Сьогодні, тільки прокинувся, одразу ж у вестибюль — і знову Орро нема. Що З ним? Може, нещастя яке?
Знехотя поснідав, довго розглядав книжки.
Ліро-космічну епопею-памфлет просто не зміг читати. Не кращою здалася й інтимно-мінорна акварель «Зелений сум». Власне, вона, може, й була кращою, та Іван, скільки не вчитувався, так нічого й не зрозумів.
Книга починалася однойменним віршем:
ЗЕЛЕНИЙ СУМ
Зелений сум судомить паралель,
Параболами гребує ракета.
А білий сміх, і чорний хрип газети,
І жовтий жах заповнюють готель…
І все навкруг серпанковим стає.
Зелений сум закреслює образу.
Я шепочу: «Ти мій, моя, моє…
Я твій, твоя, твоє…
І всі ми разом!»
Іван пробував читати з кінця, пробував строфи міняти місцями, але до змісту так і не докопався. Покинувши «акварель», проглянув ще кілька книжок. Взяв збірку критичних статей, автор яких пробував ветеринарним градусником виміряти температуру поезії, але й цю книгу теж не хотілося читати. Продивився творіння якогось Сопа Сивого — дві трагічні повісті з життя дервердасівських інтелектуалів — і, позіхаючи, взяв останню книжку.
Це була якраз та, без прізвища автора. Називалася вона «Повісті невідомого про відомих». Під заголовком дрібнесеньким шрифтом було надруковано: «Збірка анонімних легенд».
Що твори цього збірника належали саме до жанру легендарного, Бідило пересвідчився з першої сторінки. Другої читати уже не став.
Склав книжки в кутку на підлозі. Що з ними робить? Купхейпові не потрібні, Іванові теж не тішили ока. Викинути? Але куди?
Ніде, ні в приміщенні, ні на вулицях, не бачив Іван урн для сміття. Кидати ж просто на чистий брук Бідило не міг: з дитинства привчили поважати труд електромонтера, що регулював механізми роботів-прибиральниць.
Подумав, подумав і вирішив — нехай поки полежать тут.
Знову пішов до Орро і знову не застав.
На вулицях Академічного острова щойно закінчилося ранкове схиляння. Шхуфи розходилися від тетраедрів тихо, ледве чутно наспівуючи. Бідило прислухався.
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра… —
замріяно виводив молодий шхуф на якійсь незнайомій нові. Помітивши Бідила, замовк.
Недалеко від пам’ятника Хичу Приємному ув’язався легіонер. Ніби зовсім і не дивиться, але, куди не повернеш, — не відстає. Це скоро набридло, і Бідило спинився біля поручнів набережної. Легіонер, оглядаючись, пройшов мимо.
Іван замислився, перехилився через поручні.
І раптом чиясь рука несміливо торкнулася ліктя. Озирнувся — знову легіонер, але вже не той, інший.
— Ваша схильність… — говорить, а сам так лагідно, так солодко усміхається. — Ваша схильність, тут глибоко… Відійдіть від поручнів, ваша схильність…
Що поробиш, мусив коритися. Плюнув спересердя, відійшов.
Брів замислений, не дивився, куди завертав, — заблукати тут неможливо. І вийшов не до головного входу академії, а з протилежного боку.
Роздивився: о, тут вони з Чактом колись були…
За невисокими пластмасовими штахетами поблискувало величезне довгасте тіло транспортного штейпу. Він стояв колись на даху, і, гуляючи з Чактом, Іван не раз оглядав його. Залазили всередину — штейп тоді був поламаний і тому стояв відкритий. Чакт розповідав, як керувати такою машиною, як працюють її механізми.
Зараз штейп уже відремонтований і навіть пофарбований наново. Біля хвостового оперення, зіпершись на штахети, дрімає вартовий хичист.
Праворуч — густий хифовий парк. Між заростями безлистих рослин жовтою прозорою рідиною поблискує чималий басейн.
Іван підійшов ближче. Рідина хвилювалася, хоч вітру, як і завжди, не було. В стіні басейну темніло кілька квадратних отворів. З другого боку виходили товсті труби. Від рідини різко пахло чимсь хімічним.
І раптом в одному з квадратних отворів глухо загуркотіло, зашуміло, і прямо в басейн ринула лавина покидьків, недоїдків, папірців, іржавих бляшанок. Рідина закипіла, вкрилася бульбашками. Неприємний різкий запах ударив у ніс. Не минуло й цоти, як кипіння припинилося. Іван поглянув на дно — покидьків як не бувало, жодного шматочка! А прозора жовта рідина знову хвилювалась, немов важко дихала.
Так от куди дівається сміття! Тепер все ясно. Іван хутенько збігав додому, притягнув гамузом усі шедеври щактифської літератури і з легким серцем жбурнув їх у басейн. Рідина забулькала, закипіла і через мить знову стала прозорою.
За хифовими кущами стежкою пройшов Шат. «Слідкує, винюхує, собака, — стиха вилаявся Іван. — Ну нічого, донюхається, дослідкується…»
Після обіду знову пішов до Орро і, нарешті, застав вдома. Нічого не пояснюючи, непомітно тицьнув у долоню паперову кульку. Старий все зрозумів.
— Як здоров’я вашої, схильності? — ввічливо запитав він, а на шматку газетного паперу написав: «Іди до Кип-Кейпу. Жди мене на тому місці, де знайомився з нашими. Обережно, слідкують».
— Спасибі, на здоров’я не скаржусь, — теж ввічливо відповів Іван і ледве помітно кивнув головою. Погортав для годиться газети, посидів кілька цот і, сказавши, що поспішає, пішов.
І от вони вже біля поручнів. Внизу — місто, за спинами — Кип-Кейп. В парку жодної живої душі.
— Спасибі, однодумче, — тихо говорить Орро. — Спасибі за список, він нам пригодиться. А я вже скучив за тобою…
— А де ти був? — незручно якось Іванові звертатись на ти. Орро йому в батьки годиться. Незручно, та що вдієш, коли такий звичай тут. — Де ти був? Коли не зайдеш — нема.
— До киптип’якового комбінату Хипіц посилав, свіжини, бач, забаглося! На всьому Зірбоні нема, мабуть, такого ненажери, як наш Хипіц.
— Що таке Зірбeq \o (о;ґ)н?
— Це ми, вамби, називаємо так нашу планету.
— А чому «вамби»? Ви ж не вамби, а шхуфи?
— О, ти в нас, бачу, зовсім ще не освічений… — всміхнувся Орро. — Доведеться трохи просвітить. Жаль, час непідходящий, а то б ми з тобою багато про що побалакали. Давай отут сядемо…
Сіли. Старий стомлено відкинувся на спинку лави.
— Ми, вамби, — задумливо почав він, — корінне населення материка. До утворення держави свідків материк так і називався — Вамбський. А тепер інакше… — Орро сумовито похитав головою. — Тепер — Щактиф. Спершу державу так назвали, потім материк, а після аптахетопу і всю планету. Трудовий народ говорить вамбською мовою, служителі та хичисти — щактифською. Звідки вона взялась? Кажуть, свідки створили. Як бачиш, нація ніби й одна, а говоримо по-різному.
— А на Щактифському материку ще якісь нації живуть?
— Ні. Гостюють, правда, інколи брати свідків з темної півкулі — дервердeq \o (а;ґ)си, тахeq \o (и;ґ)нди, але їх зовсім небагато. А чого це ти питаєш?
— Та от пісеньку чув на якійсь незнаній мові. Може, на вамбській? Щось «енббeq \o (о;ґ)ра, енббeq \o (о;ґ)ра …»
— Чи не оцю? — І, хитро посміхаючись, Орро тихо заспівав:
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра…
— Еге ж, оцю! А на якій то мові?
— На вамбській. Знаєш, як у перекладі буде?
Зоряний шхуф — енборра…
Велетень наш — енборра…
— А що таке енборра? Про кого ця пісня?
— Іч який цікавий! — Орро знов хитро підморгнув. — Потім колись про цю пісню поговоримо, нехай покортить! А тепер давай про діло.
В місті неспокійно. Вчора трохи не взяли Магдеба, коли б не однодумці із заводського штейподрому, таки зацапали б. Магдебові допомогли захопити транспортний штейп, і він перелетів до хифових джунглів Гримучих Гір. Там, у районі гори Білої, — оце вже скоро тисяча діб — базуються два наші несхильницькі загони.
— От би мені туди… — зітхнув Іван. — Так остобісіло тут скніти!..
— Ні, однодумче, в академії тобі поки що безпечніше. Переліт до Білої гори… На це тільки в крайньому випадку можна зважитись. Про наші загони уряд давно знає. До Білої гори часто посилають каральні експедиції. І не завжди загони встигають відійти в глиб джунглів: багато однодумців головами наклали. Ходять чутки, що Хич готує армади для знищення не тільки джунглів, а й самих гір. Тому ми тебе й не переправляємо туди. А втім, всяке може статися, може, й тобі ще доведеться поблукать хифовими гаями… Справи наші невеселі, сьогодні заарештовано Зора.
До мене поки не заходь. Коли небезпека мине, думаю це буде скоро, на правому верхньому кутку моєї панелі я намалюю олівцем знак тетраедра. Здається все… — Орро важко підвівся. — Ууммб, однодумче!..
— Ууммб!
Ще тільки-тільки починалася доба, Іван ще дрімав, як до кімнати безшумно ввійшов Шат. Бідило прокинувся і крізь примружені повіки довго дивився, як Шат прибирає кімнату. Метушиться, поспішає, рухи швидкі, вправні, а сам ні-ні та й зиркне на Івана. А став витирати стіну над узголів’ям — аж нахилився. Дивиться пильно-пильно, ворушить губами… Цього вже Іван не міг стерпіти, розплющив очі.
— Слухайте ви… Коли вже вас приставили нишпорити, то робіть це хоча б з тактом. Чого в очі мені лізете?! — холодна лють перехопила Іванові горло. — Чого вам треба?!
Ні, Шат не злякався. Шат мовчав. Закінчив прибирання, Зібрав своє приладдя і, вже виходячи, ніби ненароком кинув:
— Не мені треба… Не мені…
Не встиг Іван поснідати, як знову прибіг Шат, покликав до Тихого залу.
Горбань сидів біля кейфу.
— Напевне, полетимо. Зараз уточнять — і рушимо.
Іван сів у крісло, і в ту ж мить екран кейфу ожив. Зеленоброва, дуже схожа на Хет дівчина, чемно вклонившись, повідомила, що, на превеликий жаль, їх схильності К’юса сьогодні в редакції «Філософського вісника» не буде.
— А завтра?
— Про це ваша схильність не подавала заявки. Будете зараз подавати чи завтра?
— Завтра, завтра, — буркнув горбань і з злістю вимкнув кейф.
Довго блукав Іван того нескінченного дня. Весь острів по узбережжю обійшов. Бачив, як двоє шхуфів забрели по пояс у воду і тягли щось на зразок волока. Коли витягли, в сітці стрибало кілька дивних яскравих створінь, схожих на Земних рибок. Повнощокий молодик у білому кидав рибок в прозоре відерце з водою. Іван попросив дозволу подивитися, молодик з охотою подав відерце.
— Як вони називаються? — запитав Бідило.
— Іа, — пояснив повнощокий, — вони називаються іа, тобто співаючі рибки.
— Невже справді співають?
Замість відповіді молодик засунув руку у відерце, дістав одну іскристу, золотаву, струснув з неї краплі води і поклав Іванові на долоню. Іа майже не пручалася. Поблискували дивовижні очиці. Великі, розташовані близько одне від одного, сповнені невимовної туги, вони були до моторошності розумні, майже людські.
Рибка здригнулася, відкрила рот, жадібно ловлячи повітря. І раптом до Іванових вух долинули тихі-тихі сумні звуки. Звуки були тонкі, кришталево-прозорі — і плач, і спів водночас. Бідило підніс рибку до вуха: сумніву не було, вона співала. Здригаючись, блякнучи, іа співала. Співала все тихше й тихше і врешті зовсім замовкла. Блискуча луска її якось раптово потьмянішала, немов злиняла, з яскраво-золотої стала брудно-жовтою.
Пухкий молодик взяв з Іванової долоні мертву «співачку», кинув на пісок, витер об халат пальні.
— Співаюча рибка, — пояснив він, — улюблена їжа свідків Безсмертного. Їдять її свідки так: з відерця, що ставиться прямо на стіл, кожен собі на тарілку накладає живих рибок, чекає, поки вони почнуть співати — тут важливо не проґавити момент, — наколюють на виделку і в рот. Рибку жують і ковтають саме в той час, коли вона співає. 3а цей спів і вважають іа особливо вишуканою їжею. Спеціальним вердиктом Хич оголосив, що ніхто, крім свідків, не має права їсти співаючих рибок.
— А хто ж вам дозволив ловити їх? — поцікавився Іван.
Молодик гордо посміхнувся:
— Ви знаєте, хто я такий? Я помічник самого Пейта Фикта — Головного Лакея Хича Дев’ятнадцятого Мислячого! Я маю спеціальне урядове завдання — постачати свідкам Безсмертного свіжих співаючих рибок… — Пухкий молодик ще, видно, хотів щось сказати, але в цю мить шхуфи знову витягли волок на берег, і він кинувся підбирати здобич. Іван подивився на рибок: і жаль їх, і злість бере. Хоч би кусалися перед смертю, а то — співають…
Одразу за пам’ятником Хичу Приємному на фронтоні хмарочоса сяяло веління Безсмертного: два золоті молодики цокалися золотими чарками. «Іменем Сонячного Вседержителя! — волав світляний напис. — Хочеш бути щасливим? Пий «пхе» — так повелів Безсмертний!»
Під велінням красувалась вивіска: «ДЕПАРТАМЕНТ ДАРУНКІВ ЩЕДРОГО СЕРЦЯ. Академічна філія». Поруч біліла папірцями масивна дошка об’яв. Це були оголошення, інструкції, накази по Департаменту. Спинився, знічев’я прочитав всі ті зразки канцелярської творчості. Бідило не раз чув уже про Департамент Дарунків, але що являє собою ця незвичайна організація, зрозумів тільки тепер.
Куди 6 не йшов служитель або хичист, до якої б установи він не звертався, найдрібніша справа не вирішувалася в Щактиф без так званих дарунків щедрого серця. Причому до утворення Департаменту кожен писарчук, не говорячи вже про начальство, вимагав і брав ці дарунки в тому розмірі, який тільки могла бажати його канцелярська душа. І тільки Хич Мислячий навів порядок у цих заплутаних і наболілих справах.
В основу упорядкування покладені були три принципи:
СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ДЕРЖАВНІСТЬ, ЩЕДРІСТЬ.
Перший — СПРАВЕДЛИВІСТЬ — означає, що кожен мусить брати по чину, тобто повинен не перевершувати встановленої урядом такси.
Другий принцип — ДЕРЖАВНІСТЬ — говорив про те, що від кожного дарунка певний процент має відраховуватися на користь держави.
Третій принцип — ЩЕДРІСТЬ — закликав всіх клієнтів платити по совісті, тобто не менше встановлених державою норм.
Прочитавши все те, Іван побрів до палацу академії, бо вже наближалася пора великого спокою. Повечерявши, довго лежав, роздумував: завтра четверта доба, завтра прилетить Чакт… Що з Орро? Двічі сьогодні підходив до його панелі: нема знака тетраедра…
Спав тривожно. Всяка погань верзлася: то мокрі зелені пацюки, то Купхейп з химерно видовженою головою обіймає ромбовидного Шата…
Прокинувся, миттю одягнувся, скоріш до ліфта!
На порозі Чактової кімнати зіткнувся з Шатом.
— Де Чакт? Чому ти тут? Нишпориш?!
— Я прибирав у кімнаті, — із спокійною гідністю, без всякої образи відповів шхуф.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34