фобіус. Останній стояв ззаду передостаннього і масажував його потужні плечі; на мармуровому столику зручно розташувалися кілька бокалів та пляшка чогось такого, яке коштувало як мінімум двох років моєї натхненної праці. Я ковтнув слинку і зачаїв здійснити із буржуями якийсь підступ.— Налий мені от-того, Фобіусе, — забажав Портфеллер.Фобіус відірвався від плечей шефа і рушив до столика. Тут би і не стало напою, навколо якого я кружляв останні кілька хвилин, та я, злостивий, вирішив завадити цьому. Тому Фобіус, що вже простягнув руку до пляшки, неочікувано з бентежним гуком полетів до басейну.— Бу-ги-ги! — прокоментували присутні.— Там щось було! — відплювавшись, повідомила жертва моєї партизанської акції.— Ти ще скажи, що перечепився через привид одної із безневинних жертв Системи, — підкинув ідею Потрфеллер.Присутні ввічливо розсміялися.— Ну що, шановні колеги, піднімемо бокали за довгоочікувану перемогу над свободою слова! — продовжив відомий підприємець.— Я за це пити не буду, — відгукнувся я обурено.— Хто це сказав? Як це? Чому це?Присутні із підозрою перезирнулися. Тоді я прокашлявся і представив на громадський розсуд останню кавер-версію зловісного реготу.— Це я, всюдисущий дух масових комунікацій! — повідомив я і штовхнув столик, попередньо підхопивши дорогоцінну пляшку. Інвентар із ефектним брязкотом шугонув до басейну.— Теракт громадської непокори, рятуйте! — заволали держимодри, і, хто в чому був, у рушнику чи без, перекидаючи лавки та один одного рвонули до виходу. Із тамбура почувся вереск гоблінів і хаотична стрілянина.Портфеллер залишився позаду і, довівши стабільність нервової системи представника Системи — тьху ти, тафтологіка — спробував пручатися.— Ти хто?! — вирячився він, намагаючись узріти мою прекрасну подобу.Я підскочив ближче і вліпив йому звучного ляпаса.— Ось тобі за маніпулювання масовою свідомістю! Ось тобі за знищення неугодних представників ЗМІ!Я штовхнув його коліном, і нещасний Портфеллер простягнувся на вогкій підлозі.— Я закликаю вас, Володарі, — простогнав він, відчайдушно роззираюсь і намагаючись відповзти подалі.Тут би мені стривожитися і, задовольнившись трофеєм та знущанням над честю і гідністю замовника мого убивства, податися геть. Аж ні, очі мої вже заслав кривавий туман, через який, як відомо, відбувається значне погіршення видимості. А слід було детально роздивитися ось що: тіло Портфеллера безвільно обм’якло, і з нього догори поповзли три цівочки чорного диму, що скоро стали подібними на людські фігури, лишень, здається, не буває людей димчасто-прозорих і з червоними ліхтариками замість очей (хіба на аматорських фотограціях). Я відразу відчув, що не можу поворухнутися. І тут оці химерні фігури заговорили.Перша фігура, блимаючи очима (в них, здається, не виникало жодних проблем із візуальним сприйняттям моєї особи): — Ха-ха, цей безтямний пручається наче?Ой, пробі, тримайте, бо зараз заплачу! Друга фігура, копаючи ногою тіло Портфеллера: — Він хоче, либонь, опиратись Системі?Це — злий журналіст, але ж це не проблема!В нас методи є їх знешкодити притьмом. Третя фігура, свердлячи мене очима: — Їх нищити треба маленькими дітьми!Їх треба стріляти, палити, топити,Аби не казали, що правду не вбити! Друга фігура із непристойними риторичними жестами: — Цю правду собі хай застромлять до дупи!Ми — ті, хто тримає весь всесвіт докупи. Третя фігура, здіймаючи руки у жесті священнодійства: — Ми можемо все. Ми тримаємо небо,Задовольняючи власні потреби.Без нас вони всі вже давно б показились,З дурними ідеями денно носились. Друга фігура, руки в боки: — Ми — влада реальна, бо ми — деміурги,Державного фарсу творці й драматурги. Перша фігура, піднімаючи вказівний палець: — За нами єдине, що здатне творити -Фінанси — релігія й бог для еліти. Друга фігура, наближаючись до мене, продемонструвала гострі пазурі: — Ну що, час настав вже, мабуть, для розправиНад цими ненормальним. Ми маємо правоСебе захистити, свої інтереси,Від оприлюднення в дідьковій пресі! Так ось вони які, сумнозвісні Архи! Протягом цього божественного полілогу, я намагався вивільнитися з обіймів сили, що стримувала мою мобільність. Нічого не вийшло!— Ну чого ви причепилися! — нарешті зміг я вимовити, — Як я можу зашкодити Системі?Перша фігура відповіла: — Хіба не редактор ти ниций газети,Що часто друкує плітки і памфлети?Хіба не псуєш імідж наш бездоганний,Оповідаючи правду — поки що — безкарно? — Я? Який же з мене редактор? Я лише другий тиждень працюю, щоб ви знали! — обурився я, і раптом зметикував — це ж вони так реагують на акредитацію, яку мені підступно підсунув пан Оліфаг!Друга фігура злісно замружилася: — Так ось воно що, нас обдурено знову!Та ми помстимося жорстоко за змову! Тут би мені й звіздець, та втрутилася перша фігура: — Тепер його вбити? Та, мабуть, паскуда,Для інших повчальної дії не буде.Ось станеш редактором сам, тобі точноМи завітаємо посеред ночі,І буде твоя передчасна кончина -Колегам для остраху добра причина! Тепер три фігури злилися в одну, що за якусь мить надбала подібності до триголового дракона з палаючими очами. Цей тьмяно-димчастий дракончик видав страшний рик, від чого здригнулися стіни лазні, зробив коло пошани по приміщенню і, зрештою, зник, пірнувши назад до тіла держиморди. Сумно лежав попід стіночкою Портфеллер, навіть не усвідомлюючи, мабуть, що сталося: він же був тільки медіумом для цих потворних злих духів. А що я? Все добре, тільки для кар’єрного росту всі дороги мені перекриті, якщо іще хочеться трохи пожити… Тьху, набрався в тих Архів. Ну і як же ж тепер…Аж тут почувся підозрілий звук, і, розвернувшись, я побачив, як із повітря матеріалізується мій шеф, Пайба Оліфаг.— Бруксе, ти ще тут? — гукнув він.— Десь тут, — сумно мовив я, — Але ви мене і підсадили…— Так, іноді є така потреба. Не ображайся, все ж обійшлося.— А як ви мене знайшли?— Ну, мені Джаскін повідомив про спіритичний напад, що стався з Нінкомпупом, — шеф стенув плечима, — а оскільки мова йшла про Портфеллера, я зробив десь той же логічний хід, що і ти. Але ти тут і натворив ділов! Молодець, знатимуть тепер, з ким зв’язались. А ти, власне, де?— Що, ви мене теж не бачите?— Ні. Але ти припиняй понти ганяти, не знаєш хіба, що чим довше ти перебуваєш у невидимому для інших стані, тим важче потім повернутися до нормального існування.— А, ну добре. А тепер?— Не-а. Нічого, схожого на тебе не бачу.— Ну, я намагався. Так що мені тепер робити?— Мусиш подумати про те, яке життя прекрасне, і як тобі хотілося б продовжити це заняття. Якщо не згадаєш нічого такого принадного — тут вже я тобі нічим не допоможу.— Ну і завданнячко! — вжахнувся я. Останнім часом я отримував від життя лише прикрі несподіванки, окрім, окрім…— О, ну нарешті! — вигукнув шеф, рушаючи до мене, — Тобі вдалося! Я тобі, взагалі-то заздрю. Мені, мабуть, не вдалося би так швидко згадати, заради яких-таких приємностей я існую. Ну, вітаю з поверненням!І тут, знесилений кількагодинним перебуванням у світі духів, я похитнувся і впав, дорогою зомліваючи. Десь в процесі мене, здається, підхопили, не давши остаточно розтрощити кумпол об тверду підлогу муніципальної лазні.
***
— Так от, я, гик, думаю, чи не призначити Брукса штатним оглядачем? — мовив мій сильно захмелілий шеф. (Дійство відбувалося наступного вечора в Геліконі .)— Ні! — сіпнувся я, холонучи від жаху, — Я не достойний такої честі!— Та що там! — відгукнувся Пайба, — Ти ж протримався в невидимому стані майже шість годин, а це вже другий ступінь професійної магії. Теоретичних навичок, звичайно, не вистачає, але не можна ж не визнавати успіхів. Отже, дамо тобі окремий стіл, зарплату підвищимо — ну, не надто. І взагалі, не сперечайся зі мною, це мене дратує.— Гаразд, не буду, я собі не ворог.Адже ж, подумав я, в мене не так багато шансів отримати наступне підвищення. Стати редактором, і того менше. Так що, чого пручатися? Зарплату пропонують підвищити, у що взагалі іще треба повірити і змиритися інтелектуально з цією новою максимою реальності.— А як ви вважаєте, шеф, Архи надовго відчепилися?— Та хтозна. Тільки за Портфеллера можеш деякий час не хвилюватися — він валяється в лікарні з якимсь нервовим розладом.— І все-таки, Бруксе, які вони були, Архи? — інтерес Джаскіна за останніх кілька годин все іще не вичерпався.— Та страшні потвори і висловлюються цим, ну, амфібархієм чи навіть хе-…хореєм.— А що це таке? — мовив Нінкомпуп, розливаючи останні краплі тієї пляшки, що я поцупив від держиморд — Нова матірна говірка?— Угу, щось на зразок того. А потім вони злилися в одну подобу, схожу на триголового дракона… Не знаєте, що це таке, пан Оліфаг?— Я? А хто в нас знавець міфології? Он, до Гріфа звертайся.Пан Гріф Реморс подивився на мене крізь бокал із синьо-червоним коктейлем.— А, згадали старі заслуги. Це, хлопчику, був Великий Істеблішмент. Його, відзначте, побачити довелося дуже небагатьом. Лише кільком навіженим та пророкам, от як Фріленселот-Чудило, на честь якого і було названо нашого товариша Ленса. Так от, це був перший і останній в історії журналіст — драконоборець, добра йому пам’ять.Ми підняли бокали на честь славного попередника, зрештою, за що ми тільки сьогодні не пили! Я запропонував склянку Ешлі, яка тепер усміхалася без сарказму, без іронії і навіть без скепсису. Не знаю, може, це тимчасово, а може, це вже в мене алкогольна ейфорія, але видовище просто дивовижне.— Знаєш, Ешлі, про що я подумав, коли шеф змусив мене згадувати приємні моменти життя?— Ну і?— Ці моменти було дуже щільно пов’язані з твоїм товариством. І, до речі, моє життя все іще перебуває у небезпеці, так що потрібні регулярні процедури… і мушу повідомити, що така потреба якраз назріває.— Що, справи настільки серйозні? Не знаю, чи шеф переживе нашу відсутність…— Хто, Пайба? Та він всіх нас переживе. Ідемо?— Гаразд, — вона таємниче всміхнулася, — Ну і, з причин суто меркантильних, не можу ж я відмовити у найнеобхіднішому нашому новому оглядачеві.А чого, добре звучить! Може і справді в мене є якийсь шанс отримати роботу, про яку попереджали Архи? Але якби так сталося, хіба я не знайшов би способу їх надурити? Адже пан Оліфаг зміг, і, схоже, вже не в перше.Ми вийшли на Адміністративну площу, а потім звернули до чарівного провулку, вздовж якого по одному із каналів протікали темні води річки Хайнекен. Моє нещодавнє щільне з ними знайомство повинно було б викликати у мене ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21