Я поворушила їх, знайшла білу, підійшла до ліжка і обережно поклала її на подушку поруч з Яном. Спи, Яне! Спи з королевою!
Предмети втрачали чіткі обриси. Ставали прозорими, як я сама. Кімната віддалялася, я падала, я прокидалася.
Пів на другу. Нічого собі подрімала! Майже тринадцять годин. Як Спляча Красуня. Я замислилася. Безкінечний сон. Добровільна кома. Вічність з Яном. Припини! Негайно припини! Навіть і думати про таке не смій, ідіотко! І геть мені з ліжка!
Я сіла. Дивне відчуття вологи. Я глянула на простирадло. Кров. Велика червона пляма. Не може бути! Я задерла нічну сорочку – кров. Вся білизна в крові. Налякана до смерти, я різко зіскочила з ліжка і тієї ж миті перегнулася навпіл. Світ поплив од нестерпного болю. Низ живота несамовито волав, нутрощі нили. Зціпивши зуби, я повільно сповзла по стіні на підлогу. Спробувала розслабити м'язи, перенесла центр ваги, спираючись на руки. Підлога приємно холодила. Біль повільно відпускав. Тепер з середини мене різав не гострий, а тупий ніж. Так краще, якщо це взагалі можна назвати покращенням.
Я гарячково розмірковувала. Такого зі мною ще ніколи не було. Біль у перший день місячних – приємна прелюдія до агонії, у якій я перебувала зараз. І до того ж які місячні, Марго? Твої законні закінчилися тиждень тому. Що ж це таке? – Ще один доказ існування Яна, от що це. Ян… Я всміхнулася сама собі. Як йому зараз? Що стосується фізичного стану – краще, аніж мені, але про що він думає, прокинувшись у порожньому ліжку? Розлючений? Розгублений? Ображений? Пробач, Яне, мені потрібен час. Я маю все обміркувати, якось зібрати окремі шматочки мозаїки в одне ціле, хоч трохи розібратися в тому, що сталося, залагодити справи. Ага, лиш залагодити. Насамперед викинути Сергія зі свого життя. Викинути? Викидають лише сміття, а Сергій – чудовий, милий хлопець. – Саме тому йому не місце коло мене. Хороші хлопці – не пара поганим дівчатам. А я погана і зла, інакше не водила б його за ніс, а одразу пояснила, що до чого. Проте я все жалію… – Кого жалієш? – Кого, кого… Себе, найкращу, найголовнішу. Гаразд. Сьогодні зателефоную Сергію і все поясню.
Я почала вставати. Це вдалося з третього разу. Похитуючись, я дошкандибала до підвіконня, розгорнула пакунок з ліками: аналгін, спазмалгін, максиган… Може, є щось міцніше? Ось він! Баралгін! Це допоможе. Не може не допомогти. Я взяла одну таблетку, завагалася, додала ще дві. Повільно пересуваючи ноги, щоб різким рухом не спричинити нового вибуху болю, доповзла до шафи. Десь тут має бути трофейна пляшка вина. Червоний Рислінг. Подарунок німця з останньої халтурки. Я намацала пляшку. Дякувати Богові, вже відкоркована. Наливаючи вино в склянку, я всміхалася через переляканий мамин голос, який дзвенів у моїй голові: «Марго, тобі що, жити обридло? Закортіло на той світ? (На який світ, мамо? В мене їх вже два.) Ліки зі спиртним – пряма дорога. Доне, не каліч себе, будь ласка!»
«Мамо! Я один-єдиний раз. Дуже вже болить. Один раз – це не страшно», – вголос промовила я і ковтнула ліки, запиваючи їх вином. Тьху, яка гидота! Лягла у ліжко і заплющила очі. Навіть не знаю, хто допоміг більше: ліки (зі спиртним, доне, Боже мій, зі спиртним!) чи Алі, який весь цей час лежав на моєму животі і заспокійливо муркотів. Іноді коти – найкращі ліки. Через півгодини біль майже вщух. Принаймні я знов могла вільно пересуватися.
Того ж вечора зателефонувала Сергію. Я не готувала промови, сподіваючись, що все станеться саме собою. І воно таки сталося. Тільки не зовсім так, як я гадала. Точніше, зовсім не так.
Один гудок, два, три, чотири. Ну от, нікого нема вдома! Яке полегшення! Можна з чистосумлінною душею повертатися додому: я намагалася виправити ситуацію, проте мені не дозволили. Вибачте, я зробила все, що могла.
Раптом хтось, зняв слухавку:
– Я вас слухаю.
Від несподіванки я затнулася:
– Доб… Добрий вечір. Я можу поговорити з Сергієм?
– Маргарито, це ви?
Ну як не впізнати цього голосу!
– Так. Проте для вас – Марго.
– Гаразд, Марго. Це батько Сергія.
– Здрастуйте, Костянтине Володимировичу.
– Для вас – просто Костянтин.
А він уміє гратися словами! А що ти хочеш, Марго? Адвокат!
– Гаразд, Костянтине. Сергій вдома?
– Ні, він на репетиції.
– Шкода. – Брешеш, Марго! Коли люди про щось жалкують, вони так полегшено не зітхають.
– Знаєте, Марго, а я якраз збирався їхати до вас у гуртожиток.
Я остовпіла:
– До мене??? Навіщо?
– Сергій розповів мені про ваші труднощі в пошуках роботи. От я й подумав, чому б не допомогти такій прекрасній дівчині? Просто так. З дружніх почуттів.
О, так! Я знаю, якою частиною тіла ви думали! Саме там і знаходиться центр ваших дружніх почуттів.
– Як мило з вашого боку, Костянтине! Проте навіщо ж витрачали такий дорогий час? Ви ж досі зайняті!
– Ну що ви, Марго! Задля вас – не жаль. Ми можемо десь зустрітися? У якомусь ресторані, кафе? Ви вже вечеряли?
Боже мій, тільки не це! Все, що завгодно, тільки не зустріч наодинці! У мене лише від його голосу – мурашки по спині. – А як же робота, Марго? Тобі потрібна робота!
– Дякую, Костянтине, та я вже повечеряла. Дуже прикро, але зараз не можу з вами зустрітися: дуже зле почуваюся. Здається, застудилася. Дуже вдячна за вашу турботу. Це так приємно. Ми не могли б обговорити все телефоном? – Хух! Ну й промова! Без жодного щирого слова.
– Нічого, нічого, моя люба! Навіщо ж себе силувати? – Мені здалося, чи я таки чую іронію в його голосі? – А річ ось у чому: мій давній друг, шкільний товариш, тепер керує досить відомою торговельною фірмою. Вони співпрацюють з такими відомими компаніями, як «Мерседес», «Хонда» і так далі. Основний напрямок – автовиробники Німеччини, проте знайдеться застосування і вашим знанням англійської та іспанської мов. Вони саме розширюють торговельну мережу. Звичайно ж, у такому бізнесі потрібен перекладач. Я вас розрекламував, і Олег (це шеф фірми) згодився з вами зустрітися. Чом не пропозиція?
– Звучить непогано.
– Та це більше, ніж просто непогано. Запишіть його адресу і телефон. Олег Данаїс. – Він продиктував мені його дані. – Я вже домовився про співбесіду. Завтра о четвертій. В його офісі. Якщо це вас не влаштовує, ну, у зв'язку зі станом здоров'я, просто передзвоніть Олегу і домовтеся про інший термін. Зрозуміло?
– Так, щиро дякую, Костянтине. Ви й не уявляєте, як мені допомогли. Так несподівано і так люб'язно з Вашого боку! Спасибі.
– Поки що нема за що, Марго. А пізніше поговоримо. Щось переказати Сергію?
Я завагалася:
– Перекажіть, що я ще зателефоную. Десь серед тижня. Я вас не дуже обтяжую?
– Ну що ви! Така жінка – приємний тягар. Відверто кажучи, заздрю Сергієві. Дивлячись на вас, не можна не думати про…
Я відкашлялася:
– Вас погано чути, Костянтине! Мабуть, щось із зв'язком. Ще раз – спасибі за допомогу. Доброї вам ночі. – Я поклала слухавку.
Оце так несподіванка! Оце так примха долі! Що ж тепер робити? – Все, що завгодно, лише не відмовлятися від роботи, Марго. Здається, це – справді твій шанс.
Тієї ночі телефон дзвонив щоп'ять хвилин. Я протрималася з півгодини, а потім у відчаї висмикнула виделку з розетки. У відчаї, Марго? Ти не у відчаї! У відчаї Ян, і в цьому винна ти. – Однак я не можу з ним зараз зустрічатися. Мені потрібен час. Час, щоб все з'ясувати.
Я сіла за стіл, взяла папір, олівець, кілька хвилин подумала і написала:

«Милий Яне!
Мені треба поїхати на кілька днів. Вибач, що не змогла попередити заздалегідь. Не телефонуй – я сама прийду. Як ти хотів. Пам'ятаєш? Ти казав, що кохання – це повна довіра. Довірся мені, Яне!
Марго».
Я зігнула листок навпіл, поклала його у кишеню і вийшла надвір. Знайти дім Яна – не проблема. Такі дивовижні споруди ростуть лише в одному місці – старому кварталі. Година пішки.
Діставшись його будинку, я підняла голову: вікна Яна випромінювали м'яке, тепле світло. Як його очі. Його дивовижні очі. Що він зараз робить? – Телефонує, ідіотко, що ж іще?
Повільно йдучи сходами, я впізнавала місця, де ми цілувалися: перила, до яких Ян мене притискав, підвіконня, на яке я спиралася. Його двері… Я згадала, як Ян стояв на порозі – щойно з-під душу, мокрий, збентежений, нічого не розуміючи. Раптом мене охопила така божевільна печаль, така туга за його очима, губами, руками, за його ніжністю, що, не тямлячи себе від смутку, я всім тілом притиснулася до дверей, які відокремлювали мене від Яна, розкинула руки, вдавила обличчя в холодну шкіру оббивки і щосили подумала: «Я не можу без тебе, Яне! Боже мій, як мені без тебе погано! Що ти зробив зі мною? Що ми наробили, Яне? Тимені потрібний. Тимені дуже-дуже потрібний!»
Легкі кроки в коридорі. Чорт! Він мене почув! Він почув мої думки! – Божевільна! Хто ж так голосно думає?! Йому не треба тебе бачити, цей чоловік відчуває тебе кожною клітиною свого тіла.
Безшумно, як кішка, я кинулася до ліфта і сховалася в невеличкій темній ніші.
Двері відчинилися. На порозі стояв Ян. Я не могла його бачити, проте я теж відчувала його, як він мене. Я затамувала подих. Сподіваюся, ти дихаєш за мене, Яне!
Його тихий і такий ніжний голос:
– Марго!
Все моє тіло потягнулося вперед, до нього, в його обійми не в змозі опиратися поклику, запрошенню, наказу, які злилися в його голосі в одне ціле. Ні! Не можна, Марго! Не зараз! Я ще дужче притиснулася до стіни і заплющила очі.
– Марго, це ти? Я знаю, що ти тут. – Він вийшов на сходи, ступив до ліфта. Ще один крок – і він мене побачить. От що ти наробила, ідіотко! Цієї миті кабіна ліфта затремтіла, протяжно заскиглила, зупиняючись, і випустила з себе веселу компанію. Ян повернувся у квартиру і замкнув за собою двері. Я перевела подих, нечутно підійшла до дверей його квартири, залишила записку і стрімголов вилетіла надвір.
Ти мій, Яне! Я буду за тебе боротися. За таку людину варто боротися. Я завжди вважала себе слабкою. Всі казали, що в мене сили – яку дитини. Настав час це перевірити.
Я прийшла додому. Алі в квартирі не було. Мабуть, не спить малий бешкетник. Зловила себе на думці, що вже майже звикла до такого стану речей. Мама казала, що людина може звикнути до всього, а от повністю позбавитися хоч однієї, найпростішої звички – не в її силах.
Зручно вмостившись у ліжку з блокнотом і олівцем у руках, я на чистому листку паперу великими літерами написала єдине слово «Ян» і замислилася.
Вчора в ліжку Ян сказав мені одну дуже важливу річ. Він народився у Львові. Не в Харкові, а Львові. Там-таки в одному з дитячих будинків і виріс, там-таки закінчив університет. Отже, треба шукати у Львові. «Архітектор Соколи Я.В. науці невідомий», – сказали мені. А, може, у нашому світі Ян хтось інший за фахом? Мої сни в усіх деталях збігалися з реальністю. Дати, імена, прізвища – кожна дрібниця. Чи можливо, щоб факт з мого сну у реальному світі набув трохи іншого звучання? Може, Там Ян – скульптор чи інженер?
На папері під словом «Ян» я написала:
1) запити в усі дитячі будинки міста Львова;
2) запити в усі вищі навчальні заклади з технічними напрямками;
3) запити в метричний архів;
Та-а-ак… Це ще один день в бібліотеці над довідниками. Якщо не більше. Гаразд, стосовно Яна, здається, все.
На іншому листку паперу я написала слово «сон» і замислилася, точніше, впала у стан, подібний до трансу. Мені здалося, що це тривало з хвилину, проте, отямившись, я подивилася на годинник і присвиснула. Двадцять п'ять хвилин! Ого! Так довго розмірковувати, а в голові – жодної думки. Я кинула погляд на блокнот і завмерла. Я помилялася. Думки були. Акуратно записані на папері моїм власним почерком. Шість речень. Коротких і ясних.
Я є і Тут, і Там.
Всі люди є і Тут, і Там.
Всі речі є і Тут, і Там.
Ян є лише Тут.
Річ, яка є лише Тут.
Доказ, доказ, доказ.
Правильно. Геніально просто. Якщо мої сни не просто сни, а інший світ, інший вимір, інша реальність – байдуже що, то мені потрібна річ, яку я зможу пронести у цей світ і залишити у єдиної людини, яка існує лише Тут. У Яна. Це й буде доказ. Якщо ж мої сни – звичайнісінькі сни і нічого більше, то річ нікуди не дінеться. Це означатиме, що Ян – витвір моєї фантазії, а за мною божевільня плаче. Ризиковано, та я не боялася. Дивно, така цілковита відсутність страху…
Я прокинулася з щасливою думкою – зробити Яну подарунок. Незвичайний і гармонійний, як він сам. Внутрішнім зором я добре бачила, що це має бути. На малюнок пішло п'ятнадцять хвилин. Я швиденько одягнулася, потім знов сіла на ліжко, нахилила голову і зняла з шиї єдину по-справжньому коштовну річ – золотий ланцюжок з хрестиком. Уважно роздивилася його. Скільки тут золота? Шість, вісім грамів?
Чи вистачить? Алі потерся об мої ноги.
– Алі, гадаєш, мама мені вибачить? Це вона мені подарувала. Я носила цей хрестик з дитинства. Це знак кохання і оберіг. – Алі муркотів і мружив очі. – Так. Я впевнена, що вона зрозуміє. Вона завжди розуміє, бо любить мене. Сподіваюся, мій вчинок не завдасть їй болю. («Кохання – це завжди боляче»).
Я загорнула коштовність у папір з малюнком, поклала у кишеню і вийшла з кімнати.
Майстер золотого литва зважив ланцюжок, потім хрестик, кинув на них ще один прискіпливий погляд, відклав убік. Покрутив у руках мій малюнок, кашлянув, подивився на мене:
– Намальовано майже професійно.
Я тепер придивилася уважніше. Нескладний малюнок: два тоненьких ланцюжки поєднує знак безкінечности, в центрі якого єдине слово – «Ян». Простий смисл – вічність обертається навколо тебе, Яне. Всміхнувшись, я уточнила:
– Це в нас родинне.
– Батько малює?
– Брат.
– Яка школа?
– Київська.
– Під яким ім'ям працює?
Я подарувала йому зневажливу посмішку. Яке йому діло до мого брата? Що, родичам мистців – знижки? Проте майстер терпляче ждав.
– Дитрих. Малює вугіллям, олією, займається комп'ютерною графікою і дизайном.
Світ – одне велике село, де кожен кожному якщо не сват чи брат, то принаймні знайомий. Майстер пожвавішав:
– А як же! Знаю я Дитриха, знаю… Підписує картини Д2, так?
Я оніміла і тому просто кивнула. Поздоровляю, братику! Твоя слава біжить поперед тебе!
– Талановитий хлопець. Розбещений і обдарований. От що я тобі скажу, дівчинко, його стихія – вугілля.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37