чну. Одна шкіра та кістки.
Ще й недочувала.
Галька розказала їй на вухо, чиї ми і чого до неї прийшли.
– Ага, добре, – покивала бабця маленькою головою з довгим гострим носом. – Поможу вам, дітки, як подужаю. Охляла геть з голоду. – І звеліла мені скинути сорочку.
Коли я став перед нею по пояс голий, баба оглянула мене заслізенимй, в зморшках, вузенькими очицями й мовила тихо:
– І ти охляв, внучку. Але дай тобі Бог подолати скруту.
Далі вона, як і Галька в клуні, обмацала мою руку від пальців до плеча, подавила пальцями саме плече, від чого я стримано поморщився, пошепотіла щось пересохлими, аж чорними, губами і взяла руку своїми обома, сухими й кістлявими. Повертіла, підняла легенько тричі вгору й опустила. А потім… Потім так рвучко сіпнула її донизу, що в плечі аж хруснуло щось, а в очах у мене замерехтіли іскри.
– От і все, – прошамкотіла тихенько баба. – Ходіть з Богом, дітки. Тільки побережися, внучку, – до мене, – -не махай рукою, не бери нічого важкого. І поноси руку на пов'язці, хоч днів зо три.
Ми подякували бабі Насті й пішли з двору.
На вулиці Галька зняла з голови хустку, скрутила її і, зав'язавши кінчиками вгорі, одягла мені через голову.
– Давай сюди руку, – звеліла, обережно поклала її в пов'язку. – Ось так і ходи. Чув, що баба казала? – звела на мене очі.
– Чув, – кивнув я у відповідь головою. Мені було приємно від її турботи.
Ішли Окопом, а по обидва боки роз'їждженої возами, закалюженої вулиці – бідненькі хатки за похиленими тинами і просто так, необгороджені, такі ж повіточки, з обсмиканими стріхами, зажурні колодязні журавлі над дерев'яними зрубами, і ніде ні звуку. В жодному дворі нікого не видно, не загавкає собака, не заґелґочуть гуси, не закудкудакає курка. І гомону та галасу дитячого не чути. Хай дорослі в колгоспі на роботі, школярі – старшокласники в школі, а менші де? Таких, як ми з Галькою, і старих людей не видно. Ніби вимерла вулиця чи заснуло все на ній. Убогість і пустота. Аж сумно стало мені, аж ніби мурахи по тілу забігали.
– Може, зайдемо до Івана Крупки? – звернувся до Гальки. Він жив хат через десять від баби Насті – в тому ж ряду.
Але Галька не захотіла.
Навіщо він мені, твій Іван? Тобі полежати треба, а не швендяти десь.
Лише в кінці вулиці ми побачили в кількох дворах жінку з дитиною, діда з бабою, хлопчика й дівчинку. Всі в убогій одежі, худі й кволі, робили щось, байдужісінькі до всього на світі, навіть до ясного сонечка.
Дивлячись на все це, мені раптом прийшли в голову рядки:

Убогії ішви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд…

Де я їх чув? Звідки знав? Немов про наше село написано.
Та ось ми вже й наприкінці вулиці, з останньою хатою у вербах над невеличким ставочком, а там далі гребля й за греблею інший куток – Бідивщина.
Минаємо хату, а з неї у вікна й двері виривається голосіння жіноче – відчайдушно-пронизливе.
– Умер хтось, – сіпнула мене за сорочку Галька.
Не змовляючись, ми пришвидшуємо кроки й поспішаємо на греблю, подалі від того роздираючого душу плачу, від горя людського. Тепер не минає й дня, щоб у селі обійшлося без смерті.
Нарешті ми на своїй вулиці, біля нашої хати. Галька велить мені полежати, а вона збігає за решетом, яке брала на яйця й заховала під Стовбуновою клунею, коли ми пішли до баби Насті, і вернеться.
Я погодився, бо справді втомився, ходячи, і боліло не стільки в плечі, а й спина та голова, про що я не признався ні Гальці, ні бабі Насті.
Доки Галька ходила за своїм решетом і ще десь, я встиг навіть задрімати скраєчку на полу. А потім вона мене розбудила, і ми проговорили з нею до вечора, до, повернення з поля моїх батька й матері.
Галька вирішила дочекатися їх, щоб попросити не сварити і не карати мене за те, що трапилося, бо в усьому, мовляв, її вина.
І тільки вони переступили поріг хати, як вона їм назустріч, все розказала, все пояснила, взяла всю вину на себе й поклялася за нас обох, що більше такого ми не зробимо, будемо слухняні й обачні.
– Добре, тіточко Тетяно? Добре, дядечку_ Іване? – водила благально очима від матері до батька і від батька до матері.
– Та добре, добре, – згодився першим батько. – Нехай це буде вам уроком. Як ти? – до матері.
– А що з ними робити? – зітхнула втомлено мати. – Не маленькі вже, хай думають перед тим, як щось зробити.
Багато над чим випало тоді на нашу долю думати.

Розділ чотирнадцятий. ЛІРНИК ДІД ПРОКІП

Як і пообіцяли Гальці, батьки мене й не сварили, й не покарали, а звеліли не йти другого дня до школи.
– Побудь дома, – сказав батько, – треба поберегти руку, щоб не штовхнув ніхто, та й сам щоб не зачепив десь, бо то не жарти.
Рука в плечі ще, звичайно, боліла, і я послухався, не пішов до школи аж три дні підряд, хоч це мені й коштувало дорого – трьох пайок хліба та трьох склянок чаю. Тим, хто не відвідував школи, пайка не давали. Саме пайком і трималося відвідування учнями школи, бо так рідко б хто до неї тоді ходив.
Ці ж три дні я просидів дома на рижієвій макусі та підсмаженому на сковороді буряковому зерні, його потроху приносили в кишенях із поля батько й мати. Воно недобре на смак, але підсмажене легко хрумтіло на зубах і ковталося. Користі і від макухи, й від насіння було мало, але голод вони тамували. Хоч ненадовго. Через певний час під грудьми знову починало смоктати, а потім – пекти.
– І чому Бог не зробив так, щоб людям нечасто хотілося їсти, – сказала якось Галька, поглянувши на ікони в кутку хати, над покутем. – Що йому, важко? Хай би було так: наїлася раз людина – і на цілий тиждень. А потім знову.
Вона прибігала до мене всі ці три дні по кілька разів на день, приносила сільські новини й щоразу вигадувала щось своє, мріяла про щось нездійсниме і незбагненне.
На ту ж її згадку про Бога я жартома зауважив, що було б ще краще, аби наїдатися на цілий місяць.
– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.
– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.
– Бо ми грішники великі, – відказує.
Я сміюся:
– Та ніякого ж Бога немає!
Галька супить брови:
– Багато ти знаєш! Бог є!
– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.
– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити заборонили…
Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.
– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.
Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.
– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.
Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!
Мене аж холодним потом обдало. Я не знав, не розумів – чого? – але відчував, що говорити отак про товариша Сталіна не можна. Ні бабам, ні нам з Галькою. Усім, усім у селі!
Запитав Гальку:
– Ти нікому про це не розказувала?
– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?
– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!
– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?
Ех, Галька, Галька! Наївний друг мого дитинства! Вона, мабуть, справді не розуміла отого свого: «Чому?»
– А тому, що за це в тюрму посадять! – тихо пояснив їй.
– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Галька, і очі її розширились від переляку. – А баби ж іще його якось називали, забула. І їх теж можуть посадити в тюрму?
– І їх, – продовжував я лякати Гальку.
Вона поклялася мені, що нікому про це не скаже ні слова, і Парасці накаже, щоб мовчала.
А через день після цієї нашої розмови з Галькою я говорив з товаришем Сталіним.
Усно. Подумки. Відверто.
Рука у мене майже не боліла, я пішов до школи, а в школі звістка за звісткою, одна від одної гіркіша.
Перша сумна звістка була така: померла наша однокласниця Галочка Козак. Ота худенька, тоненька, з двома кісками-хвостиками, що впала біля дошки від недоїдання, розв'язуючи задачу. Померла вночі, уві сні. Заснула й не прокинулась. Дівчатка плакали, а ми, хлопці, сиділи за партами мовчазні й суворі – мов витесані з каменю.
Мовчазним та суворим був і наш Павло Іванович. Вів перший урок тихо, сидячи за столом, а не як завжди, проходжуючись біля дошки або між двома рядами парт, за якими сиділи ми.
А після чергової перерви він зайшов у клас ще похмурішим і, не сідаючи за стіл, повідав нам ще одну дуже неприємну звістку.
– Діти, – вимовив тихо, немов у нього боліло в горлі. – Від сьогодні ви не будете одержувати хліба з чаєм. У колгоспі немає більше ні муки, ні цукру. Вийшли геть усі запаси.
В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.
– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.
Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…
Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.
«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»
Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.
А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.
«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.
Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.

* * *

Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.
– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.
– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.
Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.
– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!
Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.
«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.
Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.
І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.
Мати поглянула в передпічне вікно.
– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.
– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31