Нарешті прийшла черга й до нас. Мати, як і всі жінки, в одну душу: я не хочу, а батько помовчав-помов-чав, подумав-подумав і сказав:
– Хочеш не хочеш, Тетяно, а мусимо. – Підступив до столу, де сиділи уповноважені по колективізації, написав заяву й віддав їм.
А через день чи два, повернувшись із колгоспної контори, куди його викликали, батько повідомив нам з матір'ю:
– Завтра маємо здати в колгосп Сіру з возом і збрєю й овець. Все усуспільнюється.
Мати в плач, я теж. Мені стало дуже жаль Сірої, я не уявляв, як ми будемо без неї. Ось тоді й запитав, плачучи, батька:
– А навіщо, тату, колгосп, навіщо Сіру й овець усуспільнювати?
На це моє запитання й не зміг відповісти мені батько, сказав:
– Не знаю, сину.
Мене це здивувало. Як же так? Все батько знає, а цього – ні. Я був упевнений, що він повинен знати геть усе на світі. А виходило – ні. Чи, може, не хотів мені сказати?
Вдруге я не став його перепитувати, так і залишилось тоді те усуспільнення для мене незрозумілим.
Ранком наступного дня батько запріг нашу Сіру у воза, склав на нього сіно, яке вона не доїла за зиму, прив'язав зверху вірьовкою, щоб не розструсилося.
– Ну, Сіра, – підійшов до кобили, обняв за велику голову. – Давай прощатися. Послужила ти нам чесно, спасибі. Ми тебе не обіжали. А коли що не так – звиняй. Тепер ти колгоспна, усуспільнена. Як там тобі буде – не знаю, а нам без тебе – погано. Прощай. – І поцілував Сіру в лоб.
Кобила, ніби розуміючи свою біду, пильно дивилася великими блискучими очима на батька, не зворухнувшись. Батько не витримав її погляду і, мабуть, щоб не просльозитись, одвернувся.
Ми з матір'ю стояли поряд і плакали. Мати голосно, я тихенько.
А на небі яскраво сяяло сонце, стояв погожий березневий день.
– Не плачте, годі вам, – повернувся до нас батько, а в самого очі вологі. – Поїду я, а потім овець одженемо, – до матері. – Одчиняйте ворота!
Ми з матір'ю відчинили. Батько смикнув Сіру за віжки: «Но-о!» А вона ні з місця.
– Но-о, Сіра! – смикнув батько віжки вдруге.
Стоїть кобила.
Мати знову в плач.
– Та вона ж, бідна, не хоче у той колгосп!
І справді, мабуть-таки, не хотіла, відчувала щось недобре. Стояла мов укопана і тільки вухами пряла.
Тоді батько звернувся до неї лагідно:
– Ну, Сіренька, рушай, поїдемо. Нічого не зробиш, треба.
Аж тоді Сіра нехотя рушила з двору. Я стояв збоку і бачив: очі в неї з блискучих стали сумні-сумні.
Повернувся батько додому не скоро, аж під обід. Ми ледве діждалися його з матір'ю. Засмучений, почорнілий.
– Здав? – мати до нього.
Махнув рукою:
– Здав.
– Як там вона?
– Не питай. Так жалібно дивилася на мене, коли прив'язував у конюшні. А як виходив – заіржала, немов заплакала.
Мати знову в сльози, захлипав і я.
По обіді батько з матір'ю погнали здавати в колгоспну вівчарню овець. Хотів було з ними піти і я, але вони не пустили, звеліли сидіти вдома.
– Надивишся ще цього колгоспу, – сказав батько.
Відтоді батько втратив спокій. Ходив похмурий, насуплений, часто курив, довго й хрипло кашляючи, не брався дома ні за яку роботу. І кожного дня вранці, до снідання, кудись раптово зникав.
Одного разу я запитав його:
– Куди ти щоранку ходиш?
– По ділу, – відповів неохоче.
Поснідавши, знову одягав свій старенький кожушок, чорну смушкову шапку, яку сам пошив, і вже казав нам із матір'ю:
– Піду в колгосп, може, новину яку почую.
Іти в колгосп, це означало – в контору колгоспу, де завжди тоді збиралося багато людей, вели жваві розмови про той же таки колгосп.
Якось, коли батько пішов до контори за черговими новинами, я звернувся до матері:
– Мамо, а куди він ходить щоранку?
Був певний, що мати знає.
І не помилився. Мати справді знала.
– Та до нашої Сірої. Вичищає з-під неї, чистить її, підгодовує. Лушпиння бурякове їй носить, оберемочок сіна, що залишилось трохи на сараї. Стала худнути, казав, закошлатіла. Звели ж їх в одну стайню з усього села, хіба доглянуть конюхи кожну, як дома. Та й годувати нічим, надголодь стоять.
«Так он воно що!» – подумав я й вирішив стати батьковим помічником.
Другого дня вранці прокинувся разом з ним і теж став одягатися.
– А ти це куди так рано? – поглянув він на мене здивовано.
– Піду з тобою, помагатиму нашу Сіру порати.
Але батько не дозволив.
– Ні до чого це тобі, – сказав.
Як я не просив – не поступився.
А через кілька днів він повернувся з «колгоспу» пізненько ввечері повеселілий і повідомив нам з матір'ю, що із завтрашнього дня йде працювати на стайню конюхом. Сам попросився на правлінні, і його призначили.
– Скучаю я за нашою Сірою, – зітхнув. – І вона за мною. Як виходжу із стайні, повертає голову й ірже. От і поратиму тепер її, інших коней, щодня буде в мене на очах.
Проте недовго побув батько конюхом. Годувати коней не було чим, в конюшнях тісно й мокро. Коні, розповідав вечорами, худнули на очах, стояли перед порожніми драбами, мов скелети. А потім на них напала якась хвороба, й вони почали гинути. В селі пішли чутки, що хтось їх потруїв. Загинула й наша Сіра. Плакала мати, плакав я. Не витримав, дивлячись на нас, і батько, витер сльози з очей. Й другого ж дня покинув конюшню. «Не хочу!» – заявив колгоспному начальству.
И став ходити на різні роботи в поле. Орав, сіяв, обкопував канавками бурякові плантації від шкідників. Схуд, осунувся, більше мовчав і курив.
Ми з матір'ю також були мов таранька висушена – худі. У нас не було чого їсти, ледве-ледве тягнули з хлібом, мати з оглядкою варила пісний борщ, а про кашу й не згадували, не мали в хаті ні крупини.
А все тому, що за зиму не раз позичали зерна в колгосп, а напровесні й картоплі, й крупів. Казали – на громадське харчування в полі, а восени, як уродить, колгосп усе віддасть.
– Віддасть, як рак свисне, – махнув рукою батько. – Буде й нам те, що Сірій.
– Бог з тобою, – злякано подивилася на нього мати. – Таке говориш.
– Бачу, до цього йдеться, – вів далі батько. – Все усуспільнили, звели, звалили докупи. А воно псується, ламається, гине. Ніякого ладу немає, бо всім усе чуже, ні за що душа не болить, робиться – як чорт летів і ноги звішав. Коней скільки загинуло, корів, овець. Скоро й до людей черга дійде. Уже скільки разів у них всього позичали? Думаєш, справді на громадське харчування? Аякже! У район відправили та між начальством розділили, а нас у полі гарячою водичкою годують, пшонина за пшониною ганяється.
Я, звичайно, не все усвідомив з батькових слів, але те, що нас чекає доля Сірої, мене прямо-таки налякало. Я, мабуть, чи зблід на лиці, чи ще якось змінився, бо батько одразу звернув на мене увагу, пригорнув до себе й став заспокоювати:
– О, а ти чого носа повісив? Не журись, живі будемо – не вмремо!
У мене відлягло на душі. Раз батько жартує, отже, усе гаразд, значить, з ним ніяка біда нам не страшна.
Як добре, що я мав такого батька. Я гордився ним. Я всім хлопчикам і дівчаткам з нашого кутка розказував про нього. Який він у мене розумний, чесний, працьовитий, як його поважають люди.
Гордився і його минулим. У 1920 році він пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у кавалерії й воював проти білополяків, які напали на нас. В бою під Житомиром був тяжко контужений від розриву снаряда. Коня під ним убило, а сам він довго лікувався в шпиталі.
Вернувся додому непридатним більше служити в армії. Та не встиг гаразд оговтатись, як його, фронтовика, обрали в комнезам. Був діловодом і землеміром, ходив уночі в засідки на бандитів, що грабували людей, палили хати.
За все це, мабуть, і величали мого батька односельчани Іваном Васильовичем. Як же мені було не гордитися таким батьком.
І ось після того, як він побув конюхом, відсіявся в колгоспі, накопався канавок, викликали його раптом в сільраду на якусь розмову. Так сказав виконавець, що приходив до нас:
– Сам голова просив передати – хай неодмінно прийде на розмову.
– Чого б це? – задумався батько. – Адже я ніде нічого…
Вернувся з сільради нескоро. І не в поганому настрої. Скоріше навпаки, настрій у нього був кращий від того, з яким ішов туди.
– Ну, чого викликало тебе начальство? – поцікавилась від печі мати. – Знову, мабуть, щось придумали?
– Придумали, – сів біля столу батько. – Щоб у нас в хатині відкрити молокопункт. Завтра з району привезуть сепаратор, і будемо з тобою приймати від людей молоко.
Для мене це спершу було незрозумілим. Молокопункт, сепаратор. Що воно таке? Але батько не забарився роз'яснити. Він щовечора й щоранку прийматиме молоко від тих людей, котрі тримали корів. Здати п'ятсот літрів молока за рік від корови – такий був податок на кожного, хто її тримав. Прийняте молоко треба пропустити через сепаратор, і зібрані сливки та перегон відправляти в райцентр.
Робота нескладна, але копітка. Головне в ній поляга – записувати у відомість на здачу. Ось тому, знаючило в тому, аби правильно переміряти молоко і чесно батька, як чесного й порядного, голова сільради і запропонував зайнятись цією справою йому.
І відкрили в нашій хатині приймальний молокопункт, за роботу якого батько щотижня звітував у сільраді, подавав туди якісь відомості, пишучи їх до півночі.
Задоволені його роботою були люди, котрі носили до нас молоко, задоволена сільрада.
Так тривало до осені. А восени…
Восени трапилась біда, прийшло в нашу сім'ю велике горе. Темної дощової ночі обікрадено наш молокопункт. Дощ тоді йшов кілька діб, лив мов з відра. Скориставшись негодою, злодії виколупали в хатині вікно (воно було в глухій стіні від городу), виламали в ньому благенькі грати, зроблені батьком із залізних обручів з бочки, й забрали повнісінький бідон сливок і бідон сиру, виготовленого матір'ю з перегону. Невдовзі після відкриття молокопункту з району надійшла вказівка не возити туди перегону, а відтоплювати самим і робити з нього сир.
Як довідалися ми вранці, що нас обікрадено, мати ну голосити, я теж у плач. Тільки батько похмуро мовчав, насупивши білясті брови. Потім вимовив одне-єдине слово «гади!», накинув на голову й плечі вивернутий кобкою старий мішок від дощу й пішов у сільраду.
Повернувся незабаром з головою сільської Ради Задорожним і міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.
В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.
Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.
Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.
Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.
Батька заарештували.
Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.
Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.
Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи доводили, що не брали ми сиру й сливок, хай міліція краще пошукає злодіїв.
Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.
Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.
Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.
Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тіє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31