Великолепно сайт Водолей
Він ще здивує світ.
– Дякую.
– Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди – сірість і невиразність.
Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:
– О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота – сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться – вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. – Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.
Я мало не танцювала з радости:
– Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами – не дуже.
Він кивнув:
– Знайома ситуація. Були б гроші – не принесла б хрестика. До речі, гріх плавити. Не боїшся?
– Не боюся.
– Ти диви яка! – Він потиснув мені руку. – За браслетом приходь післязавтра, о шостій. Не рано й не пізно.
– Так. Дякую за допомогу! Велике-превелике вам спасибі!
– Та йди вже, пташеня! Розщебеталася: дякую, дякую… Ще розчулиш старого.
Я засміялася і підбігла до дверей. Залишаючи кімнату, краєм ока побачила, як майстер знов узяв малюнок і, роздивляючись його, задумливо пробурмотів: «І хто ж він такий, той Ян?»
Справді, хто ти такий, Яне?
Вісім годин у читальній залі. Комусь я здавалася фанатично закоханою у місто Львів людиною, бо за перші півгодини на моєму столі зібралося все, що містило хоч якусь інформацію про це старовинне місто. Кожна друкована літера. Вісім годин праці – двадцять чотири запити. Двадцять чотири білих конверти, кожен з яких – посланець моєї надії. Після цього я просто сиділа, роздивляючись ілюстрації і уявляючи, як Ян мандрував цими вузькими вуличками, милувався дивної архітектури будинками, що тиснулися один до одного, наче сполохані діти, і мріяв. Мріяв про мене.
Погляд на годинник і – край моїм роздумам. Третя година! У мене ж співбесіда! Я забігла додому. Двадцять хвилин перед дзеркалом: хоч що кажіть про перевагу професіоналізму над зовнішністю, проте в багатьох випадках саме вона вирішує все. Я поправила зачіску і кинула на себе останній погляд. Відкрию вам маленьку таємницю – для співбесід нема нічого кращого за старий добрий чорний колір. Чорний колір вигідно підкреслює фігуру, виокремлює її зі строкатого оточення, привертає увагу не до тіла, а самої людини, тому чорний колір – ідеальне обрамлення для яскравої особистості.
В офісі я була за чотири хвилини до четвертої, дихала повільно, ввічливо всміхалася секретарю і намагалася з самого початку рахуватися з можливістю невдачі. Буддійська філософія – готуйся до поганого, а хороше сприймай як приємну несподіванку. Чи, може, я помиляюся? Треба буде спитати в Яна.
Все сталося за якихось тридцять хвилин. Олег Михайлович Данаїс був людиною настрою. То невблаганний, то поблажливий, він за п'ять хвилин міг пройти всі ступені, що розділяють повну ейфорію від глибокої депресії. Складна людина, проте слабка. Це одразу помітно. А що ви хочете? Шістдесят один рік – доволі поважний вік для такого серйозного бізнесу.
Я приготувалася до виснажливого перекладацького іспиту, але іноземних мов Данаїс не чіпав. Замість цього він просто ганяв мене від російської до української, від української до російської, розпитуючи про всі можливі і неможливі речі: політика і спорт, живопис і туризм, література і кулінарія, філософія і секс, музика і спорт. Двоє моїх речень на якусь тему, і він одразу перескакував на іншу. Я була впевнена, що з мене глузують, щоб порозважатися і відтягти час до такого знайомого: «Пробачте, вакансій немає!» Це дратувало й обурювало, тому мої відповіді були різкими, точними, влучними, якими завгодно, тільки не улесливими.
Уявіть собі всю глибину мого шоку, коли Олег Михайлович щиро розсміявся з мого дотепного зауваження про повний розпач від такої ідіотської ситуації і сказав:
– Ну, все! Годі, годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він – результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він – просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного – якісно виконувати мої доручення.
Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? – То, може, так і спитаєш, Марго?
– То ви мене берете?
– Так. Коли ви зможете почати?
– Будь-коли.
Він погортав сторінки настільного календаря:
– Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?
– Так.
– Тоді домовилися, Марго. Але дивіться – ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам – один великий сюрприз.
Так. Це він правильно підмітив.
– Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!
Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.
Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб – в животі бурчало.
– Марго!
Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.
– Марго!
Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!
– Марго! Та що ж це таке! – Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася – срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина – і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»
– Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.
– Я помітив. Гукаю вас – не обертаєтеся. Біжу – не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!
Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.
– Як співбесіда?
– Дякую. Здається, добре. Через тиждень – на роботу.
– Вітаю. – Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:
– Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.
– Вибачте… Мені дуже прикро, але…
Метал у голосі:
– І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?
Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, – закидайте мене камінням, – я не змогла.
– «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?
Він кивнув:
– Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?
Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони – все збігалося і водночас було іншим. Тоді – азіатська казка. Зараз – яскрава сухозлітка.
Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це – досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?
– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.
Він загасив пальцями ароматичну свічечку:
– Ви поспішаєте?
– Відверто кажучи, я дуже стомилася.
– Дякую за відвертість.
– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.
Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.
Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.
– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?
Він усміхнувся:
– Як я міг? Ви незабутні, Марго.
Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.
– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.
– Що саме?
– Вони теж незабутні.
Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:
– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…
Тільки не червоніти, Марго!
– Вибачте, мені час…
– Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.
Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:
– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?
У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді – перший клас. Я всміхнулася:
– Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.
Він уклонився мені:
– Красно дякую.
Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:
– Ну то що, додому?
– Так, якщо ваша ласка.
– Додому до мене чи до вас?
Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».
– Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.
– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…
Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.
Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.
– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?
Я напружилася:
– Ми друзі.
Він іронічно скривився:
– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.
– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.
– Навіть так?
– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.
– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?
Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.
– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.
Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.
– А що ви шукаєте в чоловіках?
Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!
– Кохання.
– Що?
– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.
Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.
– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.
Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.
– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:
– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.
– Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?
Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:
– Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.
Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.
– Костянтине, я піду.
– Ні.
– Що?
– Я сказав, ні. Ти залишишся. – Він притягнув мене до себе.
Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…
…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.
Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.
Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:
– Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?
Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:
– Іди. Іди від мене, доки відпускаю.
Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!
– Так… Я йду. – Пауза. – Ще один поцілунок і – зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.
На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37
– Дякую.
– Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди – сірість і невиразність.
Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:
– О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота – сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться – вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. – Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.
Я мало не танцювала з радости:
– Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами – не дуже.
Він кивнув:
– Знайома ситуація. Були б гроші – не принесла б хрестика. До речі, гріх плавити. Не боїшся?
– Не боюся.
– Ти диви яка! – Він потиснув мені руку. – За браслетом приходь післязавтра, о шостій. Не рано й не пізно.
– Так. Дякую за допомогу! Велике-превелике вам спасибі!
– Та йди вже, пташеня! Розщебеталася: дякую, дякую… Ще розчулиш старого.
Я засміялася і підбігла до дверей. Залишаючи кімнату, краєм ока побачила, як майстер знов узяв малюнок і, роздивляючись його, задумливо пробурмотів: «І хто ж він такий, той Ян?»
Справді, хто ти такий, Яне?
Вісім годин у читальній залі. Комусь я здавалася фанатично закоханою у місто Львів людиною, бо за перші півгодини на моєму столі зібралося все, що містило хоч якусь інформацію про це старовинне місто. Кожна друкована літера. Вісім годин праці – двадцять чотири запити. Двадцять чотири білих конверти, кожен з яких – посланець моєї надії. Після цього я просто сиділа, роздивляючись ілюстрації і уявляючи, як Ян мандрував цими вузькими вуличками, милувався дивної архітектури будинками, що тиснулися один до одного, наче сполохані діти, і мріяв. Мріяв про мене.
Погляд на годинник і – край моїм роздумам. Третя година! У мене ж співбесіда! Я забігла додому. Двадцять хвилин перед дзеркалом: хоч що кажіть про перевагу професіоналізму над зовнішністю, проте в багатьох випадках саме вона вирішує все. Я поправила зачіску і кинула на себе останній погляд. Відкрию вам маленьку таємницю – для співбесід нема нічого кращого за старий добрий чорний колір. Чорний колір вигідно підкреслює фігуру, виокремлює її зі строкатого оточення, привертає увагу не до тіла, а самої людини, тому чорний колір – ідеальне обрамлення для яскравої особистості.
В офісі я була за чотири хвилини до четвертої, дихала повільно, ввічливо всміхалася секретарю і намагалася з самого початку рахуватися з можливістю невдачі. Буддійська філософія – готуйся до поганого, а хороше сприймай як приємну несподіванку. Чи, може, я помиляюся? Треба буде спитати в Яна.
Все сталося за якихось тридцять хвилин. Олег Михайлович Данаїс був людиною настрою. То невблаганний, то поблажливий, він за п'ять хвилин міг пройти всі ступені, що розділяють повну ейфорію від глибокої депресії. Складна людина, проте слабка. Це одразу помітно. А що ви хочете? Шістдесят один рік – доволі поважний вік для такого серйозного бізнесу.
Я приготувалася до виснажливого перекладацького іспиту, але іноземних мов Данаїс не чіпав. Замість цього він просто ганяв мене від російської до української, від української до російської, розпитуючи про всі можливі і неможливі речі: політика і спорт, живопис і туризм, література і кулінарія, філософія і секс, музика і спорт. Двоє моїх речень на якусь тему, і він одразу перескакував на іншу. Я була впевнена, що з мене глузують, щоб порозважатися і відтягти час до такого знайомого: «Пробачте, вакансій немає!» Це дратувало й обурювало, тому мої відповіді були різкими, точними, влучними, якими завгодно, тільки не улесливими.
Уявіть собі всю глибину мого шоку, коли Олег Михайлович щиро розсміявся з мого дотепного зауваження про повний розпач від такої ідіотської ситуації і сказав:
– Ну, все! Годі, годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він – результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він – просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного – якісно виконувати мої доручення.
Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? – То, може, так і спитаєш, Марго?
– То ви мене берете?
– Так. Коли ви зможете почати?
– Будь-коли.
Він погортав сторінки настільного календаря:
– Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?
– Так.
– Тоді домовилися, Марго. Але дивіться – ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам – один великий сюрприз.
Так. Це він правильно підмітив.
– Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!
Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.
Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб – в животі бурчало.
– Марго!
Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.
– Марго!
Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!
– Марго! Та що ж це таке! – Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася – срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина – і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»
– Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.
– Я помітив. Гукаю вас – не обертаєтеся. Біжу – не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!
Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.
– Як співбесіда?
– Дякую. Здається, добре. Через тиждень – на роботу.
– Вітаю. – Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:
– Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.
– Вибачте… Мені дуже прикро, але…
Метал у голосі:
– І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?
Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, – закидайте мене камінням, – я не змогла.
– «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?
Він кивнув:
– Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?
Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони – все збігалося і водночас було іншим. Тоді – азіатська казка. Зараз – яскрава сухозлітка.
Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це – досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?
– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.
Він загасив пальцями ароматичну свічечку:
– Ви поспішаєте?
– Відверто кажучи, я дуже стомилася.
– Дякую за відвертість.
– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.
Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.
Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.
– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?
Він усміхнувся:
– Як я міг? Ви незабутні, Марго.
Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.
– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.
– Що саме?
– Вони теж незабутні.
Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:
– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…
Тільки не червоніти, Марго!
– Вибачте, мені час…
– Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.
Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:
– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?
У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді – перший клас. Я всміхнулася:
– Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.
Він уклонився мені:
– Красно дякую.
Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:
– Ну то що, додому?
– Так, якщо ваша ласка.
– Додому до мене чи до вас?
Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».
– Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.
– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…
Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.
Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.
– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?
Я напружилася:
– Ми друзі.
Він іронічно скривився:
– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.
– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.
– Навіть так?
– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.
– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?
Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.
– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.
Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.
– А що ви шукаєте в чоловіках?
Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!
– Кохання.
– Що?
– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.
Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.
– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.
Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.
– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:
– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.
– Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?
Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:
– Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.
Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.
– Костянтине, я піду.
– Ні.
– Що?
– Я сказав, ні. Ти залишишся. – Він притягнув мене до себе.
Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…
…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.
Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.
Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:
– Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?
Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:
– Іди. Іди від мене, доки відпускаю.
Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!
– Так… Я йду. – Пауза. – Ще один поцілунок і – зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.
На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37