Перукарі?
— Поети-сатирики.
— А оті поважні, високочолі? Напевне, якісь письменники?
— Перукарі.
Це останнє відкриття зовсім розвеселило Івана: ні, панове шановна громадськість, з вами таки варто було познайомитись…
Назад до штейпу ніхто уже не вів Бідила під руки. По іскристому килиму пройшли вони з Чактом до ліфта, піднялися на дах.
Біля штейпу ще здалеку Іван побачив Купхейпа. Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак:
— Хич ехип!
Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку…
Та Іван, на превелике здивування горбаня, став, наче по команді «струнко», і, як годилося, відповів:
— Ехип!
Ще й рукою із стиснутим кулаком махнув.
Це просто зворушило Купхейпа! Іван виправляється! Іван зрозумів свою провину!
Задоволено всміхаючись, горбань сів у кабіну штейпу і, не засуваючи панелі, взявся розглядати якусь книжку. Чакт порався біля моторів. Іван походжав, обмірковував щойно бачене.
Купхейп довго клацав кнопками, висував і одразу ж, мабуть не читаючи, засував пластмасові сторінки і нарешті, позіхаючи, сховав книгу. Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить.
У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат.
— Ваша схильність, заждіть! Заждіть, ваша схильність! Не відлітайте! — загукав він і, відсапуючись, попрямував до горбаня.
— В чому справа? — запитав Купхейп.
— Ваша схильність, — Шат витирав рясний піт. — Їх схильність Великий Перукар Щактиф незадоволені, що ваша схильність не були на ювілейному вшануванні їх схильності. Їх схильність запрошує вашу схильність негайно ж відвідати їх схильність.
— А де зараз Великий Перукар?
— Їх схильність перебувають зараз на банкеті, влаштованому на честь ювілею їх схильності.
— Ясно. Можеш іти. Чакте!
— Зараз! Уже закінчую, — з-за кормової частини корабля визирнув Чакт. — Зараз, батьку, через п’ять—шість цот будемо вже в повітрі.
— Я нікуди не полечу. Мушу йти на ювілейний банкет.
— А я?
— Як хочеш. Лети сам…
— Івана взять? Ти ж хотів перевірити на ньому третій спіритологічний комплекс. Це можу зробити я. Наберу висоту…
— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…
Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.
Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?
Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.
Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».
Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром.
Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.
Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:
Фі-фе!
Сорок дев’ять
Сто один
Сто один
Фі-фе!
Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.
Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.
— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?
— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.
Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.
— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?
— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.
І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:
— Пейч — киптип’як!
— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?
— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.
— Ваші схильності, — знову ввічливо й шанобливо звернувся Чакт до молодиків, — ви не будете заперечувать, якщо мій приятель постоїть біля вас, поки я збігаю на завод? У приятеля нема перепустки…
Молодики спершу нічого не відповіли, а потім найтовщий плюнув і знову спробував пожартувати:
— Ваш приятель — киптип’як!
Чакт подивився на Івана, ще раз попросив його нікуди не ходити і попрямував до заводу.
Деякий час Бідило роздивлявся навкруги, слідкував за великими прозорими метеликами. Він знав уже, що на мові щактиф вони мають назву «фит беззубий». Зубів у них дійсно нема. І саме через це фит вважається символом лагідності й смиренства.
«Органічне життя… — знову згадалися слова інструкції, — колекції…» І гірко, і сумно Іванові. У цілому світі немає нічого тяжчого за власне безсилля…
Між камінням щось зашаруділо. Бідило нахилився і помітив тоненьку зелену змійку з жовтими злими очицями. «Фот» — згадалася назва. «Здається, отруйна…» Ні, недаремно горбань займався із своїм піддослідним! Та й Бідило часу не гаяв, буде про що на Землі доповісти. На Землі… А чи побачить Іван оту Землю? І знову думки… «Увійти в довір’я, переконати сильних світу цього, що справна космічна ракета аж ніяк не завадить урядові Хича. Полагодити і втекти. Переконати… Втекти…» Іван всміхнувся. В думках все просто!
Нудьгуючи, дивився на трьох гевалів, що стовбичили на тому ж місці, розглядав басейни — їх тут було чимало. Біля одного з найдальших метушилися особи в чорно-жовтому.
Вони виносили з заводу якісь, схожі на бідони, посудини, виливали з них у басейн зелену густу масу.
«Е, друзі, а з механізацією у вас не того… не дуже, — подумав Іван. — Не могли хоча б шланг якийсь пристосувати, все б не руками носить».
А тим часом постаті в чорно-жовтому, переходячи від басейну до басейну, наближалися до Івана. Це, безперечно, були робітники. Понурі, мовчазні, з нерухомими, аж наче мертвими обличчями, вони носили й носили важкі бідони, витираючи рукавами піт.
Нарешті один з них підійшов до того басейну, в який так методично плювали пузаті молодики.
Троє в білому, побачивши чорно-жовтого, зраділи:
— Шхуф — киптип’як! — вигукнув найтовщий і плювком влучив прямо в бідон.
В Івана аж руки сіпнулися. Ох, з якою б радістю, з якою б насолодою врізав по пиці отого пузатого!
Робітник здригнувся, і вмить ожило мертве обличчя.
Блиснули гнівні очі. Він з такою силою хлюпнув із бідона в басейн, що аж бризки знялися.
Молодики по-свинячому зойкнули, розмазуючи на щоках масні потьоки, кинулись на чорно-жовтого. Робітник виривався, борсався, та коротка, мовчазна боротьба закінчилась цілковитою перемогою молодиків. Із задоволеним гигиканням товстуни потягли знесиленого чорно-жовтого до киптип’якового басейну.
— Ні, ти не киптип’як! — знущався найтовщий. — Ти їжа киптип’яка! Зараз вони тебе з’їдять! Зараз, зараз тобі буде, що й…
Страшний удар в щелепу збив пузаня з ніг — не витримав-таки Бідило.
Двоє приятелів товстуна бігли до заводу.
«Ну — все! Це вже й кінець… Чхнув невчасно і то в державні злочинці попав, а тут…»
Сів, з огидою витер об пісок руку. Ні, він не кається. Жаль тільки — не вбив: іч, голову підіймає…
Робітника біля басейну вже не було.
Підбіг Чакт.
Дивина! Ніколи Купхейпів син так не лютував. Завжди чемний, стриманий, у цю мить він навіть батенька свого перевершив. Які тільки прокльони не сипалися на Іванову голову: «Геть! Геть на штейп! Зараз я тебе повезу до Легіону! Там поговорять інакше! Геть!»
Іван вагався. Звичайно, дуже легко, одною рукою, справитись з оцим істеричним мислячим організмом. Але оті двоє! Он уже зовсім близько біжать, , плескатими скриньками вимахують… Знає Бідило ці скриньки…
«Ні, треба сідати в штейп. А там — побачимо. Зелена кнопка на пульті… Жовта… Нічого, як-небудь справимось. Крикуна оцього — за борт і гайда. Куди гайда? Справа сама покаже…»
Гудуть гравітаційні машини, швидко зростає висота.
І раптом легенька Чактова рука лягає Іванові на плече. Що це він? Душити його надумав?
— Ви справжній шхуф! — і Чакт весело, щасливо всміхається. — Ви справжній шхуф! Вибачте за виставу біля басейну. Інакше не міг — ви вдарили члена Легіону Любові. Досі не розумію, як виплуталися… Іване! Дарую вашій руці мою руку дружби! Так, здається, говорять на вашій Землі? Ви мені вірите?
Іван мовчав.
— Вірите? — перепитав Чакт. Бідило ніяково посміхнувся.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Що записано у Книзі Схилянь. Запрошення Великого перукаря.
Чакт таки домігся свого. Нагородив батькові сім копиць гречаної вовни про якісь інгредієнти Іванового спіритологічного комплексу, виявлені під час прогулянки, і Купхейп дозволив продовжувати експерименти.
Штейп летить низько — трохи не торкається жовтих плит бруку. Обабіч височать куби П’ятнадцятого Радіального.
— Розумієш, Іване, — хмуриться Чакт, — вперше в житті брехав. Так якось неправдоподібно вийшло, думав, батько нізащо не повірить. А він: «От і добре, штейп і піддослідний в твоєму розпорядженні». Тут щось не так…
Іван слухає, а думки далеко:
— Це ти навмисне тоді підкинув «Історію Щактиф»?
— Навмисне, — кивнув Чакт, — звичайно, навмисне… — і всміхнувся.
— А що таке шхуф? — запитав Іван. — Ти вчора назвав мене справжнім шхуфом.
— Шхуф… У дослівному перекладі «шхуф» значить «той, хто трудиться». Тільки шхуф може бути справжнім товаришем… — Чакт зітхнув і раптом глянув просто в вічі Іванові пильно-пильно: — Думаю, не помилився в тобі. Давно придивляюсь… Все розповім: і про шхуфів, і про нашу державу, і про нашу планету. От тільки, знаю, про Землю ти зараз мрієш, про повернення — давай-но спершу про це. Твій космічний штейп має три пробоїни. Паливо знищене майже все, але двигуни неушкоджені. Система управління та інші системи потребують капітального ремонту. Отже, якщо все буде гаразд…
— А де зараз мій корабель?
— Цього вже не знаю, друже. Я тільки встиг оглянути механізми твого штейпу, як його тут же забрали легіонери. Отакі-то справи…
Бідило замислився: неясно було, як це могло статися, що «В-18» з паралізованою системою управління не згорів в атмосфері, не розбився, падаючи на Щактиф. Може, Чакт пояснить? І Чакт пояснив.
…Із страшною швидкістю зближався мертвий «В-18» з верхніми шарами атмосфери Щактиф. Ось він ввійшов у них, почав світитися. Обсерваторії планети спостерігали це космічне явище. Всі вже були переконані, що мають справу З новим болідом, коли несподівано цей болід ожив. Протнувши Золоту Завісу Спокою, він спершу помітно змінив швидкість, а потім і траєкторію. З передньої частини небесного тіла вирвалися снопи полум’я. Всім стало ясно, що це ракета.
— Очевидно, — розмірковував Чакт, — під впливом інтенсивного випромінювання Завіси та її надпотужного гравітаційного поля автоматично ввімкнулися двигуни гальмування. Описавши навкруг планети майже правильне коло і ще раз протнувши Золоту Завісу, космічний корабель впав в океан недалеко від мису Блаженних Учнів.
— Слухай, — Івану не терпілося, — може, хоч ти поясниш, що таке Золота Завіса?
Чакт засміявся:
— Чи не забагато питань для лояльного жителя столиці Щактиф? Пам’ятай, Іване: вірний схильник Безсмертного має право тільки відповідати. Запитувать — цей неприємний обов’язок взяв на себе Хич Мислячий.
Штейп повільно плив Радіальним Проспектом. Жовті кубічні хмарочоси — майже всі без вікон, деякі тільки з невеличкими квадратними віконечками — гнітили своєю стандартністю.
Вулиця вщерть заповнена мовчазними перехожими. Всі — в чорно-жовтому. Крамниць мало, зате перукарні на кожному розі.
Нудотний, пульсуючий дзвін пливе над юрбою. Та зненацька він починає мовкнути, а скоро й зовсім затихає.
Проспект спорожнів. Всі, кого застала на вулиці ця несподівана для Івана тиша, з’юрмилися на перехрестях.
— Зараз почнеться схиляння, — пояснив Чакт. — Для таких, як ми (тобто не шхуфів), є спеціальні тетраедри в наших житлах і установах. Ми маємо право схилятися перед ними, якщо захочемо, звичайно. Та коли час схиляння застає на вулиці, ми мусимо схилятися разом із шхуфами.
Штейп посадили на перехресті, недалеко від присадкуватого зеленого тетраедра. Шхуфи ставали перед ним навколішки, низько схиляли голови в стандартних шоломах і з цокотом торкалися його пластмасових граней.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34