Повагом рушаю з місця і я, думаючи: «І чого це він мене попередив? Хіба що, коли батько кличе нас до себе?»
А коли додумався – подякував дядькові Петрові в думці, добра він таки людина, й прискорив кроки.
Дорога, по якій я все далі й далі відходив од села, веде не тільки в поле. Нею можна дійти чи доїхати у сусіднє село Аркадіївку, що від нашого кілометрів за шість. Або, навпаки, – з нього в наше.
Стій, та он, мабуть, звідти і йде хтось мені назустріч. Двоє. Хлопчик і дорослий. Хто б то? Ще одна буде зустріч.
Придивляюся. Ні, не наші то люди, не сільські, не схоже, щоб із буряків хтось вертався.
Скоріше – перехожі якісь.
Сходимося ближче і, о диво! В цих перехожих я впізнаю наших недавніх ночувальників, сліпого діда Прокопа, лірника, та його поводиря – Сашка. Ідуть-поспішають, мабуть, з тієї ж таки Аркадіївки, кушпелять, як і я, за собою дорожню куряву.
Це ж треба, такі дві несподівані зустрічі на польовій дорозі.
Я додаю в ході, і невдовзі ми зустрічаємося.
– Здрастуйте, діду Прокопе! Здрастуй, Сашко! – вітаюся до них.
– Здрастуй, здрастуй, козаче! – відказує дід Прокіп, зупинившись і, повернувши до мене свої сліпі очі, мабуть, за звичкою. – І скажи, звідки ти знаєш нас, що називаєш поіменно? – Він віддав поводиреві свій дебелий костур, звелів йому сісти відпочити, а сам зняв з голови солом'яного бриля й витер п'ятірнею пітне чоло й лисину.
Я охоче пояснив дідові, і він одразу ж пригадав і ночівлю у нас, і як співав на батькове прохання пісень та частівки про товариша Сталіна.
– То як вони зараз, твої батько й мати? І куди ти йдеш проти ночі? – поцікавився далі дід Прокіп. Він теж, мабуть, стомився в дорозі і був радий зустрічі зі мною, щоб трішки перепочити.
Я все, як є, скоромовкою розказав дідові, хоч і попереджав щойно бригадир нікому про батькового листа не хвалитися. Але дідові Прокопові, вирішив я, можна, він же не наш, сільський, та й не розповість нікому.
Вислухавши мене уважно, дід Прокіп сумовито похитав головою й порадив:
– їдьте, синку, швидше до батька, раз кличе. Втікайте звідси, щоб, крий Боже, не трапилося біди. – І додав далі: – Ой, скільки тієї біди на бідних людей упало цієї весни, страшно подумати. Ми ходимо з Сашком скрізь, бачимо. Запам'ятай її, синку. На все життя запам'ятай. Сашко, де ти? – повернув голову до поводиря. – Вставай, мій хлопчику, пора нам. Ми в Турівку поспішаємо, – пояснив мені. – Потім знову до Сашка: – Тільки заглянь перед цим у мою торбу та вибери там зо два чималих окрайці йому з матір'ю на гостинець, – показав рукою у мій бік, немов бачив, де я стояв.
Я почав відмовлятися, дякувати йому, не треба, мовляв, вам самим люди дали. Та й, відверто кажучи, мені було соромно брати від сліпого старця хліб.
Але дід Прокіп сказав суворо:
– Бери. Від хліба гріх відмовлятися. Хліб – святий. І матері від мене вітання передай. І батькові. Може, й не зустрінемося більше ніколи. Нехай вам усім щастить. Прощай!
Узяв костур від Сашка, й вони пішли від мене по сірій, в зелених житах дорозі – дід Прокіп з торбою та лірою через плечі і малий Сашко біля нього, теж з костуром і торбинкою за плечима.
– Прощайте, нехай і вам щастить, – мовив я їм услід. І опустив очі на житній хліб у моїй руці, який так запах, що переміг усі запахи поля, оп'янив мене, викликав такий апетит, що я не встигав ковтати слину. Від запаху хліба я на мить забув про все на світі, затремтів усім тілом. Мені так захотілося хоч раз укусити з окрайця, відчути в роті смак хліба, що я не знаходив собі місця. Мимо моєї волі рука з хлібом сама потягнулася до рота, і лише тоді, як скоринка торкнулася губів, я спохопився, переміг себе, сказав: «Не смій! Не смій без матері! Вона теж не менше від тебе голодна! Ще й буряки полола цілий день!»
Опустив руку. Сховав хліб за пазуху. До листа. Знову подивився услід дідові Прокопу з Сашком. Ген-ген уже як далеченько відійшли. Поспішають. Бо до Турівки далеченько. Перейти краєм наше село, а від нього ще кілометрів зо три.
Нарешті повертаюсь обличчям на захід. Дивлюся вздовж дороги. Чи не з'явились на ній жінки-полільниці. Вже пора, сонце червоною кулею зависло над Аркадіївкою, невзабар опуститься за неї.
Бачу – вийшли із-за жита, немов купка гусей. У білих хустках, сапи через плечі. Ідуть стомлено. Там, серед них, і мати.
Торкаю під сорочкою, в пазусі, листа, окрайці хліба, ніби підбадьорююся від них і зриваюся бігти.
Біжу назустріч гуртові жінок. Назустріч матері. Радо несу їй довгожданого листа від батька.
Біжу, а мені вслід підпадьомкає перепел: спать падьом, спать падьом…
І знову я відчуваю, як солодко пахне зеленее жито. І знову я вдихаю його запах на повні груди. Жито, житечко… З волошками синіми, чарівними.
…Додому прийшли з матір'ю уже зовсім смерком, як у вечірньому небі одна за одною стали засвічуватись срібні зорі.
Мати, звичайно, ще там, у полі, зраділа батьковому листові, сказала: «От і, слава Богу», погладила мене шорсткою долонею по голові, похвалилася, що вони, нарешті, закінчили полоти ті проклятущі буряки, але йшла всю дорогу повагом, важко. І говорила мало. «Чи не захворіла? – подумалося мені з тривогою. Та одразу ж відігнав цю думку, вирішив: – Перевтомилася».
Насправді ж було й так, і не так. Була і втома, було й інше…
Коли увійшли з нею до хати, коли я хутенько засвітив нашого сліпунця, мати важко сіла на полу біля припічка, зітхнула, як завжди, втомлено й сказала із сумом у голосі:
– У мене горе, синку… Ноги почали пухнути… – І звела трішки одну, праву, щоб я побачив.
Я нахилився й при скупому світлі каганця побачив: нога у матері була розпухла, мов колода, і блищала, як скло.
– Ось поглянь. – Мати нахилилася й подавила ногу пальцями, від яких на ній залишилися білі ямки. Розійшлися вони не одразу. Спершу були білими, потім почали синіти, як і вся нога, і аж потім стали вирівнюватись. Це й було першою ознакою, що опухлість від голоду.
Вражений побаченим, я не знав, що сказати матері. Співчувати? Заспокоювати? І тому мовчав. У мене немов відібрало річ.
А мати… в сльози:
– Як же ми поїдемо до батька, сину? Я з пухлими ногами, а ти он худющий, мов скелет. Ще повмираємо в дорозі…
Як ніж у серце. За себе я чомусь був упевнений, що доїду будь-куди, а от з матір'ю – небезпечно вирушати в дорогу.
Однак став заспокоювати її, все, мовляв, обійдеться, у нас ще досить сил, щоб доїхати до того Маріуполя, який мені уже не раз снився.
Потім ми вечеряли. їли шовковиці з хлібом. Шовковиці ті, що я нарвав на своїй шовковиці перед вечором повнісіньку череп'яну миску, а хліб той, що дав мені сліпий лірник, дід Прокіп.
О, що то була за смачна вечеря! Шовковиці з хлібом! Їли й згадували діда добрими словами.
І, звичайно, згадували батька. Як йому там без нас живеться. Скучає, мабуть, за нами, як і ми за ним.
Повечеряли одним окрайцем, а другий залишили на снідання.
– Якби нам з тобою хоч із тиждень хліба житнього поїсти, одразу б сили набралися, і ноги мої одтухли б, – журно мовила мати після вечері.
Я знову заспокоїв її:
– Повідтухають, то від ходіння вони набрякли.
– Спасибі тобі, синку, за добрі слова, – подякувала мати.
Поснули ми з надією на краще.
І воно таки прийшло до нас.
Два дні мати пролежала в постелі, вмостивши ноги на перегнутій удвоє великій подушці. З надією, може, пухлина зійде. ї вона зійшла. Прокинулися ми третього дня вранці, мати подивилась на свої ноги і зраділо до мене:
– Дивися… Відтухли… Зовсім немає нічого… Пройшло, спасибі Богу. – Повернулася до ікон і перехрестилася.
Я, радий, обняв її міцно за шию, притиснувся до щоки й став казати:
– Тепер поїдемо до батька! Поїдемо!
– Поїдемо, – обняла й мене мати.
Ой, як мені хотілося швидше поїхати до батька. Я так скучив за ним. І так мене вимучив голод, що, здавалось, я більше не витримаю. А матір він вимучив ще дужче. Недарма ж пухнути почала.
Скоріше б, скоріше втекти від нього. Хоч у душі було й жаль покидати своє село, яке я дуже любив. Адже я ще ніколи ніде не був, і мені здавалося, що кращого від нашого села нічого в світі немає.
Сталася у нас з матір'ю того дня й ще одна несподівана і важлива подія: мене перестала трясти малярія. Настала обідня пора, я нікуди не відлучався з дому, був у хаті, а мене не бере трясучка. Трішки, правда, поламала, у піт кинуло, і… все. Аж не повірив я. 1 мати зраділа. Знову до ікон повернулася:
– Спасибі тобі, Господи, і тобі Пресвятая Богородице…
Я зауважив:
– А може, то порошки помогли, мамо?
– І порошки від Бога, – сказала мати.
«Нехай буде по її, – згодився я. – Важливо, що мене покинула малярія».
Хай ще не зовсім, але… те, що мені вже не треба лягати в постіль і труситися, – було добре. Хотілося крикнути з цього приводу «Ура!» і підстрибнути до стелі – було незручно перед матір'ю, та й сили не вистачило б підстрибнути. Порадів просто так, у душі. Справді, як це приємно, що ми з матір'ю оклигали в дорогу…
…Отож – ми їдемо до батька. Вирішили твердо, рішуче. І Параска нас підтримала.
– їдьте, – сказала. І далі попросила: – А як самі влаштуєтесь, напишете листа, і я приїду. Десь і мені робота знайдеться, бо, чує моє серце, пропаду я тут.
– Напишемо, – пообіцяла мати. – Он він напише, – кивнула на мене.
І стали ми збиратися в дорогу. Вірніше – збиралася мати. Бо я що? Тільки шовковицями її забезпечував. Рвав і приносив у великому мідному кухлі. І примушував їсти шовковиці, мовляв, сили додають.
Мати усміхалася скупо і їла, дякуючи мені.
Найперше, з чого вона почала готуватись до поїздки – це з торб. Пошила їх дві з нового полотна. Одну більшу для себе, а другу меншу – мені. Пришила сировими нитками лямки до них, щоб чіпляти за спину.
– У них складемо свої пожитки, на плечах буде легше нести, – пояснила.
Потім, у четвер, сходила на базар у Згурівку. Ще в середу звечора відклала на продаж дві свої ще дівочі вишиті сорочки, нові-новісінькі, спідницю, кілька разків красивого намиста, сувій вибіленого полотна.
– Треба ж гроші на білети, та й їсти щось купити в дорозі, – сказала чи то мені, чи сама собі з сумом у голосі.
Я бачив, як мати шкодувала за своїм добром, дорогим для неї. Але іншого виходу не було. В хаті ми не мали ні копійки грошей.
Просився сходити з нею на базар і я, але мати не дозволила, побоялась за мою малярію, щоб не відновилася.
– Як почне тебе, не дай Бог, лихоманити в дорозі, що я робитиму. Ні-ні, – заперечила.
І пішла раненько сама, пообіцявши на післяобід вернутися.
Проте й того дня мене не лихоманило. «Значить, покинула остаточно», – вирішив я.
Мати вернулася з базару, як і обіцяла, в післяобідню пору. Була задоволена, все продала швидко і вдало, ще й купила невеличку макуху з соняшникового зерна в дорогу.
Але коли побачила, як я прикипів до тієї макухи очима і кілька разів підряд ковтнув слину, не витримала, одбила молотком два шматочки, й то був наш обід.
Тепер, коли ми мали на дорогу гроші, коли були пошиті торби – залишилося одне: скласти в них необхідне з одежі і їхати.
Це так думав я. А мати пояснила мені, що нашого бажання їхати до батька – недостатньо. їй, зокрема, необхідно мати дозвіл на це з колгоспу. Адже, як колгоспниця, – вона не мала права нікуди виїздити. Треба було йти в правління й просити голову. Та голова колгоспу, певна річ, не відпустить ні за які гроші. Йому потрібна робоча сила.
Ось така загроза нависла над нами. їхати ж без документа мати боялася, ще арештують десь у дорозі.
І пригадалось мені, що батько, перед тим як їхати, ходив до голови сільради Задорожного. І він йому дав довідку.
– Може, й нам дасть, мамо? – сказав до неї. – Він якось питав мене, чи немає листа від батька.
– Я теж про це думала, синку, – зізналась мати. – Тільки на нього у мене надія, на цього доброго чоловіка. Увечері й сходимо вдвох, щоб менше хто бачив.
…Задорожний уже збирався додому, коли ми з матір'ю переступили поріг його невеличкого кабінетика в сільраді. Був сірий на лиці, із чорними капшуками під очима.
– Добрий вечір, – відповів на наше привітання від порога й запитай водночас: – Що так пізно привело вас до мене?
Мати прокашлялась і розповіла несміливо, тихим голосом.
Задорожний відповів на її прохання не одразу. На його високому лобі зібралися зморшки, зійшлися докупи густі, вигорілі на сонці
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31