. За упокій дядька Хоми. То я й для тебе випросила, сказала, що ти не прийшов, бо малярія трясе. Вона й дала.
Мила, добра Галька. Вона була мені в ті страшні, незабутні дні і вірним другом, і сестрою.
З вдячністю кладу ту нещасну крихітку цукерки до рота й кажу Гальці:
– Давай сходимо зараз до поштаря, може, є лист від батька.
Галька охоче згоджується:
– Ходімо!
Але й того дня листа від батька не було. Дядько Пантелій, сухий, згорблений, співчутливо розвів граблистими руками.
– Немає. – й тут же став заспокоювати мене: – Та ти не журись. Тільки буде – я одразу принесу. Обов'язково принесу. Листи тепер, знаєш, як довго ходять?
Від дядька Пантелія я вирішив зайти до баби Дуньки, бо не був уже давно. Баба недолюблювала мене через матір, тому я й ходив до неї рідко. Мати була небажаною бабиною невісткою, баба не дозволяла батькові одружуватись із нею, бідною сиротою, без приданого. Та батько не послухався, одружився, ще й перейшов після весілля жити до неї. Тобто, як кажуть у нашому селі, пішов у приймаки. Це викликало ще дужчий бабин гнів. Тільки з появою на світ мене вона трохи змирилася, ми ходили на великі свята до баби й діда у гості. Проте в нашій хаті баба ніколи не була, навіть не ходила мимо двору.
Дід же Василь, мої дядьки й тітки, батькові брати і сестри, яких було аж шестеро, ставились до мене приязно. Але тоді майже всі розійшлися й роз'їхались по заробітках, і дід з бабою та однією з дочок, тіткою Дунькою, жили одні. Дід з тіткою працювали с сусідньому з нашим селом радгоспику, що мав дивну назву – Арпас, від сіл Лркадіївка й Паськівщина, між якими знаходився. Не знаю, що вони там робили, але сяк-так харчувалися самі й приносили щось увечері з'їсти бабі. Так що пригощати баба мене не мала чим, але я знав, що у них в саду є стара гілляста шовковиця, і теж рання, то, може б, вона дозволила нам з Галькою полазити по ній та пошукати стиглих ягід, бо після тих воловицьких шовковиць мені вже хотілося хоч що-небудь укинути в рот.
Проте не пощастило нам на шовковиці і в баби. Зайшли на подвір'я, а в хаті – голосіння. Голосили баба з тіткою Дунькою. «Чого це вони?» – подумав я.
Заходимо в хату, а на лаві дід Василь лежить. Мертвий. Невеличкий, висохлий і строгий, з задертою догори густою сивою бородою. В головах свічка, перед іконами лампадочка горить, а баба з тіткою Дунькою над ним голосять. Крім них, у хаті ще три бабці – сусідки стоять, теж сльози з очей витирають.
Я розгубився. Як же це так? Уже й дід помер? Був ніби недавно жвавий ще, щодня ходив у той Арпас з палицею. І, виходить, доходився свого. І його підстерегла кістлява смерть. Курив він, правда, багато, кашляв, але, звичайно, потерпав від голоду. Від нього й помер. Доконав діда голод, будь він тричі проклятий і ті, хто до нього довів!
Може, я й не зовсім так подумав тоді, але щось на зразок цього промайнуло в моїй голові. Просто не могло не промайнути, адже я багато пережив того дня, стільки смертей побачив. І день той став для мене не ясним і сонячним, а чорним як ніч. Чорним і проклятим.
Від жалю за дідом, від плачу баби з тіткою у мене на очі набігли сльози. А коли тітка Дунька підвела мене за руку до діда й заголосила, приказуючи: «Ой таточку, ой голубчику, та до вас же онук у гості прийшов, а ви веж його й небачите!» – я теж заплакав.
На противагу бабі, дід любив мене. Але по-дорослому суворо. Не всміхався, не казав мені ніжних слів. Завжди, коли я приходив до них, прихиляв мене до себе, лоскотав бородою й мовчки гладив по голові. А коли, бувало, щось давав, цукерку, бублик чи п'ятак, то робив це непомітно, шепочучи: «Щоб баба не бачила». Він був у неї в приймах і завжди її боявся.
…Поховали діда на другий день. У труні, хрест поставили. Помер він, розказала тітка Дунька, на роботі в Арпасі. Ще з одним таким же дідом вони щодня вивозили гній з воловень. Волів розбирали люди вранці на роботи, а вони вдвох залишали собі пару, заїздили возом у воловню і скидали на нього гній. Зберуть в одній воловні, одвезуть у поле і їдуть у другу. Так і минали в них день за днем у роботі, за яку вони одержували пайку глевкого хліба і вранці та в обід порцію супу з гороху або чечевиці. Суп дід їв сам, а хліб носив додому бабі.
Так ось того дня, після обіду, запріг дід воли, заїхали вони з напарником у воловню, став дід накидати гній на воза, понатужився, ойкнув і присів з вилами в руках на порозі дверей. Та так більше й не встав. Смерть здолала його. Дідів напарник з Аркадіївки і привіз його волами додому.
Вертаючись від дідової могили, ми знову пішли мимо тієї братської могили, в яку звозили померлих дядьки по наряду бригадира. І якраз саме тоді, коли вони скидали трупи з воза, запряженого рябою кобилою, у ще не заповнену яму. Я торкнув матф за руку, он, мовляв, як ховають, ми ще вчора з Галькою бачили. А мати заступила мене від того страшного видовиська, обняла за плечі й мовила тихо:
– Не дивися, синку, туди. Не дивися.
І повела мене з кладовища.

Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ

Раннього ранку Параска сперечалася біля свого двору з головою колгоспу. Він сидів у своїй бідарці з батогом і віжками в руках і кричав на неї, обзивав прогульницею й ледаркою за те, що уже другий день не йде на буряки, погрожував великим штрафом. А Параска голосно, казала йому у відповідь, що ніяких штрафів не боїться і не піде на ті його розпрокляті буряки, поки не знайде своєї сестри Гальки.
– У вас що, душі немає? – питала вона голову. – Невже ви цього не розумієте?
– А я кажу – знайдеться твоя сестра, ніде вона не дінеться! – кричав на неї голова. – Бери сапу і зараз же йди на буряки! Чула? Щоб я вдруге до тебе не приїздив, бо гірше буде!
– Гірше вже не буде, як є! – відрізала йому Параска. – І що хочете робіть, а на буряки не піду, поки не знайду дівчини!
– Н-н-у-у, д-див-ви-ся! – процідив гнівно крізь зуби голова. – Щоб не пожаліла! – смикнув коня за віжки й поїхав, мабуть, далі виганяти жінок на буряки. Бо, казала мати, все менше й менше стало їх виходити в поле. У багатьох попухли ноги, й вони не могли ходити. А чимало жінок уже вмерло. От і їздив слідом за бригадиром голова, виганяв кого міг у поле, рятувати посіви буряків, що заростали бур'янами.
Всю Паращину суперечку з головою я чув із-за нашої повітки над дорогою, якраз навпроти хати Кулиновичів. Тільки зібрався було йти до Параски довідатися, чи піде вона шукати Гальку в Турівку, аж гульк – голова натягнув віжки коневі навпроти їхнього двору й кличе Параску. Я й сховався за рогом повітки.
А чого шукати Гальку в Турівці? І чого її шукати взагалі? Бо пропала Галька. Як ото ми зайшли з нею до моєї баби й вона побачила, що помер дід і я почав плакати, підступила до мене й шепнула на вухо: «Ти залишайся, а я піду». І як пішла – немов у воду канула Я залишився того вечора в баби. І мати туди прийшла прямо з буряків смерком уже. Відбували над дідом всеношну. Якась стара жінка читала псалтир, а баби та жінки сиділи хто де цілу ніч і вели між собою балачку про всякі свої біди та незгоди.
Майже цілу ніч не спала й Параска, побиваючись за Галькою, бо не прийшла Галька додому ночувати. Допізна прошукала її по всіх усюдах, думала, може, захворіла раптом чи десь заснула голодна. Не знайшла. Приходила й до мене (у баби), питала, може, казала мені Галька, куди піде. Ні, не говорила, я нічого не знав.
Не прийшла Галька додому й другого дня, коли хоронили мого діда. Параска прошукала її цілий день.
Вишукав після похорону Гальку і я по всіх бур'янах і кущах на кутку, заглядав у порожні ями та погреби, а раптом упала туди ненароком і не вилізе.
Не знайшов.
З повними очима сліз прийшла до нас пізно ввечері Параска.
– Що ж мені робити? Де її шукати? – забідкалась.
– А може, пішла до Катрі в Турівку? – відказала їй мати, помовчавши. – Ото збрело в голову – й подалася. Що їй!
– Думала я, – втомлено зітхнула Параска. – Тільки одразу ж і засумнівалася. Не дуже Катря родичається з нами, а Гальки вона змалку не любить за хлоп'яцтво. І Галька це знає. Навряд чи пішла б вона до Катрі.
Катря – старша Паращина й Гальчина сестра, вийшла заміж за якогось пихатого удівця в Турівку, і він одразу ж, заборонив їй родичатися зі своїми. Навіть на похорон батька й матері не пустив.
Порадилися Параска з матір'ю та й вирішили: треба таки сходити Парасці до Катрі. А раптом Галька там? Бо де ж їй іще бути?
Ото й зібралася Параска раненько другого дня в Турівку, а натрапила на голову.
Як тільки голова поїхав від неї, я вийшов на дорогу, махнув Парасці рукою, запропонував:
– Може, удвох сходимо?
– Ні, ні, – заперечила Параска. – Ти хворий, а як що в дорозі трапиться? Краще пошукай дома. Походи ще на Окопі, людей спитай. А я сама швиденько збігаю. Туди й назад. Господи, хоч би знайти!
Параска перехрестилася в дорогу й подалась на Турівку.
Пішов і я шукати Гальку. Пішов Темнорядівкою на Окіп з наміром зайти до Івана Крупки й пошукати з ним на їхньому кутку, адже він його краще знає.
І мати, як ішла в поле, і бригадир Петро Басанський, що зустрівся мені на Темнорядівці на своїй сухоребрій кобилі, з якої він, здавалось, і не вставав, порадили шукати Гальку по ямах і погребах, по старих колодязях, куди вона могла необачно впасти. Більше їй нікуди було подітися, не така вона дівчина, щоб потрапити в якусь іншу халепу.
Темнорядівка – найглухіша вулиця в селі, з одним рядом хат від поля (від чого, мабуть, і назва) – була майже безлюдною. Поки пройшов її, зустрів лише одну бабу з відром води, несла від колодязя, опираючись на ціпочок. Двори й городи позаростали бур'яном, хати дивилися на дорогу вибитими вікнами. В одних люди повмирали, з інших виїхали кудись. Аж моторошно стало. На Окопі хат густіше, і то там, то там хтось з'явиться на подвір'ї. Не в кожному, але траплялися люди, й мені відлягло трохи на душі.
Ось і Иванова хата. Така ж старенька, як і в нас, під солому, з обвислою від дощів стріхою, з такими ж маленькими віконцями, заскленими битими-перебитими шибками, з таким же, як і в нас, виплетеним з лози димарем. Замість тину від вулиці кілька жердин на стовпцях, прикручених дротом, за хатою куценький, перекособочений хлівець. І все.
Іван якраз ремонтував граблі на подвір'ї, вставляв у валок нові дерев'яні зуби й, загледівши мене, радо здивувався:
– О-о, яким вітром тебе занесло?
Бачилися ми з ним давненько, і я теж зрадів зустрічі з Іваном. Хлопець він був компанійський і чесний у своїх учинках. Як тоді з Антоном учинив. І слова, свого дотримав – не ходив більше до Дроботів.
Я одразу ж розповів йому про Гальку, й Івана це дуже схвилювало.
– Де ж вона могла подітися? – насупив по дорослому густі, кущисті брови. – Ді-і-ла-а! Що ж, ходімо пошукаємо, нехай граблі підождуть. – І поставив їх під стіною хати.
Іван справді знав на своєму Окопі всі закутки, глинища, ями й старі колодязі, але де ми з ним не ходили, куди не заглядали – Гальки, звичайно, ніде не знайшли. Ми не шукали її мовчки, нарочито голосно розмовляли між собою, а над колодязями, ямами й погребами просто гукали: «Га-алько-о!»
Дарма.
Так у пошуках дійшли до крайньої від греблі хати У вербах, мимо якої не так давно ми проходили з Галькою і з якої чувся плач за померлим.
Ось тут лишилась одна тітка Наталка Рискалів -сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей – сім'я була! Дід, баба, їхній син, вона, невістка і четверо дітей. Всі померли. Залишилась одна. Від горя з глузду з їхала. Щодня стоїть годинами на воротях, жде дітей із школи. А як надворі стемніє, всю ніч у хаті голосить. Аж волосся на голові дибки стає від її голосіння. О, та он і вона з двору до воріт іде. Нас побачила, мабуть, казатиме щось.
Я глянув, справді, з глибини подвір'я поспішала до воріт невисока, запнута чорною хусткою, в старій кофті й довгій спідниці молода жінка. Я колись бачив її, здається, біля крамниці, але як звати і чия вона, – не знав, як не знав і ще багатьох людей у селі, котрі жили на далеких від нашого кутках.
Помітивши, що ми з Іваном ось-ось минемо її подвір'я, жінка замахала до нас рукою і щось загукала нерозбірливе.
– Чого їй? – зупинився Іван. І до мене: – Зайдемо?
– Як хочеш, – відказав я.
А жінка знову замахала до нас рукою і нею ж показувала, чи то в сад, чи на свій зарослий бур'яном город.
Підійшли до воріт, привітались. А жінка із запалими щоками і порожніми сірими очима показує нам рукою на забур'янений город і хрипло каже:
– Вона там… Під шовковицею… Я кликала до хати – не йде… Скажіть ви ї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31