OCR Busya
«Людмила Баграт "Зло", серія «Коронація слова»»: Кальварія; Львів; 2002
Аннотация
Містична мелодрама, героїня якої отримує подарунок долі – справжнє ідеальне кохання, але лише у снах… У світі ж реальному вона підпадає під владу людини, яка сіє зло, не зупиняючись навіть перед убивством власних дітей.
Людмила Баграт
Зло
Я не хочу вам нав'язуватися.
Я не хочу вас повчати.
Я просто хочу з вами поговорити.
Книга
Частина I
Усе своє життя я бачила лише кольорові сни. Яскраві та барвисті. Навіть мої нічні страхіття завжди були барвистими, виразними, кожна барва кричала: «Я, я! Ось тут я! Злякайся мене!», але найжахливіше траплялося вдень при сонячному світлі.
Я – людина сутінок. Коли сутеніло, я народилась, і в мене таке передчуття, що саме в сутінки я помру. Але вони мені ніколи не сняться. Як я вже казала, я бачу свої сни в кольорі, яскраві уривки пропливають перед моїми очима, повз мої думки, транзитом до серця. Саме зі снів усе й почалося. Хоч ні. Мої сни – це середина і кінець, а почну я від самого початку.
Називайте мене Mapro. Моє справжнє ім'я – Маргарита, але я одразу наказую вам забути його разом з усіма можливими варіаціями типу: Маргаритка, Рита, Ритуся і так далі. Для вас, як і для інших, я – Марго. І це не просто моя примха. Ім'я має владу над життям і смертю.
Мені двадцять один рік. Я живу у великому галасливому місті і я шукаю кохання.
Зрозумію тих, хто подумає, що дівчина, мовляв, дозріла, природа потребує свого, і вже очікує на щось у стилі кінострічок Романа Поланськи, тому що це цілком відповідає моїй теорії, а саме: світ і не помітив, як утратив любов. Ніхто не тільки не знає, як і коли це сталося, ніхто не знає, що це взагалі сталося. Але я знаю. Одного разу я прокинулася і зрозуміла, для чого створена, для чого живу і чого мені бракує. Знайшла слово, навіть двоє слів: «Кохання – любов», проте не знайшла їхнього змісту.
Якось я прийшла до мами. Вона сиділа на своєму улюбленому місці – у тінистому, прохолодному кутку, там, де старе і напрочуд зручне крісло займало майже весь простір. Мама завжди асоціюється у мене з цим сутінковим кутком і старим кріслом. Моя мама… Тепла, спокійна, м'яка, від неї завжди пахло простим милом і, як мені здавалося, дощем. Це один з малюнків, які ілюструють мої згадки про неї з самого дитинства. Ось вона сидить: вся зіткана із сутінок і сонячних променів, втілення абсолютної ніжности і спокою, книжка в руках, темно-зелені, та де там, смарагдово-зелені очі з маленькими золотистими іскорками навколо зіниць повільно розплутують хитромудрі значки нашої кирилиці. Хоч ні, читала вона завжди блискавично, вона всотувала в себе книжки, як суха земля – вологу, але, прочитавши сторінку, не перегортала її, а досить довго розмірковувала над змістом. Помітивши мене, мама підвела очі від книжки.
– Ти вже попоїла?
Я мовчки кивнула. Вона придивилася до мене уважніше.
– Щось негаразд? З роботою?
– Мам, а що таке справжнє кохання?
На її обличчі щось змінилося. Як подих осени, в її очах промайнув вираз такого (суму? туги? відчаю?) почуття, про яке я й не здогадувалась. Вона спробувала всміхнутися:
– Я знала, що рано чи пізно ти про це спитаєш. Про це ти сама мені розповіси, коли знайдеш його чи коли воно знайде тебе. На це запитання можна відповісти тільки тоді, коли це саме кохання спікатиме тобі руки чи принаймні попіл від нього студитиме пальці. Кохання з чиїхось слів – найбезглуздіша в світі річ.
– Гаразд, але розкажи мені про своє кохання, яким воно було для тебе?
– А хто тобі сказав, що воно в мене було?
– Але ж тато…
Вона різко відкинулася на спинку крісла і пильно подивилася на мене:
– Доню, це дуже важко пояснити. У таких ситуаціях, як ця, хочеться сказати, що кохання не існує. Щоб заспокоїти себе і запевнити в тому, що не припустилася жахливої помилки. Проте воно є. Воно існує, Марго, треба лише по-справжньому бажати його. І, як у кожній справі, не завадило б трішечки удачі.
– Тобі бракувало останнього?
Вона похитала головою.
– Марго, я поважаю твого батька. Усе своє життя він пам'ятав про тебе, твою сестру та брата. Він працював з ранку до вечора, щоб забезпечити родину. Троє дітей – це тяжкий тягар обов'язків. Я навчалася в торговельному технікумі, коли зустріла його. Він – водій, гарний, веселий. Я ніколи не нудьгувала, коли він був поруч. Він піклувався про мене, як міг, і… робив те, що я хотіла. Розумієш, доню, я вважаю, що чоловік у родині – голова, а жінка – шия. І хто з них має більше влади – досить суперечливе питання. З ним було зручно, тому я вийшла за нього заміж. І не каюсь, бо в мене троє найкращих у світі дітей.
– Так, але ж кохання…
– Я не кохала його і не кохаю. Колись це була симпатія, тепер просто звичка і те, що нас пов'язує, – наші діти.
– І ти ніколи не мріяла закохатися по-справжньому?
– А як це?
Я роздратовано сплеснула руками:
– Та звідки ж я знаю? Я прийшла, щоб почути про це від тебе, а натикаюся на те ж саме запитання. Мамо, а, може, ти чула про нього? У нас в родині? Ну, можливо, бабця, прабабця? Твоя сестра? Родичі по батьківській лінії? Твої подруги? Знайомі? Мамо, ну, будь ласка! Невже ніхто ніколи не розповідав тобі про нього?
Вона відвела погляд. Раптом мені стало так спокійно, так затишно, наче я лежала на самому дні глибокого ставка і дивилася на світ крізь зелене скло води. Я ще не чула відповіді, проте вже змирилася з нею.
– Ні.
У моїй родині ніхто не кохав. Мама не кохала. Не кохали бабця і прабабця, простежити далі мені не вдалося. Мама не змогла розповісти мені, що таке кохання, бо не кохала. її мати не змогла розповісти, що таке кохання, бо теж ніколи не кохала.
Моя бабця була дочкою голови колгоспу. Коли їй виповнилося двадцять років, спалахнула війна, хлопець, з яким вона зустрічалася, пішов на фронт. Весілля не відбулося.
41-го року в селі з'явилися німці. За традицією штаб розташували у великій хаті голови колгоспу. Моя бабця народилася пізно, отже, батько міг би бути її дідом. Немічний батько, молода та гарненька дочка, молоді, здорові, озброєні чоловіки в одностроях. Моїй бабці поталанило. Її зґвалтували двічі, а потім вона стала постійною коханкою вже немолодого майора з Баварії на ім'я Вернер. Це було добре, тому що він мав владу і все похідне від цього: хліб і спокій в хаті. Порівняно з долею інших дівчат, доля моєї бабці була золотою. Вона сама мені так сказала. На що скаржитися?
Війна, як кажуть, справа чоловіча. Чоловіки вирішували все а жінки чомусь почувалися винуватими одні. Чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Від баці відвернулися, вона – шльондра, спить із фрицем, підстилка. Вона щодня почувалася винуватою.
43-го року німці відступили. Прийшли партизани. Після того, як з німцями розібралися, дійшли до тих, хто їм допомагав. Бабцю зґвалтували партизани. Вона не скаржилася – могли б і повісити. Одні чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Бабця почувалася винуватою.
З цього всього напрошується лише один висновок. Війна – справді чоловіча справа, бо дуже вже в неї чоловіча логіка, така чітка послідовність… ви не помітили?
Наприкінці 45-го повернувся мій дід. Він переміг, а наречена «дочекалася». Знову сором, знову почуття провини. Але вони побралися… ви тільки уявіть собі: повне село неодружених жінок, удовиць, а мій дід узяв збезчещену, затавровану. Впродовж усього спільного життя він живився її почуттям провини і страхом.
Моя бабця ніколи не кохала, але в неї була її провина.
Її мати, моя прабабця, не могла розповісти своїй доні, моїй бабці, що таке кохання, бо ніколи не кохала.
Моя прабабця була дочкою дуже релігійної людини, викладача слова Божого у чоловічій семінарії номер чотири міста Харкова. Про її матір, мою прапрабабцю, я не знаю нічого крім того, що це була тиха, забита жінка, яка робила все можливе для того, щоб її існування на цій землі не привертало нічиєї уваги і минуло ніким не поміченим. Гадаю, тут вона таки досягла певних успіхів.
Доля розпорядилася так, щоб моя прабабця народилася саме в цій родині. Її звали Христею, Христиною, і вона була неймовірно гарною жінкою. Саме жінкою. З розповідей бабці У мене склалося враження, що вона ніколи не була дівчиною, хоч би як абсурдно це звучало. Вона була дитиною, а потім, у якийсь певний момент життя, на тобі! – перетворилася на квітучу і звабливу жінку. Бабця казала, що Христина була сама пристрасть, справжня чаклунка, кожен погляд – полум'я, кожен рух – виклик.
Гадаю, Христина не одразу зрозуміла, якою яскравою була її врода. Допоміг батько. Він розповів їй. А він умів розповідати і, найголовніше, робив це переконливо, за допомогою рук. Саме вони, великі й тяжкі чоловічі руки, такі несхожі на руки інтелігентного вчителя, довели моїй прабабці, що вона прекрасна, а також, що врода – найогидніший з усіх дарів диявола.
Він бив її майже щодня. Це нікого не дивувало, на це ніхто не звертав уваги. Чоловіки б'ють жінок, батьки б'ють дітей.
Христину не обтяжувала її зовнішність, проте вона непокоїла батька, який повільно втрачав розум від постійної «турботи» за свою доньку.
– Христе, чого сьогодні в церкві на тебе так дивився той писарчук з Підвисотки? Ти йому всміхалася? Не треба брехати, я знаю, що так. Підійди, дитино, настав час уроку Божого. Я побоююся, що ти забула обличчя нашого Творця.
Він нагадував їй про нього за допомогою рук чи тонкої тростини, яку завжди носив з собою, бо ж накульгував.
Подумки повертаючись у ті роки, я думаю, що в Христини не було жодних проблем ані з Богом, ані з його обличчям. А ось у батька вони були. Що робити бідному чоловікові, коли доньчина врода непокоїть дужче за всі богословські питання? Куди подіти відчай від того, що вона сильніша, що, хоч як намагайся, а не милуватися нею не можна, бо зваблює, несамохіть зводить з розуму. Його безсилля перед бажанням переходить у страх перед гріхом, відтак – у лють, яку він зганяє на її тілі. Якщо ти не хочеш мене задовольнити, хоч і можеш це, я зламаю тебе. Як дитина – іграшку. Завважте, це знову ж таки дуже логічно. Залізна чоловіча логіка.
Христина не боялася свого батька, як моя бабця свого чоловіка. Вона ненавиділа його. Він міг одного дня забити її до смерти, проте її ненависть було важко вбити. Вона була її єдиною подругою, підтримкою і втіхою. Як бачите, жінки з мого роду були здатні на сильні почуття.
Коли Христині виповнилося дев'ятнадцять, батько засватав її за сільського старосту, п'ятдесятирічного удівця, людину глибоко релігійну і такого самого садиста, як батько. Христині не треба було якось змінювати себе: її ненависть однаково стосувалася батька та чоловіка. Я навіть сумніваюсь, чи вона їх взагалі відрізняла. Мені здається, батько вже змалечку був для неї чоловіком, як пізніше чоловік – батьком.
Христина померла у двадцять років, народжуючи свою дитину, – мою бабцю. Її отруїла зависока доза безмежної ненависти, з якою вона викинула, не народила, а саме викинула у цей світ плід її союзу з чоловіком-батьком чи батьком-чоловіком. Плід Її ненависти. А що ж ви думали: буває тільки «плід кохання»?
Моя прабабця ніколи не кохала, але вона ненавиділа.
Може, ви помітили, що про Христину я розповіла більше, аніж про бабцю. її історію я виклала детальніше, пов'язуючи факти з почуттями, і це має свою причину.
Моя бабця каже, що я, мов дві краплі води, схожа на Христину. Навіть родимка на правій щоці. У мого прадіда був її портрет. Він валявся на горищі з іншим непотребом. У дитинстві бабця годинами розглядала його, намагаючись уявити, як це – мати таку матір чи, може, як це взагалі – мати матір. По війні портрет згорів разом з хатою, яку підпалила блискавка. Попіл до попелу. Крім бабці, світлину ще бачив мій дід, він теж казав, що схожість разюча. Просто друге народження.
У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з'явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у своїх серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночий лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені. Я не хотіла вдавати, що його немає, не хотіла нацьковувати на нього розум і розтинати гострим скальпелем думок. Я хотіла звільнити з в'язниці свого серця власне кохання і почуття тих жінок, які залишили його в моїх генах, наче в коморі схову.
А ще був страх. Я так боялася, що запізно народилася, і Цей жорстокий світ таки домігся свого, впродовж століть винищуючи, ґвалтуючи, втоптуючи любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже давно вмерло, а замість нього на кожному кроці можна зустріти його двійника – яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого, велемовного, але підступного. Та я його шукала.
Що довше живу, то більше розумію, що нічого не тямлю в чоловіках та й в людях взагалі.
До чотирьох років осередком усього чоловічого для мене був батько. Але, хоч як дивно, у моїх спогадах про цей період він майже не фігурує, здебільше – мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок…
Мені тільки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок затьмарила жахлива подія: я зламала свою улюблену іграшку – пластмасового ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на підлозі, голову, яку я безпорадно тримала у руках, і плакала так голосно і так розпачливо, наче відірвала голову справжньому ведмежаті.
На такий галас із сусідньої кімнати вийшов батько. Мовчки взяв іграшку, пішов на кухню (я – хвостиком за ним), трохи поморочився там, однією рукою тримаючи зламану іграшку, другою – ніж. Ножа я, до речі, не злякалася, бо не думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити більше, ніж це зробила я сама. За кілька хвилин тато так само мовчки повернув мені зцілену іграшку, погладив мене по голівці і пішов додивлятися футбол.
«Чарівник!» – вирішила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову був таким, як раніше.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37