Сергій зніяковів:
– Ви що, знайомі?
Час втрутитися.
– Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.
Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»
Він поплескав Сергія по плечу:
– Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона – бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!
Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:
– Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. – Він криво всміхнувся і додав:
– Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.
Найвідоміший юрист похитав головою:
– Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її. Старий, як світ, прийом. Це все юнацький нігілізм, криза віку і…
– I проблема батьків і дітей, – підхопила я.
Так, він справді адвокат. Фахівець з промов.
Тим часом Сергій далі механічно говорив, немов гучномовець на вокзалі:
– Тату, це Марго. Перекладач за фахом. Професійно володіє п'ятьма мовами. І взагалі, надзвичайно обдарована людина.
Яновський старший безсоромно зміряв мене поглядом:
– Я помітив.
Він подав мені руку. Я відповіла на привітання з одною лише думкою: «Тільки б не цілував, тільки б не цілував!» Дякувати Богові, він обмежився потиском, але потім не відпустив руку, а тримав у своїй, допитливо зазираючи мені в очі:
– Ви давно знайомі з моїм сином? – Великий палець його руки плавно ковзнув по моєму зап'ястку, зробив м'яке коло, нігтем провів стежинку по долоні… Я висмикнула руку. Вийшло не дуже ввічливо, проте не тільки я тут грала не за правилами.
– Не дуже. – Рішуче підвівшись, я звернулася до Сергія:
– Дякую за каву. Дуже смачно. Вже пізно, ти не проведеш мене додому?
Сергій стурбовано глянув на мене:
– Я скажу Ігорю, щоб вивів машину.
Його батько підняв руку заперечним жестом:
– Не треба, синку. Я сам відвезу Марго.
О, ні, ні, ні! В жодному разі! Не можна! Не припустимо!
Я подивилася на Сергія у пошуках підтримки, але він залишив це питання на мій розсуд. Остання відчайдушна спроба:
– Не треба, Костянтине Володимировичу! Я залюбки пройдуся пішки. Тут не далеко. Я не люблю машин. Мені… мені в них погано. Морська хвороба.
Усмішка в погляді. Старий Лис! Все він розуміє! Читає людей, немов книжки. Раптом він підійшов до мене і обійняв за плечі. Його запах, його тіло. Так близько, так небезпечно близько! Господи, тільки б не знепритомніти!
– Я все розумію. У молодих свої таємниці. Мені було дуже приємно з вами познайомитися, Марго. Я пишаюся Сергієм. На нього звернула увагу дивовижна дівчина.
Я вивільнилася з його обіймів. Яке полегшення і… розчарування? Ностальгія за втраченим? Не знаю.
– Мені теж дуже приємно. До зустрічі, Костянтине Володим…
– Для вас просто Костянтин. Домовилися?
– Гаразд.
Я вже виходила з кімнати, як він мене гукнув:
– Марго!
Не обертайся! Вдай, що не почула! Не дивись на нього!
Повільний поворот голови. Він сидів у кріслі, де ще хвилину до цього сиділа я. Лікті на колінах, одна рука охопила іншу, стиснуту в кулак, підборіддя відпочивало на цьому вузлі міцно сплетених пальців, нижньої частини обличчя майже не видно, самі лише очі. Задумливий погляд, наче його власник щось прораховує.
– Відвідуючи сина, не забувай про батька, дівчинко!
Нічні вулиці. Темні прямокутники будинків з жовтими вогниками вікон. Раніше світло вікон вночі завжди наводило на мене смуток: там на когось чекають, вікно ж моєї кімнати – мертве око. Ніхто не чекає на мене біля лампи, ніхто не скаже: «Здрастуй!», коли я прийду. Так було раніше. Тиждень тому. Але не тепер. Тепер у мене є Ян.
Сергій щохвилини поправляв на мені свій піджак, вкутав щільніше, то піднімав, то опускав комір. Я відчувала, що йому кортить щось сказати, проте він вагався. Допомогти хлопцеві?
– Твій батько – дуже цікава людина, Сергію. – Він гірко всміхнувся:
– Та невже? Не знав його з цього боку. Для мене він… складний.
– Був би простим, не був би цікавим.
– Так. Мабуть, ти маєш рацію. Але сьогодні він був якимось… дивним.
– Може, втомився? – Стара зручна брехня.
– Може.
Мій гуртожиток. Я повернулася до Сергія:
– Спасибі тобі, Сергію. Спасибі за чудовий день. Давно так не відпочивала.
Він узяв мою руку, погладив, потерся об неї щокою. Дитина, яка він ще дитина… Зупини це, Марго! Зупини, доки не пізно!
– Сергію, мені треба йти.
– Коли я тебе знов побачу?
– Я зателефоную. Неодмінно. Розумієш, я не знаю, коли звільнюся. Це залежить від того, яких успіхів я досягну в пошуках роботи і взагалі…
– «І взагалі, Сергію, я більше не хочу з тобою зустрічатися». Так?
– Ну, якщо ти хочеш це почути…
Він вхопив мої руки, стиснув:
– Ні. Не хочу. Я… боюся це почути.
Я зітхнула:
– Тоді облишмо це. Я повертаю тобі твій піджак. Ось! Дякую. Ти повертаєш мені мої руки. Залюбки подарувала б, проте вони мені ще знадобляться. На добраніч!
– Марго! Можна тебе поцілувати?
Пауза. Я зустрілася з ним поглядом. Дивовижні очі – лагідні, глибокі, ніжні. Кинути б до цієї зеленої прірви 20 років цинізму, жорстокости, зневажливої байдужости завзятого гравця до всіх і всього, і заграло б у них яскраве полум'я небезпеки, на яке без зайвих роздумів летять такі відчайдушні і необачні метелики, як я.
– На добраніч, Сергію! – Я відвернулася від нього і пішла до гуртожитку.
Поцілунок Яна – розжарене залізо, що примушує кипіти мою кров. Його губи – це мої губи, його рот – мій рот. Світ почав повільно обертатися навколо мене. Швидше, ще швидше, доки довколишні предмети не перетворилися на єдиний барвистий вихор. Нарешті Ян відпустив мене, але я втратила рівновагу і почала падати. Така слабкість у ногах, в голові поморочиться. Ян підхопив мене, притулив до себе і знову почав шукати мої губи, цілуючи плечі, шию, щоки. Люди вже розійшлися, потяг рушив на запасну колію, а ми все ніяк не могли відірватися один від одного.
Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.
– Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.
Нарешті Ян помітив незнайомця:
– Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:
– Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!
Ян від душі розсміявся.
– Дякую тобі.
– Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. – Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:
– Здрастуй, зіронько, я повернувся.
Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна – терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих – і прошепотіла:
– Я скучила.
Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…
– Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.
– Ну той що? Хай заздрять!
– Яне!
– Гаразд, гаразд. – Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.
Нарешті ми попрощалися з вокзалом. Спочатку все планувалося так: заїжджаємо до Яна, він переодягається, і десь о шостій ми вже сидимо у в'єтнамському ресторанчику, святкуючи зустріч. На словах все було геніально просто, проте насправді…
На платформі ми простояли з годину – це вже не за планом. До Янового будинку доїхали за п'ять хвилин – це o' key, проте півгодини цілувалися у машині – знов не за планом. Потім ми цілувалися ще десять хвилин у під'їзді, після цього цілувалися у ліфті, через що разів двадцять піднімалися і опускалися, але залишити кабінку не могли – ще півгодини. Розуміючи всю серйозність ситуації, Ян запропонував іти сходами. Я згодилася і потрапила у підступну пастку: на кожній площадці Ян зупинявся «перепочити», і ми цілувалися хвилин по п'ятнадцять. Квартира Яна знаходиться на п'ятому поверсі. Не треба бути надто обдарованим математиком, щоб підрахувати, що перед його дверима ми стояли о ni в на восьму.
І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.
– Що сталося, Марго? Щось негаразд?
– Яне, я більше не можу! Я думала… чи я сподівалася… точніше, я мала слабку надію… ні, скоріше, я просто вірила, що от я… якби, нібито… ну, начебто, ну, знаєш? – Ян заперечливо похитав головою. – Ну-у, ніби керую своїми емоціями. Як кажуть, доволі сильна, щоб тримати себе у руках, але… – Я знервовано розсміялася. – Я… я… я слабка! Я не можу зайти до твоєї квартири, Яне! Я чекатиму на тебе тут. Це моє остаточне рішення, і обговоренню не підлягає. Все!
Я стояла, міцно притиснута до дверей його квартири, а Ян скелею нависав наді мною. Я подивилася ліворуч – його рука на чорній шкіряній оббивці дверей, праворуч – те ж саме. Не втечеш. Від кого? Ян знову вгадав мої думки:
– Кого ти боїшся, Марго? Мене чи себе?
Я опустила очі:
– Себе. Тебе. Нас обох.
Його пальці пестили мої коси. Він заспокоював мене, наче сполохану нічною примарою дитину.
– Не треба, крихітко, не треба боятися. Я ніколи не заподію тобі зла. Я кохаю тебе. Дужче за все на світі. Ти чуєш? Я не силуватиму тебе. Ніколи. Я хочу, щоб ти сама до мене прийшла. У тебе є час. У нас є прірва часу. Я чекатиму. Я дуже терплячий. Чекатиму хоч вічність і кохатиму, кохатиму, кохатиму. До нестями.
Я мовчки кивнула. Він хотів поцілувати мене, але я затулила його губи долонею. Ян усміхнувся, відчинив двері і пропустив мене вперед, у квартиру, дивнішу за яку я ще ніколи не бачила.
П'ять кімнат (Ян жив у старовинному будинку щедрого планування), проте внутрішня архітектура настільки особлива, що, здавалося, в квартирі діяли закони іншого виміру. Стіни з товстого різнокольорового скла, стіни – статуї, стіни – картини, стіни – шафи, стіни – вікна, стіни – дзеркала. Світильники у вигляді дерев з квітами-вогниками. У вітальні – величезний камін у вигляді печери, і все заставлено книжками, сотнями, тисячами книжок. Я почала їх жадібно роздивлятися. Ян кашлянув за моєю спиною. Так! Треба бути з ним суворішою, бо це ніколи не закінчиться!
– Яне, ти ще тут? Іди, перевдягайся, я знайду, чим зайнятися. – І, не втримавшись, додала:
– В тебе чудова квартира.
Він усміхнувся. Я сказала б, небезпечно.
– Ти ще не бачила спальні. Казка! Ходімо, я тобі покажу!
– Ні, Яне, іншим разом. Не зараз. – Я ковтнула слину. Ян розвів руками:
– Ну, як хочеш. Моя справа – запропонувати. А я б і не чіплявся… Чесне слово! Хіба що ти не змогла б контролювати своїруки…
– Яне! – В моєму голосі з'явився метал.
– Все, гаразд! Залишаю тебе з книжками. Якщо обриднуть, за пальмою коло акваріума – відеомагнітофон. Касети на полиці в стіні, позаду індійських слоників.
Я підійшла до полиці з касетами:
– Та-а-ак… Мультики є?
– Хто?
– Не хто, а що. Мультиплікаційні фільми. Анімація – це такий вид мистецтва. Мальовані чи лялькові персонажі…
– Знаю, знаю. Тобі що, подобаються мультики?
– Так. А що тут такого? Вони розважають і відволікають від проблем. А ще вони – смішні і добрі. Яне, ну чого ти смієшся? Я цілком серйозно.
Ян закусив губу:
– Я не сміюся, кице. Я куплю тобі мультики. Завтра ж піду в крамницю і куплю. Які тобі подобаються?
– Тутешні. «Жив-був пес», «Пригоди солдата». І американські теж. «Чіп іДейл», наприклад. Це про двох бурундучків, а ще б такий смішний кролик… Яне!!! – В мій голос увійшов метал. Я намагалася бути щирою, а він… Це нестерпно! Ви тільки подивіться – на очах сльози, зуби зціпив, а плечі аж тіпає від сміху.
– Яне, я ображуся!
– Все, зіронько, все! Зникаю! Будуть тобі мультики! І про кролика і про двох бу… буру… буруну… Ха-ха-ха! – Він зайшовся сміхом.
У розпачі я швиргонула в нього подушкою з дивана, але він ухилився і зачинив за собою двері.
Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях – дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.
З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…
Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь неї…
Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.
Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос:
– Марго! Марго! Куди ти? Що ти робиш?
Я озирнулася. Справді, що я роблю?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37