Він тремтів, наче в лихоманці, не зводячи очей з Янового шраму. Лівою рукою він креслив його обриси у повітрі.
– Ксайї, Ксайї Ктарх! – В його голосі звучали повага і захоплення. Ян мовчав. Вираз обличчя, міцно стиснуті в кулаки руки, вся його постать випромінювали безмежну владу. Я подивилася на старого. Цієї митті він майже прокричав:
– Нгайя Біназ!
Працюй, Марго, працюй! Треба дізнатися, про що вони говорять. Так, що в нас є? Поза старого – голова майже увійшла в плечі, підборіддя опущене, погляд з-під лоба. Знак покори і страху.
Йдеться про щось величне? Небезпечне? Якесь божество? Раптом бомж підняв руку і старим скорченим пальцем показав на небо. Я висунула голову з вікна машини і подивилася вгору. Небо. Звичайне нічне небо. Темне. Зіркове. Зіркове? Так! Зірка! «Нгайя» – це «зірка»! Біназ, беназ, венас… Що ж це може бути? Венс, венес, веніс… Венус! Боже мій, «Венус» – Венера! Вони говорять про Венеру. Господи, яка мова! Яка надзвичайна мова!
ГолосЯна:
– Іне Ктарх Аарон ее Нгайя. – Я знов подивилася на Яна. Владний, величний, рішучий. Нгайя – це «зірка». «Іне» – схоже на прислівник, проте який? І взагалі чи існують в цій мові прислівники? Аарон, аарон… Це слово майже злилося з «Ктарх». Може, «Ктарх Аарон» – це… Ну, як він там казав на початку? «Дім Ктарха»? А, може, «зірка в домі Ктарха»? Маячня якась. Гра в астрологію.
– Аде Катул! – Знов Ян. Різкий заперечний рух головою. Ну, це вже просто! Щось там таке з часткою «не». Проїхали там з чимось Катули. «Не Катули»? А куди ж тоді «де»? Раптом мене наче осяяло. Елементарно! «Не в Катулів»! «Зірка в домі Ктарха, не в Катулів»! Струмочки поту побігли по спині. Я вся тремтіла від напруження, проте вперто прислухалася до їхньої розмови, намагаючись скоріше відчути, аніж зрозуміти її зміст.
Ян нахилився до обличчя старого, і, не зводячи з нього очей, повільно провів рукою над його сивими патлами, немов погладив. Старий заскиглив. Тонкий високий звук. Не треба й перекладати. Чистий страх високої концентрації. Без домішок. Цієї миті Ян промовив одне-єдине слово:
– Кетара.
Цього було достатньо. Старий циган відсахнувся від нього і, пробуркотівши щось незрозуміле, побіг геть. Непогана швидкість для його віку. Що ж його так злякало? Кетара… Тут я пас. Жодної думки. Рух Яна мені нічого не сказав. А одне-єдине слово… Воно може означати все, що завгодно. Від короткого «до побачення» до магічної абракадабри на п'ять сторінок перекладу. Та й звідки мені знати, чи правильно я зрозуміла попередні речення? Ну й ситуація! З глузду з'їхати можна!
Ян обперся на капот, закурив. Я вийшла з машини і підійшла до нього. Запитань було настільки багато, що вони, здається, досягли своєї критичної маси і вибухнули, залишивши після себе вакуум, бо сформулювати я не могла жодного. Примостившись поруч з Яном, я почекала, доки він докурить цигарку:
– Яне…
Він повільно повернув голову у мій бік:
– Не треба, Марго! Будь ласка, не зараз. З часом я тобі все розповім, обіцяю. Тільки не зараз. – Він зазирнув мені в очі. – Гаразд?
– Так, Яне.
Мій Ян. Такий, як і раніше. Дякувати Богові. Я присунулася до нього, і він обійняв мене так міцно, що було боляче. Раптом я зрозуміла, як він злякався. Кого? Старого? Його друзів? Не схожє.
Себе самого, Марго! Він злякався самого себе, і ти це прекрасно знаєш. Не обманюй себе, це правда. Одну-єдину мить ти бачила Яна-таким, яким його бачать інші. Великий чоловік з потворним шрамом на обличчі. Сильний і некерований. Страшна і темна людина. Проява. – Замовкни! Як ти можеш?! – Як я можу казати правду? А що для тебе звичніше брехати? – Ні! Це неправда! Ян не такий. Та мить нічого не означає. Просто тепер я знаю, яким Ян здається іншим людям. І що з того? Це – їхні проблеми, не мої!! – Ти гадаєш? – Геть, я сказала!
– З тобою все гаразд, зіронько? – Ян погладив мене по щоці.
– Так. Здається.
– Хочеш додому?
Я замислилася. Що нам робити вдома? Дивитися один на одного? Враховуючи те, що Ян наклав вето на будь-які запитання.
– А ми дуже спізнилися?
Ян глянув на годинник:
– На десять хвилин.
– Десять??! Скільки ж тривала ця вистава?
Він знизав плечима:
– Хвилин п'ятнадцять.
– А я думала, не менш ніж дві години… – Я зістрибнула з капота на землю. – їдьмо, Яне! Здається, бенкет, саме те, що нам зараз потрібно.
Нічний клуб закритого типу « Elitu» був за два кілометри від міста. Я кілька разів бачила його з вікна автобуса, коли їздила провідати батьків. Старовинна кам'яна вежа на невеличкому пагорбі серед парку. Готичні вікна, оповиті диким виноградом балкони, величезна залізна брама з товстими ланцюгами. Справжня середньовічна фортеця. Іграшка для верхівки суспільства. Elitu для еліти.
Перед очима пропливали десятки облич, руку безперервно то потискали, то цілували. Дякувати Богові, що руку, а не коліно. Я всміхалася, кивала головою, вдавала, що уважно слухаю компліменти, проте подумки під усіма можливими кутами роздивлялася слово «кетара». Яка прекрасна мова! Я досі тремтіла від захоплення. Дуже незвична. Дивного чорного кольору. Кольору абсолютної темряви, а на поверхні блищить, як нафта. На дотик така… Така… Я подивилася на невеличку канапку у своїй руці. Точно! На дотик вона подібна до зернятка червоного кав'яру – здається, ти міцно тримаєш її між пальців, а спробуй натиснути – і вже вислизнула з твоєї руки. Вона смакувала старовинним червоним вином, а пахла ладаном, пергаментом, воском і… Яном. Так, ця мова пахла Яном. Чи, може, Ян пахнув цією мовою. Кетара, кетара, ке-та-ра…
Господи, Марго, про що ти думаєш? У тебе є старий огидний циган, який забагато знає, Ян, який розмовляє якоюсь тарабарщиною і відгукується на ім'я «Ктарх», а ти витрачаєш час на безглузді міркування лінгвістичного характеру! Може, напишеш десятитомну теоретичну працю та назвеш її, ну, наприклад, «Смак мови»? Яка дивовижна гра слів! Яка витончена поезія!
– … Я сказав би, у внутрішній будові чинні не Декортові закони, а радше Ейнштайн. А ти як думаєш, Марго? Марго! Марго-о-о-о?
Я потерла скроні кінчиками пальців, відганяючи прискіпливі думки і повернулася до Яна:
– Г-м… Так.
Ян здивовано звів брови:
– Що «Так»?
– Ну-у-у… – Я відкашлялася. – Яз тобою згодна!
– В чому? Марго, ти мене зовсім не слухаєш.
Я почервоніла:
– Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?
– Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?
Я кивнула. Ян подав мені келих.
– Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.
– Ми???
Ян всміхнувся:
– Так. Подивися на всіх оцих – стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.
– Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!
– Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте – потвора-архітектор і його прекрасна наречена.
– Наречена??! – Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.
– Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»
Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.
– А-а-а-а… Справді…
Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.
– Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!
Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, – мені нічого було соромитися:
– Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.
– Я кохаю тебе.
Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.
Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.
– Яне, що ти робиш?
– Готую тебе.
– До чого?
– До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!
Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо – жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його, визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:
– Роздягайся.
– Що??? – Здивована, я відступила назад. – Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!
Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:
– Зіронько! Ключі в мене. – Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. – Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще – ти сама. Буде шкода, якщо я порву.
Я нерішуче переступила з ноги на ногу:
– Яне! Ну будь ласочка! – Він повільно похитав головою. – Яне, а що… що, як хтось зайде?
У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.
– Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.
Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!
– Яне, скажи мені щось тією мовою. – Його чорні очі заблищали. Як нафта… – Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.
Ян простягнув до мене руки:
– Нгайяна.
– «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.
– Меа бету. – «Йди до мене».
Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.
– Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. – «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».
Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.
– А ксантору віє. – «Не дивися вниз».
– Ксантару біназ. – «Дивись на Венеру».
Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!
Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.
Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.
– Яне, як ти думаєш, мене не почули?
Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:
– Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? – Я сховала обличчя на його грудях.
Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:
– Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.
– Гаразд. – Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:
– Що то було, Яне?
– Що?
– Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?
– Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.
– Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.
– Вгадала.
– Справді? – Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.
– Так. Старовинний ритуал вінчання.
Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?
Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.
Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день – таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!
Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.
– Радіо-таксі 058 слухає.
– Здрастуйте! – заплутавшись у бретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.
– Що-о-о??! – образився оператор.
– Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.
– П'ять хвилин вас влаштує?
– Краще три!
Оператор засміявся:
– А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!
– Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! – Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!
Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.
– Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.
У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна – таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.
На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках – величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі – фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:
– Здрастуйте! Мені доручено переда…
– Давайте сюди! – Я майже видерла в нього букет. – Де розписуватися?
Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.
– Ось тут.
Я розписалася.
– А ще тут, тут і тут.
Я поставила ще три підписи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37