брови.
Я догадався – голова думав.
Думав гарячково і я: дасть чи не дасть довідку матері? Повинен би дати, батькові ж дав. А як не дасть? Тоді, значить, не поїдемо ми в Маріуполь.
Мені стало жаль себе, матір. Батька, що ждатиме й не діждеться нас. На очі навернулися сльози, і я… незчувся, як вони покотилися по щоках, закапали на мою виношену-виношену в червоно-синіх плямах від шовковиць сорочку.
– О, а це що за дощ? – звернув на мене увагу Задорожний. – Чи обідив хто?
– Ні, ніхто, – хутко витер я порваним рукавом сорочки щоки. – То я так, просто…
Задорожний ледь-ледь похитав головою.
– Просто так не плачуть, хлопче, – сказав. – За штаньми, мабуть, та сорочкою плачеш? Іч, як обірвався!
Я засоромлено опустив голову, подивився на себе. Справді, штани на мені – одна назва, куди не глянь – дірка, порвано. Коліна голі, біля карманів – розпорото по швах. А ззаду латок – не перелічити. Не краща й сорочка. На ліктях – порвано. На животі – теж. Світиться й ліве плече, того ж таки дня розпанахав на шовковиці.
Незручно, мабуть, стало за мене й матері. Вона подивилася на мене, потім звела очі на Задорожного.
– Лазить же щодня по деревах, хіба ж що вдержиться?
– Авжеж, – згодився голова й висунув із стола шухляду. – Мусять лазити. – Дістав із шухляди учнівський зошит, вирвав з нього чистий аркуш.
Я непомітно для голови сіпнув матір за руку, увага, мовляв, зараз писатиме.
Так і сталося. Голова взяв біля чорнильниці на столі звичайну учнівську ручку, вмочив перо у чорнило й став писати на аркуші з зошита довідку для нас. Я вже бачив, був переконаний, що писав він саме її. По його зосередженості, по тому, як повагом виводив літери.
Ось він нарешті написав, розписався внизу. Поклав ручку назад біля чорнильниці. Промокнув написане промокаткою.
І мати, й я мовчали, затамувавши дихання. В кабінетику було так тихо, що я почув, як у куточку вікна задзижчала муха.
Далі Задорожний послав руку в кишеню штанів і дістав з неї невеличкий капшучок, зав'язаний угорі шворочкою. Як ото зав'язують мішки з зерном. Розв'язав і взяв з капшучка круглу печатку. (Хай йому грець, я ніяк не міг догадатись, що ж могло бути в тому капшучку!) Подивився пильно на неї, знову взяв ручку, намазав акуратно чорнилом і, похукавши, після того притулив до довідки внизу.
– Ну ось, Тетяно, маєте, – подав нарешті її матері через стіл. – Везіть його швидше звідси, – показав на мене стомленими очима. – Та й самі їдьте. Тільки дуже вас прошу – нікому в селі про це – ні слова. Бо самі розумієте… І ще така у мене вам порада: не їдьте із Згурівки, а йдіть на станцію Яготин. Воно, правда, наполовину далі, але щоб вас ніхто з села по дорозі на Згурівку не побачив. І в самій Згурівці теж. Зрозуміли?
– Зрозуміла, – відказала мати й стала дякувати йому, зичити доброго здоров'я.
Я теж подякував йому:
– Спасибі, дядечку!
– Щасливо доїхати, – побажав нам Задорожний і велів передати батькові від нього вітання.
Коли ми вийшли з сільради, мати повернулася лицем до церкви, перехрестилася й проказала тихенько:
– Поможи йому у всьому, Господи, захисти від усяких бід і напастей.
Я догадався – мати просила у Бога за Задорожного. А мені потім сказала:
– Запам'ятай, синку, цього доброго чоловіка на все
життя.
– Запам'ятаю, – пообіцяв я, хоч мені було незрозуміло, – чому Задорожний порадив нам іти на станцію в Яготин, а не в Згурівку.
Та спитав у матері про це лише вдома.
– Побоюється він колгоспного голови, – пояснила мати. – Щоб не побачив він нас або хтось із його прибічників з правління та не вернули.
Як було не дякувати цій справді добрій і чесній людині – Артему Карповичу Задорожному.
…Другого дня до мене несподівано прийшов Іван Крупка. Немов відчув, що я хотів з ним побачитись перед від'їздом.
Я зрадів товаришеві. І перше, чим похвалився йому, – листом від батька.
– Одержав-таки? – перепитав Іван. – Що він пише? Я відповів, що влаштувався на роботу, обіцяє, мовляв, грошей прислати.
– їхали б і ви туди, – порадив несподівано Іван. – Там море, риба. І хліб напевне є. Бо тут, сам бачиш, люди мруть як мухи. А до нового врожаю ще далеко.
Він був розсудливим хлопцем, цей Іван.
Мені так кортіло сказати йому, що ми вже з матір'ю зібралися в дорогу, але втримався, пам'ятаючи пораду бригадира Басанського та голови сільради Задорожного.
Все ж натякнув:
– Може, й поїдемо… Пізніше…
Іван був, як і я, худющий і такий же обідраний, з червоними півнями на ногах.
Посиділи, поговорили про свої біди, й він зібрався йти.
Я провів його аж до Темнорядівки. А як прощалися – не витримав-таки (добрий же товариш!), признався:
– Ми таки поїдемо… Днів через два… Тільки ти, гляди, нікому ні слова, – попросив. – Щоб голова колгоспу не теє… не затримав…
Іван розуміюче відказав:
– Не бійся, я ж не маленький… їдьте, нехай вам щастить. Як захочеш – напишеш мені…
Я пообіцяв. Ми міцно потиснули один одному руки й розійшлися.
Коли я проходив мимо подвір'я Дроботів, мене раптом гукнув із-за воріт Антон:
– Зачекай, я зараз до тебе вийду.
– Чого тобі? – питаю.
– Зажди, скажу.
За хвилину Антон хряпнув хвірткою і став навпроти мене. Давно нестрижений чуб на голові – копицею, жовтий, мов з воску, зовсім придушений своїм горбом.
– Ну, кажи! – Я до нього.
Антон шморгнув носом, звів на мене глибоко запалі очі.
– Ти, теє… Я бачив, як ви йшли з Іваном… Відтоді він не ходить до нас… І ти зневажаєш мене… А я… Я давно збирався… сказати вам… Я не хотів… І тоді, з тобою… за хліб… І в школу поліз… І ріпу в канаві викопав…
На очах у нього заблищали сльози, він більше не зміг говорити й розплакався.
– Не треба, не плач, – став я заспокоювати Антона. – Я розумію тебе…
Мені справді стало зрозумілим, що він хотів сказати. І водночас було жаль його.
Антон витер сльози з очей.
– Зрозумів? Еге?
– Авжеж! – підтвердив я.
Антон пожвавішав, аж посміхнувся немов.
– Спасибі тобі. Я знаю, ти добрий хлопець…
– Не треба, – кажу, – мене хвалити. Я прощаю тобі…
– Прощаєш? – І запалі очі його одразу повеселіли. На тому ми й попрощалися. Я справді простив Антону ті два його гріхи з хлібом. Чи тому, що мав їхати з села, чи від усвідомлення того, що Антона призвів таке вчинити голод.
– Ти ж більше не сердься! – гукнув він мені вслід.
– Ні! – щиро відгукнувся я.
І на душі в мене стало гарно-гарно, як буває завжди, коли зробиш комусь приємне.
…Недосаджений город, хату і все, що в хаті, ми залишали на бабу з тіткою Дунькою. Як-не-як – рідня. Хай доглядають, користуються чим хочуть, поки ми повернемось. А там видно буде. Та й чи повернемося – ми не знали.
Мати, звичайно, журилася за всім, всього їй було жаль, адже кожна дрібничка в хаті наживалася її працею.
Я співчував матері, бо й мені воно було рідне. Та найбільше мене турбував портрет Тараса Шевченка. «Кобзаря» я сховав у свою торбину, обгорнувши рушником, а портрета взяти було нікуди. В торбу – не вміщався, нести в руках – незручно. А мені ж так хотілося взяти і його з собою. Щоб бачити дядечка Тараса щодня, поговорити з ним у тяжкі хвилини, порадитись.
– Ні, нехай він, мабуть, залишається дома, – мовила мати. – Хай стереже хату. Він же член нашої сім'ї.
Я не погодився:
– Йому буде сумно без нас у порожній хаті.
Мати подумала-подумала й запропонувала:
– То давай залишимо Парасці чи бабі на зберігання.
І цього мені чомусь не хотілося. Була якась боязнь і недовіра, що портрет у них збережеться.
– Деж вас подіти, дядечку Тарас? – звів очі на портрет Кобзаря.
А дядечко Тарас дивився на мене добрими очима й мовчав, як завжди.
– То кому ж його залишити? – затурбувалася мати. – Такий же гарний портрет, треба б у надійні руки віддати. А може, віднести його в школу? У школі ж є якісь портрети?
– Є, – відказав я. – Товариша Сталіна. У нашому класі і в інших.
– А тепер нехай і портрет Тараса Григоровича буде. Щоб товариш Сталін один не скучав, – сказала мати ледь-ледь посміхнувшись, чого я давно не бачив. Потім додала: – А може, віддати його Павлові Івановичу? Як подарунок від нас.
Мені сподобалась ця її думка. Справді, найкраще подарувати портрет Павлу Івановичу. Як я одразу про це не подумав? Хай залишиться йому як вдячність за те, що він зробив для нас з матір'ю, для мене, зокрема.
– Завтра ж і віднесу, – пообіцяв матері.
Можна було віднести й того дня, але надворі почався дощ, і мені не хотілося, щоб портрет намок, йти у Яготин на станцію ми вирішили через день, і, отже, я мав час.
– От і гаразд, – залишилася задоволеною мати, що ми віддамо портрет Тараса Григоровича добрій людині, в добрі руки. – Заодно й попрощаєшся і з Павлом Івановичем, і з школою, – додала.
Та на другий день дощ не перестав, а навпаки, розійшовся, мабуть, надовго.
– Що ж його робити? – забідкався я. – Як же віднести портрет?
Мати подивилась у вікно.
– Іде. А як то нам буде? Промокнемо ж до кісток.
– Може, вночі перестане? – зітхнув я.
– Якби ж то, – згодилася мати. – А портрет віднеси зараз. Загорнемо гарно, притиснеш до себе – і не намокне.
Я згодився. Бо справді, хтозна-коли перестане той дощ.
Мати знайшла чисте ряденце, простелила на столі. Потім зняла портрет зі стіни, подивилася в очі дядечка Тараса й зронила тихо:
– Прощайте, Тарасе Григоровичу, і не осудіть, що не беремо з собою.
Поцілувала поета в щоку і з сльозами на віях передала портрета мені.
– Попрощайся й ти, синку.
Серце щемно стиснулось у грудях, жаль підкотився під саме горло.
– Прощайте, дядечку Тарасе, – прошепотів і я й також поцілував Кобзаря.
Потім мати дбайливо загорнула портрет у ряденце, зробила з порожнього мішка кобку від дощу, накинула мені на голову та плечі, і я пішов у школу.
Ішов, роздивлявся довкола і думав, що завтра вже не побачу ні цих знайомих хат, ні вигону, ні церкви в зелені дерев за огорожею, ні крамниці, ні тієї ж школи, до якої ніс портрет Кобзаря. Що буду від них далеко, ітиму по незнайомій дорозі у незнайомий світ, потім житиму у незнайомому місті, серед незнайомих людей.
І зробилося мені сумно й гірко на душі. І зашкрябало щось у горлі. Струснув головою. Ні, не буду плакати. Чого це я став останнім часом такий тонкосльозий? Розкис, розклеївся зовсім.
Ні по дорозі до крамниці, ні біля неї я не зустрів і не побачив нікого з людей. Всіх позаганяв до хат дощ. Та й не тільки дощ. Більше – голод. Взагалі, мало ходили люди по селу. Немов їх у ньому й не було.
На мій подив, нікого не побачив я не лише біля школи, а й у ній самій, коли зайшов. Двері в коридор були відчинені, але всі класні двері, учительська й комірчина тітки Софії – замкнуті.
«Чому ж це в школі немає нікого?» – подумав я.
И тут же дорікнув собі: дивак, зовсім забув, що настала пора іспитів у старшокласників, і вони тепер ходять сюди не щодня. Саме цей дощовий день і був відпущений їм для підготовки до іспиту. А раз немає учнів, то й учителі домували. І тітці Софії не було чого тут робити. А двері в коридор вона просто, мабуть, забула замкнути. Чи, може, замок зіпсувався.
В коридорі школи пахло чимось гіркувато-кислим, старим взуттям і мишачим послідом. Я вже трохи одвик від цього запаху, й у мене одразу зашкрябало в горлі, закололо в носі. Я мало не розічхався, але стримався. Ще б чого не вистачало, прийшов чхати в школу.
Мокрий, з ногами в грязі, я стояв біля вікна від дверей нашого класу й не знав, як до нього зайти, щоб попрощатися зі своєю партою, з класною дошкою, до яких звик і з якими треба було розлучатися.
Вирішив зачекати, може, ще тітка Софія навідається, і я попрошу її відімкнути клас. А тоді вже й до Павла Івановича.
Стою біля вікна, дивлюсь, як надворі іде дощ. Тихий, рівний. Вимив листя на деревах, спориш на шкільному подвір'ї, і вони були такі зелені-зелені та свіжі. Он ворони ходять вимитою стежкою через подвір'я, викльовують щось на ній. Чорні-чорні. І не бояться дощу. Мабуть, їсти хочуть. А коли хочеться їсти – ні дощ, ні град, ні сніг не страшні. По собі знаю. А ворони ж іще й не бояться змокнути.
Згадавши про їжу, відчув, що й мені не завадило б щось з'їсти. Але що? Може, вийти в сад та ще зелених яблучок нарвати? Якщо вони, звичайно, там ще є, не обірвали такі розумники, як я.
Ні, вирішив, не треба. Несолідно. Прийшов по ділу – і не втримався, одразу в сад. Що Павло Іванович подумає, як побачить.
Та коли вже голод нагадав про себе – його нічим не переконати. Зручно – незручно, солідно – несолідно. Він вимагав свого. Отже, треба було чимось негайно зайнятись. Але чим?
Став ходити по коридору. Дарма. Думки в голові так і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31