— Ану ще її заспівай…
Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.
— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.
— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…
Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.
— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.
— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…
— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.
— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…
— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!
Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.
«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.
Чакта трусила нервова лихоманка.
— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…
— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…
Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»
Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?
— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..
Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.
— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…
Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.
Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…
Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..
Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.
Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!
А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..
В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.
«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.
«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»
Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.
Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.
Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.
«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.
Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.
Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.
Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:
— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.
Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.
…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.
Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».
В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.
Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.
Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.
Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».
Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.
— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…
— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?
— Іван.
— Вамб?
— Ні, українець.
— Не знаю такої нації… Звідки ви?
— З Землі. З планети Земля.
— Жартуєте, такої планети нема…
— Є. В сонячній системі.
— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.
— Скільки ж вам років? — запитав Іван.
Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:
— Такий, мабуть, як ви…
В Івана стислося серце.
— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…
— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?
— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися. Взагалі ми бачимося тільки на допитах. Туди приводять одразу по кілька учнів. Поки одного допитують, інші слухають, дивляться. На декого уже саме споглядання тортур так впливає, що, коли доходить його черга, він без допиту в усьому зізнається. Отак по запитаннях і відповідях і взнаємо, кого в чому звинувачують.
— А в чому ж звинувачують вас?
— Я донощик.
— Що?
— Я донощик.
— Отаке диво! Та у вас же за це медалями нагороджують! Мабуть, ви щось переплутали…
— Нічого не переплутав. Я справді донощик. Тільки я донощик незвичайний, я переступив державну межу.
— Яку межу?
— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?
— Звичайно!
— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.
У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…
Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.
— Хто такі жовті шхуфи?
— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.
— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.
Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.
— О, та ви ще не позначені?! Ще свіжак!
— Що? Який «свіжак»? — здивувався Іван.
— Ви, бачу, зовсім ще зелені… — зітхнув Ук. — «Свіжаками», або «метеликами», старші брати звуть тих учнів, які ще не пройшли позначення. Позначення роблять, коли учень пройде через другий, або як його ще інакше називають, Термо-звуко-гастрономічний Комплекс. Після цього учня присплять і в сонного спеціальними приладами — зовсім без болю — випікають па грудях ВІЧНИЙ НОМЕР. Тоді ж і вічний шолом надівають. Це звичайний шолом схильника, але надівається він гак (спеціальна металева дужка під підборіддям), що блаженний учень не зніме вже його до самої смерті. Тільки коли помре, дужку під підборіддям розпилюють і шолом знімають.
— А ви вже пройшли всі комплекси? Який з них найважчий?
— Всі пройшов. Найстрашніший третій, так званий «Третій Активний».
— Що ж воно за диво?
— О, це дійсно диво. Протягом трьох діб учневі в кровоносні судини вливають спеціальну речовину. Після двадцяти чотирьох ін’єкцій він, при повній свідомості, губить всяку волю і робить все, що йому не накажуть. Учня ставлять перед об’єктивом кейфопередавача і примушують спершу танцювати, потім співати державний гімн і, нарешті, публічно (все це передається в ефір) «викривати», лаяти, обпльовувати друзів, знайомих — всіх своїх близьких і рідних. Учень залишається при повній свідомості, відчуває непереборну огиду до всього, що виробляє перед кейфооб’єктивом, а спинитись не може. Дехто, коли закінчувалась дія ін’єкцій, бився головою об стіну.
— Ви теж пройшли через це випробування?
— Пройшов, але перед об’єктивом не виступав: ін’єкції не на всіх діють.
— А на кого ж діють?
— Та от… Був тут один лакей. За киптип’якове м’ясо сюди потрапив.
— Як за м’ясо?
— А так. Купив шматок щойно звареного киптип’якового м’яса і загорнув у свіжу газету. Через кілька цот м’ясо протухло. Лакей приятелеві розповів: от, мовляв, диво, — від свіжої газети свіже м’ясо завонялося. А приятель той був таємним легіонером — молодшим братом Легіону. Лакея зацапали. Виявляється, в газеті, в яку він загортав м’ясо, була надрукована промова Хича про благопристойність і благородство.
Отому лакеєві так добре підійшов третій комплекс, що він і без ін’єкцій виступав перед кейфооб’єктивом.
— А де ж зараз цей учень?
— Він уже не учень. За двісті років це перший випадок, коли учня випустили з притулку. Зараз він служить на центральній кейфостудії головним коментатором з політичних питань. А недавно… Е, стривайте, чому це все я розповідаю і розповідаю? Тепер ваша черга! Розкажіть мені якусь історію! Я так люблю всякі історії… Про себе розкажіть!
— Ну добре, коли вже таке бажання…
Але розповісти Іван не встиг: ожив, забринів, заколихався Голос Безсмертного. Одна за одною стали відсуватися панелі. Легіонери виводили блаженних учнів.
Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. Прощався, мабуть, навіки…
І от у величезному залі — один Бідило. Лежати набридло. Встав, пішов попід стінами, знічев’я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал… У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. Але чому ж не взяли Чакта? Дивно… А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів?
Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові.
Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34