На лобовій частині кожного шолома поблискували два металевих горбики. Коли вони клацали об грань тетраедра, а потім відривались, між ними й гранню проскакували зелені іскри.
Чакт став навколішки, торкнувся голим лобом полірованої площини. Вклонився і Бідило.
Над проспектами поплив вібруючий дзвін. Натовп повільно розходився.
І от друзі знов у штейпі. Корабель, покірний найменшому рухові водія, повертає у Вісімнадцяту Кільцеву. На стінах велетенські малюнки в масивних рамах: обличчя, постаті, написи… Вони випромінюють холодне, неживе світло і дуже скидаються на величезні церковні ікони, точнісінько, як у земних музеях.
Ось в явно імпресіоністичній манері зображено елегантного молодика в халаті та в чорному шарфі. В правій руці — банка з барвистою етикеткою, ліва притиснута до грудей. На обличчі — молитовний екстаз. Під малюнком — напис:
ТАК ПОВЕЛІВ БЕЗСМЕРТНИЙ!
КОЖЕН СХИЛЬНИК-ІНТЕЛЕКТУАЛ МУСИТЬ ВЖИВАТИ «КРЕМ РАДОСТІ»!
КУПУЙТЕ «КРЕМ РАДОСТІ» ТІЛЬКИ В КРАМНИЦЯХ СЬОМОЇ ЯЧІ СВІДКІВ БЕЗСМЕРТНОГО!
«КРЕМ РАДОСТІ» ЗМІЦНЮЄ ХАРАКТЕР.
«КРЕМ РАДОСТІ» СПРИЯЄ КАР’ЄРІ.
ЧОМУ ВИ ДОСІ НЕ КУПИЛИ «КРЕМ РАДОСТІ»?
ВИ МУСИТЕ КУПИТИ «КРЕМ РАДОСТІ»!
ВИ ПОВИННІ КУПИТИ «КРЕМ РАДОСТІ»!
ТАК ПОБАЖАВ БЕЗСМЕРТНИЙ!
— Що це? — запитав Бідило.
— Нічого особливого, — махнув рукою Чакт. — Звичайні веління Безсмертного. Я тобі обіцяв розповісти про нашу планету, про нашу державу. Так от слухай. Розповім так, як батько мені говорив.
Тисячі тисяч років тому вічний день не стояв над нашим материком. Столиці не було, та й держава наша ще не існувала.
Для кожного народу був день, була ніч і після ночі знову незмінно наступав день. І це, я думаю, щира правда. Однак все, що далі розповідав мій батенько, завжди викликало у мене, так би мовити, нечестиві сумніви. А втім, переконаєшся сам.
Чакт розповідав неквапно, часом з тонкою іронічною посмішкою.
…Вік Світлої Пітьми. Держави, державки… Одні розвалюються, інші — народжуються, і числа їм нема. Світом правлять неблагочестиві власники пасовищ і ланів, іменуючи себе слугами Світлої Пітьми.
Та з’являються уже перші пророки Царства Тьмяного Світла, Царства Безсмертного.
То буди ділові благочестиві істоти. Володіючи майстернями і копальнями, вчили вони любові й покори, усіх-усіх братами називали…
«Возлюби хазяїна свого, не пошкодуй для нього ні дружини, ні дітей своїх», — такі були перші заповіді перших предтеч.
І об’єдналися пророки, і утворили святу державу свою, і написали на прапорі її «Щактиф», Щактиф — Країна Блаженного Спокою. І нарекли іменем її всю планету. Нехай, мовляв, кожен знає, що саме Безсмертному, а значить, і державі перших пророків його, належить світ!
«Всі! Всі! Всі! — проголосили вони. — Покоріться! Прийдіть у святе лоно Безсмертного. Не прийдете ви, прийде він, і горе тоді невірним!»
Та невірні і не збиралися коритись.
І провістили тоді пророки аптахетоп — священну всепланетну війну із слугами Світлої Пітьми.
Над світом, що гинув у гріхах і лінощах, у жовтій імлі народився Зелений Дзвін… Саме так записано у Книзі Схилянь.
— Хіба дзвін може бути зеленим? — здивувався Іван.
— В Щактиф все може бути. У нас давно вже всі вірять, що кожен звук має колір. Як це пояснити? В тім-то й справа, що цього не поясниш. Але нам якраз так і треба — в Щактиф говорять: який же розумний повірить у те, що кожен дурень пояснить…
Так от, у зеленому сяйві слави звелися легіони праведників: сто сорок чотири тисячі обранців Безсмертного, вірних пророків Царства Сонячного Вседержителя. А проти них, як море в жовтому тумані, хвилювалося величезне військо грішників. Зійшлися, стали одне проти одного — Світла Пітьма супроти Тьмяного Світла.
І збулося провіщення пророків. У страшному гуркоті з жовтого палаючого сонця зійшов Безсмертний, настав аптахетоп — священна всепланетна війна…
Штейп повільно плив. Коливався, бринів дзвін. І хоч він був досить гучний, але своєю монотонністю тільки підкреслював вічну, гнітючу тишу: ні гомону пішоходів, ні пісень, ні музики із розчинених вікон… Тихо-тихо розповідав Чакт…
Не рік і не два в пекельному вогні й двигтінні хиталися долини й гори. Сто сотень щактифських віків гнівом Сонячного Вседержителя гриміла земля пророків.
І прокляв незримий Безсмертний нечестиву упертість слуг Світлої Пітьми, і відібрав у них день, лишивши їм вічну ніч. І з того дня над державою пророків навіки зупинилося сонце, а навкруг держави спалахнула золота промінна завіса.
І оточили грізного володаря вірні предтечі його, і нареклися свідками Безсмертного. Свідками, бо ж тільки вони й удостоїлися бачити сліпуче лице Вседержителя.
І поділив Безсмертний вірних свідків своїх на шістдесят дев’ять загонів-ячей, і кожній ячі віддав частину святої власності своєї. Свідки першої, найсмиреннішої ячі взяли під свою руку заводи, що іменем Безсмертного кували зброю. Свідки другої прийняли підприємства, де вироблялася їжа. Свідки третьої… четвертої… і так до останньої, шістдесят дев’ятої. Між ячами постійне благочестиве змагання.
— І дивна річ, — всміхнувся Чакт, — змагання благочестиве, а кількість ячей все зменшується й зменшується. З шістдесяти дев’яти стало п’ятдесят чотири, п’ятнадцять ячей зникли безслідно. Куди вони поділись — у великій Книзі Схилянь про це ні слова.
Та дива на тому не закінчилися. Там, на темній півкулі, знайшлися рідні брати свідків. І хто б ти думав? Нащадки слуг Світлої Пітьми. їм, бачте, у видіннях з’явився Безсмертний і нарік їх братами. Братство братством, а жити вони мають право тільки там, у темряві. І хоч дозволено їм інколи відвідувати Щактиф, та споглядання рідних своїх братів ніколи вони не удостоюються.
Сонячний Вседержитель оселився в палаці, в святому своєму капищі.
Тісним колом обступили Безсмертного свідки його. І нарік їх Вседержитель особами першого кола.
Другим колом охопили Безсмертного та його свідків догідливі й мудрі служителі: вчені й камердинери, повії і журналісти, поети й офіціанти, художники й перукарі. І нарік їх Вседержитель особами другого кола.
Третім колом оточили Безсмертного, свідків та служителів вірні воїни. І нарік їх Вседержитель особами третього кола.
І четвертим, найширшим, колом обіймають Безсмертного, свідків, служителів та воїнів щасливі трудівники шхуфи.
Кожне коло має свій особливий, освячений Безсмертним одяг. Шхуфи вдягаються в чорно-жовте, лише найсумліннішим дозволяється ходити в жовтому. Воїни носять чорно-зелене, найстарші командири — зелене. Всіх воїнів, крім солдат, з часів правління Хича Першого називають ще хичистами. Слід відзначити, що солдати до цього кола не входять. Носять вони звичайне шхуфське вбрання і лише одним відрізняються від братів своїх по колу: у шхуфів-трудівників номер написано на спині, у шхуфів-солдат — на шоломі.
Служителі вдягаються в біле, служителям мистецтва дозволено прикрашатися чорними шарфами.
Отже, я тобі розповів, як вдягаються шхуфи, служителі і воїни. А от як вдягаються свідки, не зпаю, та й взагалі мало хто про це знає. Ще з дитинства втовкмачують нам, що ні Безсмертного, ні його свідків не сміє бачити смертний.
Хто такий Сонячний Вседержитель, чому його називають Безсмертним, який він на вигляд — про це не тільки питати, а й думати вважається великим гріхом. Лише свідки, мовляв, можуть споглядати його і лишатися живими. Свідків мають право бачити тільки члени Вищої Ради Слуг, Хич та кілька десятків найвидатніших служителів і хичистів. «Ці особні, — каже Хич, — вірним служінням очистили себе від тої гріховної скверни, з якою народжується кожна смертна істота».
Свідки Безсмертного — так офіційно й оголошено — це божественні надістоти, найблагородніші, наймудріші, найпрекрасніші з усіх мислячих організмів. Батько казав, що вони вдягнені в сліпуче вбрання, зіткане з променів слави Безсмертного. І якщо смертний осмілиться глянути на свідка — він осліпне на все життя.
Чому? А тому, що за офіційним вченням всі смертні від самого народження і до зрілості хворіють на хакахо. Вважається, що кожна мисляча істота, особливо шхуф, народжується грішною. Кров у неї нечестивого червоного кольору. Хакахо збуджує…
— А що таке хакахо? — запитав Іван.
— Хакахо… — Чакт замислився. — Як це тобі пояснити… Точний переклад: хвороба червоної крові. В сімдесят першому томі промов нашого Хича про неї сказано так: «Нечестиве соціальне захворювання…» Хтозна, мені часом здається, що це зовсім не хвороба…
Так от, хакахо збуджує у дитини бунтарські поривання, крамольні емоції і думки. Дитина, особливо підліток, прагне якоїсь волі, якихось неймовірних звитяг, не потрібних ні Хичеві, ні Безсмертному.
Такій дитині сняться барвисті, тривожні сни.
Уряд Хича вважає всіх підлітків особами соціально небезпечними. І тому молодь до першого схиляння тримають у педагогічних комбінатах та в спеціальних таборах. Почати ж схиляння в дитячому віці не можна: істота перестає рости.
Як тільки шхуф торкається своїм шоломом тетраедра Безсмертного, сили хакахо покидають його, блаженний спокій щастя вселяється в душу трудівника.
Минають тижні, місяці. Після кожного схиляння все спокійнішає й спокійнішає душа шхуфа. Обличчя його набуває рівного блідо-зеленкуватого кольору, кров стає білою.
І справді, чого шхуфові непокоїтись? Їжі — смачної, споживної, а, головне, абсолютно безплатної — завжди вдосталь, одяг — чорно-жовті комбінезони — теж видається безплатно. І для чого такому спокійному, навік задоволеному книги, музика, наука, любов? Єдиний, кого любить, кому віддано до самої смерті служить шхуф-схильник, — це небачений, таємничий і всемогутній свідок Безсмертного.
Так записано у Книзі Схилянь, але в дійсності, я думаю, не зовсім так, як у книзі… В першу чергу саме життя, а не одне схиляння перетворює мислячу істоту на бездумну тварину. Адже ми, служителі та хичисти, майже не схиляємось, а глупоти й покори в нас куди більше, ніж у шхуфів.
Отака-то наша Щактиф. Оточив її Сонячний Вседержитель Золотою Завісою Спокою. Бурі, зливи, хуртовини лютують на темній грішній півкулі, але всі вони розбиваються об промінно-гравітаційний мур Завіси.
Вічний спокій в державі Безсмертного, вічний, блаженний спокій — ні мряки, ні проливня, ні бурі, ні вітерця…
Ну, а тепер, мій вірний земний шхуфе, час і додому повертать. Не пам’ятаю, чи казав тобі, у нас, у нашій академії, та й не тільки у нас — в усій Щактиф науковими закладами командують генерали. Нашим Інститутом філології, психології та спіритики командує генерал Хипіц. Як зустріне нас отут на вулиці, буде біда, ти ж іще в карантині, гуляти З тобою може тільки Купхейп.— І з цими словами Чакт направив штейп до палацу академії.
Горбань не на жарт зацікавився «таємничою Івановою душею». Раніше було півтори-дві тоци посидить Бідило перед жовтим екраном, подивиться-подивиться банькатими своїми очима поважний Купхейп та й Шата викликає.
— Слухай уважно, — наказує. — Відведеш піддослідного, потім сядеш у коридорі, та не під самою панеллю, а там, на стільчику, біля кейфу, і хто б мене по кейфолінії не викликав, хто б не приходив — мене вдома нема. Ясно?
— А їх схильності Чакт і Хет? — запитує Шат. — Їх теж не пускати?
— Теж не пускать. Я буду працювати.
І так часто. Ясно було, що дослідження Іванової душі хоч і цікавили горбаня, але якісь інші справи — чи не той таємничий апарат «ХА»? — захоплювали його куди більше. Часом навіть по кілька діб Купхейп не турбував свого піддослідного.
А тепер все змінилось. Не давши Іванові й попоїсти як слід, горбань одразу ж після прогулянки потягнув його до Тихого залу. Посадив у крісло, насунув на голову шолом з дротинами, якусь дивну скриньку біля крісла поставив — досі Іван не бачив такої у нього.
— Що ви зараз думаєте? — запитав.
Але тільки-но Іван відкрив рота, як над входом блиснув зелений вогник.
Купхейп здригнувся, вхопив зелену скриньку, засунув її кудись за шафу, метнувся до крісла, сів.
До залу увійшли Хет, Чакт та якийсь хичист, худий і довгий, як голобля. По обличчях брата й сестри видно було: скоїлось щось незвичайне.
— Батьку, — сказав Чакт, — Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії ощасливив тебе своїм особистим листом.
Купхейп схопився.
Хичист, ставши наввипинки і ледве не торкнувшись головою невисокої стелі, вигукнув офіційне привітання.
Все швидше й швидше ворушачи губами, Купхейп читав послання, і кругле його опецькувате обличчя все більше й більше витягувалось. Лист, очевидячки, був не з приємних.
— Ваша схильність, — чемно запитав хичист, — відповідь зачекати, чи пошлете поштою?
— Пошлю поштою… Пошлю, пошлю… — пробелькотав горбань.
Хичист знизав плечима, повернувся, вийшов.
Ніколи ще не бачив Іван свого патрона в такому невеселому настрої. Що ж так стурбувало старого знавця спіритики?
Іван знав уже: тільки особливо важливі листи пересилаються у Щактиф через посланців-хичистів. Для звичайної кореспонденції існує автоматична пошта.
Чакт взяв у засмученого Купхейпа лист і прочитав його вголос.
Це було ввічливе і велемовне прохання дозволити йому, Великому Перукареві Щактиф, чемно запросити Хетат Ааф на Свято Пітьми, що має відбутися незабаром.
Всі троє мовчки вийшли.
Довго Бідило роздумував. Було ясно, що це зовні невинне послання мало якийсь другий, прихований від Івана зміст. Але який?
Думав, думав, так нічого і не придумав. Повечеряв — кат його розбере, чи воно вечір, чи ще день надворі! — ліг. Незчувся, як і заснув.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Несподівана сповідь. Друге, офіційне запрошення Великого Перукаря. Генерал Хипіц задоволений.
Прокинувся раптово: низько, просто над Івановим обличчям, схилилося блякле лице Хет. Зіниці розширені. Зелені, пофарбоівані вії тремтять. Що це? Химерний сон? Ні, це вже наяву.
— Я прийшла до вас, — знервовано шепоче Хет. — Тільки до вас. Більше зараз нема до кого. Великий Перукар запрошує мене на Свято Пітьми. Я не хочу, та знаю — все одно скорюсь…
Іван заплющив очі, відвернувся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34