Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер.
Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові.
— Іменем Безсмертного, підійдіть! — велично і владно проголосив високий.
Іван, втопаючи у м’яких сходинах, піднявся на узвишшя, став недалеко від чорного столу.
— Ви Іван Васильович Бідило?
— Я.
— Ви прилетіли з планети Земля на штейпі «В-18»?
— Я.
— Відповідайте правду, всю правду і тільки правду. Питання номер один: які секретні інструкції одержали ви перед відльотом на нашу планету?
— Ніяких.
— Роблю перше попередження — ви говорите неправду. Нам все відомо. Питання номер два: чи входили у ваші секретні завдання підготовка всещактифського збройного повстання і повалення уряду Хича? Чи ставили перед вами таку мету?
— Не ставили.
— Роблю друге попередження. Ви знову говорите неправду. Питання номер три: чи входила у ваше завдання антиурядова пропаганда, яку ви почали одразу ж при першому знайомстві з громадянами Країни Блаженного Спокою? Це теж завдання чи ваша особиста ініціатива?
— Я нічого не розумію, — чесно признався Іван. — Яка пропаганда?
— Ну, знаєте, всьому буває край! — легіонер не на жарт розгнівався. — А ваша поведінка там, на березі, невдовзі після прильоту, це не пропаганда? Генерал Хипіц звернувся до вас з урочистим привітанням. «Хич ехип!» — сказав він. А ви? Що відповіли ви? Не прикидайтесь дурником! — закричав легіонер. — Нам все відомо! Їх схильність Купхейп Х’юп Купеп чесно і відверто про все розповів. Про все: і про ваш злочин, і про те, як він приховав цей злочин з любові до вас!
— Я просто чхнув.
— Мовчать! — крикнув легіонер і так стукнув кулаком по столу, що аж загуло. — Ви розумієте, що справа не в фізіологічному акті, викликаному вашим нежитем. Ви не такий дурний, як хочете себе показать! Ви самі пояснили їх схильності Купхейпу Х’юпу Купепу, що своїм «апчхи» ви образили керівника нашого уряду: «Начхачи — значить виразити зневагу» — так, здається, звучить це на вашій тарабарській мові? Хіба це не є антиурядовою пропагандою? Відповідайте правду, всю правду і тільки правду!
— Мені нема чого відповідати. Я все сказав.
— Сто перший! — гарикнув легіонер.
— Я! — відгукнувся один із дебелих слуг Любові, які стовбичили біля входу.
— Програму дев’ять, освітлення двадцять сім! Учневі крісло. Швидко!
Слуга Любові прожогом кинувся в коридор, легіонер стомлено сів за стіл. У ту ж мить слуга повернувся, поставив біля Івана велике м’яке крісло, мотнувся в протилежний кінець приміщення і там, у темнім кутку, став клацати якимись перемикачами.
Дивні дива почали діятися в тьмяному залі! З похмурого, чорно-золотого він став раптом світлим, зеленкувато-жовтим. Лагідні світляні зайчики попливли по стінах. Десь згори долинули приглушені звуки спикту.
— Ех, друже мій, друже мій… — задумливо проговорив все той же легіонер і раптом сумно, лагідно посміхнувся: — Сідайте, сідайте… Давайте знайомитися, я ваш старший брат…
Іван сів. Аж тепер він помітив, що у високого легіонера маленькі поросячі очиці.
— Я ваш старший брат, — продовжував легіонер. — І я вам співчуваю. Вам справді дуже не пощастило. Ах, допит, допит… — і легіонер зітхнув. — Як це архаїчно! Були б у нас зараз Купхейпові АПД, ми 6 і без допиту зафіксували думки ваші… Та що поробиш, за право виробляти АПД досі ще змагаються всі ячі, і тому серійне виробництво поки що не налагоджене. Отже, доведеться вас все ж допитувати, а це, повірте мені, не так уже й приємно… Ви мені чомусь з першого погляду сподобалися… Як старший брат, від щирого серця раджу: будьте відверті! Будьте відверті, і не буде ніяких допитів. Отже, ви скажете зараз правду, всю правду і тільки правду. Чи не так? Я вас слухаю…
— Я сказав все.
— Ні, любий мій… — хижо й солодко всміхнувся старший брат. — Ні, ви ще не все сказали… Але ви скажете. Скажете все, що знаєте, і навіть все, чого не знаєте… Любий мій, ви в надійних руках! Ніколи — чуєте? — ніколи в житті ми з вами не розлучимось…
— Брехня… — пророкотав ззаду спокійний глухий голос.
Миттю все змінилося. Зал знову став грізним, чорно-золотим. Іван озирнувся: просто на нього сунувся гроунд. Багряне сяйво заливало зал. На чорній підлозі тремтіли перелякані легіонери. Блаженні учні біля входу падали на коліна, руки простягали до червоного дива, плакали, сміялися… Старший брат шмигнув під сталевий сгіл.
— Скоро, скоро воля! — голосом Умбренда гримів гроунд.
Ближче, ближче… Мить — і червоне сяйво охопило Івана, і уже не в залі — в серці зарокотав знайомий бас:
— Скоро! Скоро!.. Ууммб!
Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м’язах. Радісно і врочисто стало на душі.
Гроунд проплив, пройшов крізь стіну, зник.
Кілька секунд в залі ніхто не рухався…
Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав:
— Сто перший!
— Я… — відгукнувся слуга Любові.
— Учня в Зал-2.
— Слухаюсь!..
Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління.
На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ».
Слуги Любові підвели Івана до вільного ложа.
Підійшов старший брат.
— Лягайте!
А сам присів до столика, присунув кейфопередавач.
— Служителів. Двох. Ложе сто двадцять перше, — наказав у мікрофон і схилився, заглибився у папери.
Підбігло двоє служителів.
— Лягайте! — знову наказав Іванові старший брат.
— А мені, братику, щось, знаєш… Не хочеться мені щось лягати… — повільно промовив Іван, роздивляючись хифові зарості.
Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі… Рвонувся — даремно… Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе.
— Ет, що вже тут губити, крім своїх ланцюгів! — Бідило зібрав всі сили… Ривок! І служителі, мов лантухи, — врізнобіч!
Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки… Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і… вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв’язаного потягли і так до ложа прив’язали, що й головою не поворухнути.
— Ну навіщо це? — всміхається до Івана старший брат. — Навіщо? Заспокоїлись? Тепер слухайте уважно, — легіонер сів у крісло. — Ми гуманні… Подивіться на цей старовинний парк, на ці вілли (там, до речі, ми живемо), на прекрасні квіти… Ви все бачите? Бачите? Я питаю, відповідайте!
— Бачу… — Іванові й справді видно і парк, і будинки легіонерів.
— Так от, — продовжував старший брат, — ми гуманні… Ми конкретно показуємо нашим учням і дерева, і квіти, і небо, і сонце, і… і таке інше. Ми показуємо, а ви подивіться і подумайте: весь цей світ, всю цю красу можна навік загубити, якщо не сказати правду, всю правду і тільки правду. Ну то як, будете говорити? Востаннє питаю, будете?
— Буду… — прошепотів Іван. — Нахиліться… Погано мені…
Старший брат охоче присів на край ложа, нахилився.
— Кажіть.
— Ще нижче… — зовсім тихо прошепотів Іван і заплющив очі.
Легіонер ще нахилився.
— Нижче, нижче… — майже беззвучно попросив Іван.
Старший брат встав з ложа і нахилився так низько, що трохи не торкнувся вухом Іванових губ. Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові:
— Ууммб!
Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом:
— Чого стоїте? Починайте! Негайно починайте! Він у нас заговорить! Він заговорить сьогодні! Хух, прокляття… — і, витираючи рясний піт, плюхнувся в крісло.
Іван так реготав, що аж сльози виступили.
Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з’єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг.
— Готово, — сказав перший служитель.
— Вмикаю, — сказав другий.
І в ту ж мить постіль (і матрац, і подушка) стала теплою. Млосне, неприємне тепло полилося по жилах. Трубка в роті забулькала, і з неї стала сочитися огидно-солодка рідина. У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію.
— Коли заговорить, покличете, — старший брат важко підвівся з крісла. — Я буду в парку…
Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев’ятнадцятий говорив про свободу.
Щоб хоч якось боротися з нападами огидної нудоти, Бідило примушував себе слухати промову. Та скоро в нього так закрутилася голова, затіпалося, зайшлося серце, що вже несила було розібрати жодного слова.
Іванові й справді стало погано. Солодка рідина, солодкоголоса промова під гугнявий акомпанемент гімна, мертвотно-солодке тепло робили своє діло… Все гірше й гірше ставало новоявленому блаженному учню, ніколи ще в житті не було йому так зле…
І раптом Іван згадав про Чакта. Подумав, а що, якби йому отак… Чи витримав би? Чи не став би розповідати те, про що й не питають: про Шата, про Анба, про несхильників?
Ні, Чакт теж нікого б не видав… Чакт би не видав… Краще вмерти, ніж отаке зробити… Любий, смішний, дорогий Чакт… Краще вмерти… Краще…
Каламутними невидющими очима дивився Бідило на жовтий хифовий парк за прозорою стіною, на далеку постать старшого брата, який, нудьгуючи, блукає алеями, на білі будиночки легіонерів…
Забуття.
Хвилі… хвилі… Зоряне небо…
Ага, ось вони — срібний човник, золоте весельце!.. А Іван ще не Іван, а тільки Івасик. Він плаває, плаває…
І було б йому зовсім гарно, так гарно було б, якби не Знав, що звідти, із синьої нічної пітьми, може вийти щось темне, давнє-давнє — безлітне, вийти і покликати його до себе.
Івасик знає про це, і йому трохи страшно. Та раптом бачить він, матуся йде. Висока, вся в білому і молода-молода… В місячному тумані спускається до води, кличе:
— Івасику,
Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка…
І так Івасику гарно від того любого голосу, так гарно, аж сльози на очах. Слухає він, слухає, як мати кличе, а плисти не може — зорі його не пускають. От диво! Були ж високі, далекі, а зараз наче зовсім над головою і тягнуть, піднімають до себе Івасика…
Незчувся, як і човник срібний од води відірвався, незчувся, як і між зірок опинився. А вони навколо мов жар горять, мерехтять, іскряться… Озеро, море, океан зірок. Гребе в них Івасик, а з весельця золотого вогненні краплі спадають…
— Івасику,
Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка…
Глянув Іван, а десь далеко там, внизу, на дні зоряного океану, мати сидить, схилилася… Голова в неї біла-біла. Сидить, сумує, бо вже не з синьої земної пітьми, а з чорного, непроглядного мороку Всесвіту хоче вийти оте давнє-давне, безлітне, вийти і покликати її до себе. І ніхто не оборонить, не захистить…
— Я обороню! Я захищу! — кричить Іван, але мати не чує.
— Не оборониш, не захистиш, — безмовно відповідає оте чорне, давне, що хоче вийти із мороку. — Не оборониш, не захистиш… До тихого бережка в озерці тільки срібний човник Івасика приставав… Ніколи до нього не пристати сталевому човну Івана, зоряному човну, вогненному човну… Плач, стара, плач! Не побачиш ти більше свого Івасика, не доживеш…
— Неправда! Неправда! Я ще повернусь! — кричить Іван, так кричить, що аж вітер знявся над зоряним океаном. Мертвий вітер, нечутний вітер… А мати й голови не підіймає. Там, у безодні, сидить на бережку лісового озерця, схилилася і все віддаляється, віддаляється, даленіє, скоро зовсім зникне.
— Мамо!! — що є сили кричить Іван. — Встаньте, мамо! Встаньте, я не хочу, щоб ви віддалялися!
Але матуся й не ворухнулася, не чує. Дуже вже вона глибоко…
— Мамо!!! —з останніх сил гукає Іван. — Не віддаляйтесь! Мені страшно! Страшно мені!..
Мати підняла голову, видно, останні слова вона все ж почула.
— А чого тобі, синку, страшно? — прошепотіла. Тихо-тихо прошепотіла. Там, на березі, прошепотіла, а тут, у Всесвіті, чути: — Чого ж тобі, синку, страшно? Всі ж люди вмирають…
І тоді вже не устами, серцем закричав Іван;
— Не вмирайте! Встаньте! Я загину без вас! Душно мені! Мучать мене нелюди!..
І — диво! Кожне слово тепер почула мати. Страшна, зоряна безодня між ними, але ніякий морок, ніякі мертві вітри не заглушать для матері голос сина. Голос сина, коли син кличе на допомогу.
— Я встаю! Встаю, синку!..
І встає — горда, сивоголова, висока-висока. Над світом устає, над всією Землею — над тією землею, в яку їй так скоро лягать.
Встає. Ноги на тихому бережку, а голова, плечі, вся вона — в яскравих зоряних хвилях. Мертвий, нечутний вітер волосся куйовдить, древні сузір’я в них вплелися, сухими іскрами поблискують.
Велична і ніжна для сина, грізна для його ворогів встає МАТИ над Всесвітом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34