шся?Я спробував зазирнути у текст, що лежав перед Редактором.— А що? Щось у цьому творі мистецтва свідчить про фатальний фізіологічний розлад?— Та… Ти себе у дзеркалі бачив?Я миттєво підхопився і підскочив до шафи, скло якої за відсутності інших благ цивілізації могло служити дзеркальною поверхнею. Там виднілася моя пика, прикрашена кількома папільотками і смужками захисної фарби.— Мамцю! — проскиглив я, — А я дивувався, чого це люди із таким захопленням мене оглядають. Думав, нарешті, побачили в мені новий секс-символ…— Ну, якоюсь мірою, секс-гротеск, чи що… — погодився Редактор, аби підтримати дух розчарованого у громадській думці співробітника, і повернувся до прочитання сенсаційної статейки.Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.— Тобто, ти хочеш сказати, — хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, — ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?— Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.— Ви її, е-ее, позичили?— Саме так, ми її поцупили.— Цього Нінкомпупа слід ізолювати від суспільства! Він же мені, почварик, колектив розкладає!Гріф Реморс підхопився з місця, що змусило мене мляво збентежитися долею колеги, та майже відразу й сів, з гіркотою в очах розглядаючи мою особу. Це вже змусило мене більш інтенсивно збентежитися власною долею.— Так, ну добре. Впишемо тут, — Редактор взяв червоне перо аби зробити корективи в тексті, -“побутують чутки”, “говорять, що” та “як повідомляють надійні джерела”. Це позбавить статтю відчуття пошлої достовірності, несумісної, відзнач, несумісної з особистою безпекою. Знаєш, був один такий герой у давні часи, не пам’ятаю прізвища, дуже був допитливий, та й побазікати не проти. Так він колись побачив голу Правду — це така була в античності богиня, — а вона потім йому очі видлубала. От побачиш, так це просто не минеться.Не минулося це відразу ж, на наступний день. Зраночку до відділу влетів розпашілий Нінкомпуп, потрясаючи в повітрі імпровізованою зброєю масового ураження — шматком щирої, мов пропаганда, жовто-бульварної газетки “Вісник пантеону”.— Ось, дивіться, що покритчині діти понаписували! Он як, курви зальотні, накропали! От покидьки недодрані!— Що, Нінка?! — я підхопився з місця, утворивши недоладним рухом торнадо зі стільців, паперів та письмового приладдя.— Ось! — він гнівно жбурнув в мене газетою і впав у крісло навпроти стола Гріфа Реморса. Той підняв одну брову і скептично усміхнувся.— Що, зовсім малахольний? Чи лише трохи охрінів, хлопче? Чого б ото я вдирався до відділу, репетуючи, відзнач, мов квочка на зносях?— Так оці, з “віника” написали про парламентарів, які потруїлися у “мандатій втісі”…— Нінка! — вискнула Ешлі, відриваючись від купи знімків, які відстріляла звідучора на своєму “маузері”, — я ж тебе ніжно просила, палко благала та довго і нудно пояснювала, що деякі солоні слівця слід вживати тільки під пиво, і то у вільний час.— Ги-ги, — щиросердно вибачився Нінкомпуп, — Так от, написали, шкури продажні, що “голоси”, цілком у відповідності до чинного законодавства, нажерлися алкогольних напоїв, що викликало у них цілком легальну “алергічну реакцію”. А щодо наших закидів з приводу амфікорумпінів, то це, бачте, є продуктом “незрілої мізантропії на ґрунті безпідставних наклепів окремих аматорів від журналістики”.— Ось ви хто, — втішилася Ешлі, — А я вам скільки пояснювала? Все не вірять, поки не прочитають чорним по білому.— Люба моя, — це мовив я, розвертаючись до неї, — Як можна вірити покидькам з “віника”? Це все одно, що брати консультації з розробки корпоративного іміджу у макаки. А свою позицію щодо нас ти переглянь: ми ще доведемо свою звитягу і професійність. Нінка! Пішли бити морди!— О! — Нінка повчально здійняв вказівного пальця, — Оце я розумію, фахівець.— Фу, мужло, — презирливо скривилася Ешлі.— Хлопці! — Редактор розпачливо зірвав з носа окуляри, — Ви — представники ГС, тому поводьтеся, заради всього святого, пристойно. Морди, відзначте, бити слід кваліфіковано і ефективно. Так, щоби раз і надовго.І ось, невловимі месники, озброєні благословенням начальства, рушили на круті розбірки з конкурентним елементом. Метою нашого походу був Храм Спільного Бога, де відбувалася ритуальна церемонія задобрення сил Хаосу — регулярна прес-конференція з фуршетом. В жертву Творцям Щонайгірших Можливостей приносилися обрані суспільні діячі, що мусили надати “інформаційним вампірам” кусень інформації і витримати екзекуцію відповідей на запитання. Іноді, траплялося, жертву, з якої було вичавлено більше інформації, ніж вона була здатна виробити, виносили із ритуальної зали ногами вперед, і незабаром громадяни інфо-вурдалаки могли пообгризати ніжні кісточки політичного трупа. Однак, це траплялося не так часто, все-таки приємніше тягнути “живу” інформацію, та й ображені послушники Спільного Бога могли найняти професійних екзорцистів, монахів-воїнів Скупого Бога з ордену Податкен Поліцейцерів.Ми справедливо сподівалися знайти і знешкодити підступних авторів злісної статейки саме там, оскільки відвідання прес-конференції, та ще й з фуршетом, було просто необхідним для тих журналістів, які не спромоглися підгодуватися інформацією, полюючи за нею у вільному сафарі.Підійшовши до Храму, ми мусили зіпсувати життя варті, продемонструвавши їм амулети із зловісними рунами, що засвідчували нашу належність до нечистої сили, зустріч з якої ще невідомо чим може закінчитися. Вартовий — флегматичний парубок зі шрамом на скроні у яскравій храмовій туніці — був очевидно горобцем стріляним і тому без всяких різких рухів і відворотних молитов просто сполотнів і втратив свідомість. Перестрибнувши через непорушне тіло, ми піднялися широкими сходами розкішного палацу, де провадив свою праведну діяльність Верховний жрець Спільного Бога та його адміністрація. Зазирнувши за золочені двері, які нервово прочинив для нас послушник, Нінка обернувся і кивнув мені. Очевидно, об’єкт страшної мсті перебував саме у ритуальній конференц-залі. Ми тихенько потупцювали до вільних місць, аби не зруйнувати емоційний контакт призначеної на заклання громадської фігури та почесного зібрання екзекуторів. Це був, здивовано відзначив я, старший жрець з питань зовнішніх стосунків рідного полісу. Певно, щось негаразд у місті Дрободані, раз такий наїдок кинули журналістам. Відразу ж у моїй тривожній свідомості сплили на поверхню нещодавно втоплені асоціації з посольством Забодянщини. Н-ну, сказав сліпий, побачимо.— … ми справді змушені були затримати видання їхній дипломатичній місії дозволу на торгівлю наркотичними речовинами, — вже через силу, зі зрадливою слабкістю в голосі промовив нещасний старший жрець. Його руки тремтіли, очі закочувалися, жрець жадібно прикладався до склянки, що стояла перед ним, в той час, коли присутні журналісти, скептично всміхаючись, споживали інформацію, мов кити планктон — пропускаючи водичку крізь зуби.— … це стало необхідним через те… о-оте ко-отре, — жрець хитнувся, насилу втримавшись за трибуну; до нього підскочив ведучий, обмахуючи його матеріалами доповіді, — ми з’ясували, що якість їхньої продукції не відповідає споживчим стандартам: викликає порушення обміну речовин на фондовому ринку, податкову імпотенцію, посадово-фінансове звикання та певні симптоми валютної шизофренії… еніі…нії…іїї.Жрець видохнув останні слова і видовищно беркицьнувся на підлогу. Журналісти зашуміли, обурюючись. Одна з ходових версій, як я дізнався пізніше, повідомляла, що державні мужі, яким доводиться проходити процедуру упередженого допиту, розробили стратегію власного порятунку з пазурів інфо-вампірів. Кажуть, що штатний дорадник Дон Хуаненко вчить нещасних миттєво входити в транс; іноді, як це сталося зараз, суспільні діячі просто втрачали свідомість, стаючи недосяжними для журналістської допитливості, а іноді — починали верзти екстатичні репортажі з астралу, розказуючи про райдужні перспективи, що нібито видніються зовсім поряд.— Онде, — прошепотів Нінка, — сидить Фелікс Нунчак. Він і є тим підступним мерзотником, який жить не може, не зіпсувавши репутацію “Голосу Совісті” на сніданок і перед сном. Ну, пішли, притиснемо беззахисного до стінки?— Авжеж, — я кровожерливо ошкірився, — ти будеш тримати, а я лупцювати!— Тримай кишеню! Я сам давно чекав цієї нагоди!Похмурі і невблаганні, ми рушили до приреченого на тісне з нами спілкування, Нунчака маленького чоловічка із блискучою від довгого використання лисиною. Той, побачивши нас на горизонті свого безхмарного існування, швидко зметикував, що йому загрожує, і не відкладаючи на потім, почав сновигати залою, підвиваючи від жаху. Ми його, звісно, швидко виловили і випхали з приміщення.— Ну, Нунчак, що маєш сказати на свій захист? — Нінка навис над нещасним, погрозливо накопиливши губи, вирячивши баньки та притиснувши кулака до носа Нунчака, аби той оцінив його ніжний аромат.— Е-ек… — Нунчак висловив своє здебільшого підсвідоме обурення поведінкою Долі.— Суд визнає підозрюваного винним! — урочисто мовив Нінкомпуп, — Тепер слід визначитися із мірою покарання. Що пропонує шановне журі?— Образа і наклеп — це злочини проти особистості, який потерпіла особистість може розглядати як підставу для самовільної розправи в особливо жорстокій формі з обтяжуючими обставинами, — радісно відгукнувся я, — Нагодуємо усім вранішнім тиражем “Вісника”! Скинемо його з дуба на кактус! Втопимо в Хайнекені!— Зізнавайся, паскуда! — рикнув Нінка з такою щирою люттю, наче всю ніч жер мухомори, аби повести варварський авангард у битву.Фелікс Нунчак прохрипів щось у намаганні зомліти, та Нінка, ввійшовши в стан бойового безумства, вліпив йому ляпас. Нунчак очманіло хитнув головою і проскиглив:— В чому ж зізнаватися, добродії?Нінка розреготався, оцінивши комізм звертання.— Хто тебе напоумив написати таку дотепну статтю про парламентарів, колего? — раптом здогадався я.Той, підтвердивши мою здогадку, знітився і з переляканим виглядом роззирнувся навколо.— Я не можу цього сказати, — прошепотів він.— Можеш-можеш, слід вірити у власні сили, — переконливо порадив Нінка, беручи розгін для наступного ляпасу.— Повірте мені, — зіщулився Нунчак, — клянусь найсвятішим, клянусь акредитацією до парламентських кулуарів! Якщо я скажу, хто був замовником матеріалу, я просто зни…— Де він? — вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.— Страмна халепа… — вражено прошепотів я.Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” — від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.— Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, — повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.— Ага, дезінтеграція — найщиріша форма самокритики, — погодився я, — Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві — видовище жаске, як не глянь.
***
— Зник, кажете? — скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, — Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати — ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.— Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21