Лариса у вигляді двох іскорок в очах зовсім незнайомої мені людини, за потворним тілом якої стояла Смерть. Я хотіла крикнути:
– Стережися, Ларисо! Вона ззаду. Вона хоче тебе забрати, озирнися! – Замість цього просто сказала:
– Ларисо, потрібна твоя допомога. Зроби мені укол, будь ласка, це дуже важливо для мене.
Я простягнула їй шприц і ліки. Вона мовчки кивнула, вийшла з кухні, повернулася з аптечкою і почала готувати все необхідне для ін'єкції. Тепер колишню Ларису можна було впізнати не тільки по очах, а й в професійних рухах цієї жінки.
Все позаду. Дощ перестав. Від мене тхнуло потом, проте це був приємний запах, приємніший за запах смерті, що панував у приміщенні. Ми знов мовчали. За годину – вісім речень. Небагато. Я відкашлялася.
– Ларисо, ти фахівець. Порекомендуй мені протизаплідні ліки. Таблетки, яким можна довіряти.
Вона знов вийшла з кімнати, повернулася з листком паперу й олівцем, мовчки написала кілька назв препаратів і адресу аптеки, де їх можна купити, простягнула мені. Я взяла, поклала в сумочку.
– Дякую.
– Нема за що.
Ну от… Стосовно моїх потреб – все. Що ж тепер? Попрощатися і піти? Я не можу. Чому? Вона мені допомогла. Я хочу їй віддячити. – Навіщо? – Не знаю. Всі люди так роблять. Принаймні спитати, чи не можу я чимось допомогти. – Хочеш заспокоїти свою совість? Тоді краще йди. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити. – Я не можу так. Прийшла, використала і пішла? – А що тут такого незвичного? Чим це відрізняється від процедури, яку ти виконуєш щодня? У магазині і метро, на роботі і вдома. Прийшла, використала і пішла. Родичів, друзів, знайомих і незнайомих. Щоправда, у випадку з Ларисою бракує красивих слів, обіцянок і запевнень, туману довгих, порожніх розмов, який ховає те, що ми не хочемо бачити, просто не ба-жа-є-мо. – Проте, проте… Я гарячково думала. Щось тут не так. Чогось бракує. Щось неправильно. Ось що!!! Я забула, що це двобічний процес! Я не тільки беру, я ще й віддаю! Я використовую їх і дозволяю використовувати себе. Тому й хочу їй чимось допомогти. Це буде справедливо. – Для кого? Хіба що для тебе, моя люба. Для тебе самої, бо їй ти непотрібна. Вона не може тебе використати, Марго, бо їй від тебе прибутку аніякого. А красивих слів їй уже годі. Ти небажана тут. Іди.
Я, лінгвіст за фахом, заново відкривала для себе значення мови. Цікава ситуація. Жахлива ситуація. Кажуть, що в таких найкраще навчатися. Запам'ятай це, Марго! Подивись, на що ти схожа без мови. Лялька без ляльковода. Безпорадна купа лахміття.
Я пригладила волосся, потерла лоба, поправила блузку. Я намагалася розмовляти. Рухами. Намагалася показати, що я збентежена, що не знаю, що робити, проте дуже хочу допомогти. Я сподівалася, що Лариса відповість, але вона не рухалася. Не розмовляла зі мною. Вона замкнула себе.
Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки – нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.
Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.
– Ларисо, я хотіла б…
– Не треба. – Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло – символ байдужости.
– Може, тобі щось…
– В мене все є.
Я не витримала:
– Але як це?
– А так, як є…
– Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…
Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.
– Мені не можна.
– Вибач.
– Нічого.
У дверях я спробувала ще раз:
– Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…
– Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?
Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.
– Єдине, що ти можеш зробити…
– Так?
– Не кажи нічого Тетяні.
– Гаразд. Ще раз дякую.
Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми – люди, ми звикли все обговорювати – і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?
Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся – ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.
– Здрастуйте.
– Добрий день.
Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.
– Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?
її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.
– Так, а що сталося?
– Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?
– Прошу, проходьте…
Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.
– Сідайте.
Вона взяла чайник.
– Чаю чи кави?
– Ні, дякую.
– Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.
Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.
– Тоді кави, будь ласка.
– От і добре. – Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.
– Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.
Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою – пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.
Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!
Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.
– І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:
– Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, – накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.
– На що ж вона живе?
Жінка знизала плечима.
– Виплачують їй щось від лікарні, допомагають з ліками. Якісь там знижки.
– І все? Але ж існують спеціальні лікарні, клініки, фахівці, нові досягнення і…
Вона махнула рукою. Такий відчай у жесті.
– Нові досягнення, кажеш? Яка ж ти ще маленька, наївна дівчинка! На все це теба грошей. Дуже великих грошей. А в неї нічого не залишилося. Сама бачила – квартира порожня.
– Стривайте! Завжди можна щось зробити. Виступити по телебаченню, надрукувати звернення до громадськості в газетах…
– Виступали, друкували, зверталися. їздили до Києва, Москви.
– І що?
– Ти бачила, що. Вона вмирає.
Я замислилася. Маячня якась. Людина ще не вмерла, проте її вже викреслили з документів, пам'яти, життя.
– Послухайте, ми ж не звірі. Це в них, здається, хворих або проганяють, або з'їдають. Гаразд, я зрозуміла, вона вмирає. Та хіба ж не можна якось скрасити її останні дні? Я не вірю, що їй не потрібні друзі, затишок, увага.
Жінка сумно похитала головою.
– Надивилася ж ти мелодрам, дівчинко. Не треба робити зі смерти вечірку. Це дуже особисто. Цим не діляться з іншими. Розумію, ти хочеш допомогти. Ти добра людина, але ж у тебе немає нічого, що їй треба.
Я підвелася, вже збиралася йти, проте на мить завагалася:
– Ну а їсти їй щось треба?
Жінка всміхнулася.
– Небагато. Я піклуюся про це. Живемо з чоловіком самі. Скільки нам треба?
Я вийняла блокнот, вирвала листок, написала на ньому свої телефон, ім'я, простягнула їй.
– Ось. Зателефонуйте мені, будь ласка, якщо… коли… вона…
– Гаразд. – Жінка провела мене до дверей. – Іди собі, дівчинко. Спасибі, що намагалася допомогти. Не думай про лихо. Про нього думати – все одно, що загукувати. Прощавай.
– До побачення.
Перший день на роботі – завжди виклик. Ранок почався з приголомшливої новини: працюватиму я не де-небудь, а в міжнародному відділі, і не ким-небудь, а його начальником, своїм же секретарем і своїми ж підлеглими, бо, як ви вже, напевне, здогадалися, у цьому відділі я була єдиним працівником.
Десята ранку. Я сиділа у новому кріслі, за новим робочим столом і зацікавлено розглядала величезну купу листів, яка лежала переді мною. Якщо покласти лист на лист, вийде справжня Останкінська вежа. Данаїсу був потрібен звіт іноземної кореспонденції. Не пізніше, ніж завтра вранці. Пупсик, як подумки називала його секретаря Альошу, ввів мене в курс справ, докладно розповів про мої обов'язки, зміряв поглядом купу листів, потім мене, побажав мені успіхів, хмикнув і залишив кабінет. Судячи з виразу його обличчя, він був невисокої думки щодо моїх шансів втриматися на цьому місці. Я теж хмикнула: звіт буде у Данаїса сьогодні ввечері.
У перші дні на роботі завжди так. Треба кричати, щоб тебе почули, махати руками, щоб помітили, працювати за десятьох, щоб оцінили. Руки трохи тремтіли, проте думки були чіткими і швидкими – звичайна передстартова лихоманка. Я ввімкнула комп'ютер, поклала руки на клавіатуру, подивилася на сірий, наче чистий листок паперу, монітор – символ запрошення, набагато виразніший за наше «ласкаво просимо». Глибоко вдихнувши, я схрестила ноги і почала заносити дані у комп'ютер.
Який колір має мова? Синій, – скажете ви. Типова асоціація, бо чорнило, зазвичай, буває синім, ну, ще інколи чорним і червоним, наприклад, у вчителя. Проте це колір мовних знаків на папері. Я ж запитаю про мову взагалі, про всю систему. Якого кольору українська мова? А хінді? А грецька? Кожна мова має свій власний колір, форму, запах, звук, смак. Що довше вивчаєш мову, то краще ЇЇ відчуваєш всім своїм єством.
Візьмімо, наприклад, німецьку. Вона – кольору жовтої глини. На дотик може бути сухою. Твердою, ламкою, а може бути м'якою, теплою, еластичною і піддатливою. Вона має запах розім'ятого в руці дубового листя і смак волоських горіхів, перетертих з цукром, лимонною шкоринкою, родзинками і корицею. Люди, які не розуміють німецької мови, кажуть, що вона звучить, як собака гарчить. Повірте мені, це неправда. Ця мова має звук, що нагадує падіння з гори каменя – ось він ударився об інший різко, коротко і чітко – «ді», відскочив і полетів у плавній дузі – «лі-і-бе». Красиво, правда? До речі, це слово означає кохання.
І так з кожною мовою. Українська має біло-сіро-блакит-ний колір свіжовипраного полотна, на дотик – як невеличка хмарка, гладенька і пухнаста водночас, та невловима – як полонити повітря? Пахне вона спілими яблуками, смакує криничною водою, а звучить, як журавлиний крик. Англійська – з гіркуватим присмаком, на дотик – золотий пісок. Іспанська – кисло-солодка і звучить палким шепотом закоханого. Російська дзвенить, як сталь у кузні, а на дотик – пелюстки польового маку.
Це відчуває кожна людина, бо вона живе не з мовою, а в мові, наче зернятко всередині плоду. Вона говорить мовою, думає мовою, чує мовою, вдихає її запах, відчуває її кінчиками пальців, бачить її перед собою щомиті свого життя і смакує її на своїх губах. Таку різноманітну у виявах і унікальну за суттю. Вона – одна-єдина, проте ім'я їй – легіон.
Останній лист. Шістдесят три. Цікаво, Данаїс накопичував кореспонденцію спеціально для мене? Я глянула на годинник: майже шоста. Вісім годин безперервної праці. Я розігнулася, застогнала. Почала масажувати спину, ввімкнула принтер: хай працює, поки я тут розминаюся. Звіт був майже готовий. Майже. Я уважно роздивлялася чотири сторінки. Все зроблено так, як пояснював мені пупсик: країна, адреса, назва фірми-відправника, дата надсилання листа, дата надходження.
Я замислилася. Гаразд, я розсортувала кореспонденцію за країнами – Німеччина до Німеччини, Англія до Англії і так далі, вказала, якою мовою написано лист, проте як Данаїс вирішить, що потрібно перекладати негайно, а що може почекати? Не доручить же він мені перекласти всю кореспонденцію за один день? Це неможливо. А як він встановить пріоритетність того чи того листа, коли не знає, про що в ньому йдеться? За назвою фірм? В принципі, можливо, проте… не завадило б трішечки власної ініціативи, Марго. Ти ж у нас творча особистість. Якби це було не так, навіщо ти тоді вносила класифікацію і стислий зміст кожного листа в окремий файл? Надрукуй це додатком до звіту. Якщо Данаїсу він буде не потрібним, ти нічого не втрачаєш. В іншому разі – будеш на крок попереду. Не забувай, що зараз іде гра, і твоє завдання – набрати якнайбільше очок. Гм. Звучить розумно. Я натиснула кілька клавішів, принтер почав друкувати. Тепер, здається, все.
У приймальні пупсик грав на комп'ютері у зоряні війни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37