Він вкрай не задоволений нашими частими зустрічами, а головне, мабуть, тим, що нічого не зміг підслухати з наших розмов. Коротше кажучи — я в опалі. Доби через дві—три, а може, навіть і завтра разом з експедицією інституту біопедагогіки я відлітаю до Провінції-13—2. Батько й тут залишився вірним собі: все тонко продумано — про людське око (не виносити ж сміття з хати!) експедицію, а сам… Зараз, друже, я розповім тобі дещо дуже цікаве. У батька — таємний план… — Чакт озирнувся. — Е-е… Знаєш що, давай трохи прогуляємося над містом, не скоро ми тепер з тобою зможемо побути вдвох…
М’яко вуркочучи двигунами, штейп кружляв над столицею. Ввімкнувши автоматичне управління, Чакт відкинувся на м’яку спинку. Кабіна була відкрита, і від швидкого польоту в лице бив приємний вологий вітрець.
Стовп зелено-золотого проміння коливався над куполом центрального хмарочоса. З незліченних металевих гучномовців, що поблискували на дахах будинків, бринів дзвін над столицею — пульсуючий дзвін, Зелений Дзвін, Вічний Голос Безсмертного…
— Так от слухай, друже, — Чакт взяв Івана за руку, — у мого батька таємний план. Завтра він разом з тобою піде на аудієнцію до самого Сeq \o (а;ґ)ча Кeq \o (е;ґ)пста. Сач — редактор «Цікавої газети» і батьків двоюрідний брат. Справа в тім, що мій батенько надумав за всяку ціну домогтися аудієнції у самого Хича. А щоб це вдалося, потрібна протекція і протекція.
Тому я й гадаю, що одним візитом до Сача Кепста справа не обмежиться. Батько тягатиме тебе доти, доки не знайде такого всемогутнього протеже, який відкриє перед ним панель самого кабінету Хича.
— А при чому ж тут я? — здивувався Іван. — Для чого мене тягати?
— О, ти відіграєш неабияку роль у хитромудрому батьковому плані! Він скрізь широко афішує дослідження твоєї Загадкової душі. І тут дійсно є якась загадка.
Кілька днів тому батько сказав, що робота над апаратом «ХА» вже закінчена. І от я не розумію: чому він не піде прямо в Департамент Особистих Справ Хича і не скаже про свій винахід? Переконаний, що тоді б Хич не відмовив йому в аудієнції. Але батько й думати не хоче про такий прямий шлях. Винахід свій всіляко приховує, а аудієнції у Хича хоче домогтися тільки як дослідник твоєї феноменальної душі.
Отже, в усіх батькових візитах до сильних світу цього ти — живий доказ, цікавий феномен: дивіться, мовляв, я досліджую хакахо, це державно важливо, і в інтересах держави я повинен стрітися з Хичем.
Для чого йому зустріч з Хичем? А ось для чого. Він йому теж покаже тебе, щоб Хич, зваживши всю значимість дослідів, під час яких так потрібна кваліфікована допомога Хет, поклав би край амурним зазіханням Великого Перукаря.
Так батько говорив мені. Але я свого батечка знаю… Це, певна річ, тільки половина його плану. Він, мабуть, міркує так: Хич послухає про його дослідження, Хич подивиться на космічне чудовисько, і Хич — на те він і Мислячий — замислиться. «Як же не?! — обуриться він. — Такий видатний учений, такий тонкий дослідник і таку незначну посаду займає?!»
А обурившись, негайно ж видасть вердикт: «Звільнити Купхейпа Х’юпа Купепа з посади експерта спіритики, спіритології та спіритографії при Вищій Раді Слуг і призначити Купхейпа Х’юпа Купепа членом Вищої Ради».
Отакі честолюбні плани у мого скромного батенька.
Тепер слухай ще уважніше. У мене теж є план. Ти думаєш, чому мене не дуже турбує оце тимчасове вигнання? Провінція-13—2, де я незабаром буду, здавна славиться як таємне гніздо несхильників. Твердо переконаний: там я нарешті зв’яжуся з ними.
Вчора зустрів Пейча. У кулінара дружок в Департаменті Державної Арифметики. Він сказав, що за останній рік порівняно з минулим число випадків несхильництва зросло втричі. Нечувано! Ти був правий: насуваються грандіозні події. Ми ще полетимо на твою планету з першою делегацією революційної Щактиф! Скоро, дуже скоро ми почнемо діяти.
— Твоїми б устами та мед пити, — невесело посміхнувся Іван і враз схопив Чакта за руку: — Дивись! Дивись! Що це? Затемнення сонця?
Так, це справді було затемнення. На нерухоме щактифське світило повільно наповзав краєчок чорного диска.
— Ой, — шарпнувся Чакт, — це ж Свято Пітьми починається! Треба тобі його зблизька показати! Зараз, зараз! — і схилився над пультом управління. Штейп став різко знижуватися.
А чорний диск уже на третину закривав сонце. М’який, інтимний присмерк оповив величезне місто. І тут Іван почув, що дзвін, немов перед схилянням, став мовкнути, даленіти і раптом увірвався зовсім.
У глибокій, напруженій тиші, в сутінках, що вкрадливо світились жовтими вогниками, народилися інші звуки.
Глухі, немов здавлені, з’єднані якимось конвульсійним ритмом, вони були огидно тривожні, майже моторошні. Шипіння, стукіт, сичання, хлипання, тріск, висвист — вся оця дика какофонія гучнішала з хвилини на хвилину.
Штейп повільно плив по Радіальному Проспекту на рівні третього поверху. Перехилившись через борт, Іван з цікавістю спостерігав незвичайне видовище.
Вулиця переповнена хичистами, служителями та їх подругами. З обличчями, густо розмальованими якимись чорними знаками, вони кривлялися, присідали, сіпалися в такт диявольським звукам. А звуки все гучнішали й гучнішали…
— Спикт, — пояснив Чакт, — так званий Танець Біологічних Бажань. Ти помітив, що на вулиці нема шхуфів? Їм дозволяється зустрічати Свято Пітьми лише в приміщенні і без спикту.
Вже тільки краєчок сонця блідо світився в примарному небі. Внизу, в хтивому сяйві жовтих ліхтариків, шаленів величезний натовп. Нарешті сонце зовсім погасло. Під різкий металевий свист, що заглушив уже всі звуки, оскаженілі танцюристи і танцюристки звивалися, стрибали одне через одного, падали.
— Так званий «момент пізнання блаженства», — пояснив Чакт. — Дивись, дивись, що робиться!
Творилося дійсно щось неймовірне: плазуючи в жовтому сяйві, осатанілі мислячі організми надсадно кричали. Крізь пекельний свист і скрегіт спикту долинали уривки фраз: «О змії радості!..», «Все дозволено!..», «Ми звіробоги!!», «Веселі змії…»
«Черви! — реготав Іван. — Дустом би по оцій нечисті!»
Страшний, всепронизуючий свист, дійшовши найвищого напруження, увірвався оглушливим тріском. Запала глуха тиша.
В чорному небі тонко-тонко сяяла смужка сонця, що вже Звільнялося із липких обіймів пітьми.
Сонце звільнялося…
Чи справді воно звільнялось? Сонце неволі, сонце мертвого спокою, жовте сонце Щактиф…

ЧАСТИНА ДРУГА. ХИЧ МИСЛЯЧИЙ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
«Веселий настрій». Чим пахло в кабінеті. Прожектор Спокою.
Жовта пляма формою нагадувала Північну Америку. Товста чорна лінія перетинала її навкіс. Над перекресленим материком, мов сонце, сходило вирячене око…
— «Веселий настрій», — прочитав Іван напис під картиною. Картина була в масивній рамі із сяючої, мов бронза, прозорої пластмаси.
Поряд красувалася інша. Ця була значно ширша і, мабуть, на добрих півметра довша, зате назву мала куди лаконічнішу: «Усмішка» — на чорному паралелограмі звивалися три білі змії…
— Колоритно! — відзначив Іван. —Нічого не зрозуміло, — і перейшов до третього полотна, що займало трохи не половину стіни.
Зелена однонога жінка з потворно видовженою головою пристрасно обіймала жовтий ромб. Все художнє полотно рясніло розмитими жовто-зеленими плямами найрізноманітнішої форми і розміру. Назва була така я; багатозначна, як і сам твір: «Пробудження реготу».
Навіть не будучи фахівцем у галузі живопису, Іван безпомилково визначив, що всі три полотна належать пензлю (мабуть-таки пензлю) одного дуже веселого художника.
Купхейп дрімав на стільчику недалеко від високої вхідної панелі з блискучою табличкою: «Сач Кепст — служитель свідків Безсмертного, шеф-редактор «Цікавої газети». Поглянувши на горбаня, на панель, на довжезну чергу теж сонних відвідувачів, Іван зітхнув.
От тобі й двоюрідний брат! Бідило, поспішаючи з Купхейпом на цю аудієнцію, був певен, що довго вони не затримаються: редактор — родич Купхейпа… А воно не туди!
Час від часу горбань прокидався, заклопотано дивився на чергу: чи не перейшов, бува, наперед хтось із Задніх? І знову клював носом. Іван з цікавістю оглядав вітальню.
Після майже пустих, по-спартанськи обставлених кімнат академії Кепстів зал для відвідувачів дуже скидався на виставку останніх меблевих мод. Стільці, столики, шафи, канапи — все те було просте, надзвичайно модерне і — головне — комбіноване. Біля кожної речі докладне пояснення її призначення в побуті мислячих організмів.
Іванову увагу привернув стілець. Складався він з прозорого пластмасового сидіння, відштампованого точно по формі сідниці, та блискучої металевої ніжки. У поясненні говорилося, що, враховуючи природну нестандартність сідниць мислячих організмів, сидіння нині теж штампуються різної форми і площини. Форми ці науково класифіковані і зведені до вісімнадцяти загальнодержавних стандартів. Саме завдяки цьому досягалася та величезна економія коштів, за яку основоположник класифікації сідниць одержав найвищу урядову нагороду — Знак Зеленого Тетраедра. Стілець був комбінованим. При потребі його можна було легко перетворити на нотний пюпітр.
Цікаво задумані були також модерні комбіновані шафи для книжок. Книжки книжками, та якщо їх разом з полицями викинути, а потім перевернути цей металево-пластмасовий агрегат і наповнити його водою, — шафа перетворилася б на досить пристойну, мікролітражну ванну. А коли покласти шафу-ванну на інший бік, — матимете цілком пристойне двоспальне ліжко. При певній зовсім нескладній реконструкції шафа-ванна-ліжко могла б стати модерним письмовим столом з дотепною прибудовою для збереження брудної білизни. Шафа-ванна-ліжко-стіл дуже легко перетворювалась на сервант і т.д. і т.п., і цим зовсім уже казковим метаморфозам, здавалося, не було кінця.
Купхейпові набридло спати. Протерши свої банькаті очі, він знову почав підраховувати, скільки в черзі перед ним, скільки за ним.
— П’ять… сім… десять попереду, — бурмотав він, загинаючи пальці. — Еге, посуваємось. А було п’ятнадцять. Скільки Я! позаду? Чотири… дев’ять…
Та раптом панель з табличкою відсунулась і на порозі з’явився високий молодик у білому.
Херувимська посмішка прикрашала його по-дитячому ніжне, немов фарфорове обличчя. Великі вологі очі, нічого не виражаючи, повнилися алюмінієвим блиском.
— Сач! —хрипко покликав Купхейп, підводячись з пластмасового сидіння.
— О, Купхейп! — підкреслено щиро здивувався усміхнений молодик, причому посмішка його лишилась незмінною. — Невже ти стільки чекав? Чому ж не зайшов одразу?
— Та я б зайшов, так їх схильність… — і Купхейп показав на пихатого хичиста, який із списком відвідувачів стовбичив біля Кепстової вхідної панелі. Горбань, видно, хотів розповісти про свої поневіряння, але Сач Кепст широким красивим жестом уже запрошував його до кабінету:
— Радий бачити тебе, брате мій!
Якщо вітальня редактора «Цікавої газети» була мебльована виключно модерністично, то кабінет — навпаки: глибокі м’які крісла, величезні темні шафи від підлоги до стелі.
Дивний складний запах стояв у кабінеті Сача Кепста. «Саме так, — згадав Бідило, — пахло на Землі у великих, дуже старих крамницях».
— Як все-таки печально, що нам іноді доводиться стільки чекати, — співчував Сач, граючись зеленим олівчиком. Херувимська посмішка не сходила з його красивого обличчя. — Ну, розказуй, розказуй, які новини у наукових сферах?
Іван сидів біля столу і краєм ока помітив, що перед Сачем лежить точна копія того списку відвідувачів, який складав пикатий хичист. Проти імені «Купхейп» зеленим олівчиком поставлено знак питання.
— Які новини, питаєш? Та дещо є. От хочу тебе попросити… — почав було Купхейп, але Сач поспішно перебив:
— О, у мене теж багато новин. Багато новин! І, уявляєш, всі такі цікаві! Вчора уклав нову угоду з найбільшим хімкомбінатом Щактиф. Есенціями та парфумами тепер забезпечені. Газета має бути цікавою, тобто приємною. Хочеш подивитися свіжий номер? — І Сач передав Купхейпові кілька газет. Знову складні запахи крамниці війнули на Івана. Звідки вони?
Бідило теж взяв газету і в ту ж мить ледве не затулив носа: несло від неї нестерпно. Так, саме від газети, від її зеленого паперу із золотистими рядками статей розливалася у повітрі ціла гама найрізноманітніших ароматів.
— Кожна стаття, — пояснив Сач, — кожен матеріал завжди по-своєму пахне. Так само, як кожен звук мав свій колір. Це елементарно. Наприклад, передвиборчі виступи, стаття кандидата в депутати парламенту. Він тут багато дечого наобіцяв. Одне слово, стаття має традиційний, специфічний запах.
А от інший матеріал, — продовжував Сач Кепст, — рецензія на поетичну збірку відомого сатирика. Рецензія позитивна, навіть хвалебна. Матеріал інший і запах інший, але й він підібраний у такий спосіб, щоб викликати в читача витончену естетичну насолоду. (Іван понюхав — і дійсно, від статті тонко й вишукано пахло дорогою перукарнею).
— Е-е… Сач, у мене ділова розмова, — Купхейп знову за своє. — Я хочу тебе попросити…
— Попросити, попросити! Які там прохання! Кинь, брате! Ти от понюхай краще, як смачно пахне оця скандальна хроніка! Завдяки нашим есенціям пахнуть не тільки сенсації: ми навіть думку, ти розумієш, думку, ще не втілену в слова, змушуємо пахнути так, як нам потрібно. Ми владно змінюємо старі запахи, створюємо нові. Одне поки що не вдається — не можемо відбити неприємного запаху інтимної лірики поетеси Хипіц, дочки вашого шефа. Як не стараємось, в яких есенціях не виварюємо оті кляті фривольні сонети та любовні елегії, все одно від них на сто верст Хипіцом несе.
— Сач!.. — змолився Купхейп. — У мене дуже важлива справа. Я прийшов просити…
— От ти знову за своє! Невже тобі не цікаво? Плюнь, брате, на свої справи, послухай краще, що я тобі розповім. Ти думаєш так легко зробити газету цікавою? От, наприклад, відділ критики. Ти вже, мабуть, помітив, що газета наша має виразний літературний крен. Вона навіть називалася колись «Творче дозвілля».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34