Але посеред хати зупинився. – Я всьо, канєшно, передам председателю. Про наш розговор. Но ти тоже в свою очередь побеседуй з ним…
Батько пообіцяв:
– Кажу ж, при нагоді побалакаю.
Дядько Петро потупцював посеред хати, мов гусак, подивився на мене, на матір і нарешті рушив до дверей. І, уже взявшись за завертку, кивнув головою батькові:
– Ходьом,Іван Васильович, покуримо.
Батько мовчки зсунувся з полу, кволо пішов до дверей, і вони удвох вийшли з хати.
Ми з матір'ю мовчки переглянулись і зрозуміли: недарма бригадир викликав батька на перекур, є в нього Ще якийсь секрет для батька. Але який, добрий чи поганий, ми, звичайно, не знали і не догадувались.
Стали з нетерпінням чекати повернення батька.
Не було його довгенько. Мати брязкала біля печі посудом, гріла в печі воду, щоб нам помити руки й ноги після оранки, а я сидів на полу, не зводячи погляду з дверей. Мене розбирала цікавість – навіщо ж викликав батька надвір Петро Басанський? Не тільки ж для того, щоб покурити?
Зиркнув кілька разів на Тараса Григоровича під рушником, але й він напевне нічого не знав, тільки дивився на мене.
Та ось нарешті під вікном від вулиці загупали кінські копита, що означало – бригадир поїхав^ і в хату через хвилину-другу зайшов батько, пропахлий тютюновим димом. Отже, вони таки справді курили з дядьком Петром.
– Що він тобі ще там челеченив, базікало нещасний? – зустріла його запитанням мати. Базікалом за звичку багато балакати звали Петра Басанського по-вуличному.
Батько мляво махнув рукою:
– Та-а, не знаєш Петра. Молов там усяке. І не сказав про що.
«Значить, неприємне щось, – зробив я висновок. – Але таке, що батько не хоче при мені говорити».
Я трішки образився на нього, адже, здається, батько ні з чим не крився від мене.
Ми помовчали трохи, послухали цвіркуна під піччю.
Тоді мати знову до батька:
– Може, справді сходити тобі в колгосп до голови? Поговорити з ним, хай побачить тебе, переконається, який ти ще слабий до роботи.
На змарнілому батьковому обличчі майнула гірка усмішка:
– Гадаєш – він повірить мені? Таких своєю слабістю не зворушиш, йому план сівби треба виконати, а люди для нього – ніщо.
Мати забідкалась.
– Що ж його робити? Ти ж зовсім слабий.
– Нічого, Тетяно, якось буде, якось видужимо.
Стомлений, я з великим зусиллям помив у дерев'яних ночвах ноги й одразу ж ліг спати.

Розділ тринадцятий. ГОРОБ'ЯЧІ ЯЄЧКА

Уже кілька днів батько ходить у поле на роботу разом з матір'ю. Після розмови з Петром Басанським він таки побув у конторі колгоспу, мав розмову з головою, і той доручив йому разом з польоводом швидко посіяти цукрові буряки. Ви, мовляв, маєте досвід, чоловік чесний і зробите це якнайкраще. А потім знову відпочинете. «Чи не про це й говорив з батьком по секрету бригадир?" – подумалось мені. Хитрий, бестія!
Річ у тім, що сіяти буряки треба вміючи. Щоб були рівні рядки, не було огріхів, витримана густота насіння. А для цього треба добре відрегулювати сівалку, бути гарним стерновим.
Батько, звичайно, все це вмів, погодився і, зібравшись перший день у поле, пожартував зі мною:
– Ну, тепер ми тобі з матір'ю приноситимемо увечері по дві порції макухи.
І знову я дома сам. Правда, до мене тепер частіше стала приходити Галька. Поки був дома батько, вона соромилась ходити, бо він завжди називав її невісточкою. Тепер же їй воля. Як тільки я повертався зі школи, вона приходила до нас у хату й почувала себе, як Дома. Сідала, де їй хотілося, на лаві чи на полу, говорила голосно, перебивала мене, коли я хотів їй щось сказати, і розповідала сама.
Вона звідкись знала всі новини в селі, котрі, на жаль, були завжди сумні. Когось знову обікрадено, хтось помер. Вмирали люди в селі майже щодня. І не по одному. Спершу про них сповіщав церковний дзвін, хоч церква була й закрита. Люди просили колишнього церковного сторожа, і він дзвонив. Дзвін гудів так сумно і тривожно: бов, бов, бов, бов… І всі знали – хтось помер. Та коли дзвін став бовкати майже щодня і по двічі та тричі на день – начальство з району заборонило дзвонити по померлих, звеліло голові сільради одрізати вірьовку від дзвона, яка звисала додолу з вікна дзвіниці. Відтоді звістка про чиюсь смерть передавалась від хати до хати по всіх кутках.
Журилася Галька з того, що звелася нінащо від роботи в полі Параска, приходить щовечора додому ледве жива, що нічим і в них саджати города. А в когось на Воловиці, чула вона, вибрато вночі з ямок посаджену на городі картоплю. Та й не цілу картоплю, а картопляні вершечки з пагінцями.
Сумними, гнітючими були наші розмови, які кінчалися тим, що нам обом хотілося їсти, й ми сушили собі голови, де б щось знайти їстівне. І тут першою щось придумувала Галька. То вона бачила десь у канаві кущ щавлю, то в когось на межі кілька стеблин кользи, стебельця якої можна було їсти, обчистивши гірку шкірочку.
– Біжімо! – командувала Галька, і ми хутко вибігали з хати.
Того дня Галька зустріла мене на вулиці, коли я повертався зі школи.
– А я щось знаю! – похвалилася.
– Кажи! – став я перед нею.
– Угадай!
Починаю вгадувати.
– Знаєш, де взяти хліба?
– Ні!
– Муки?
– Ні!
– Крупів?
– Ні!
– Картоплі?
– Ні!
– Макухи?
– Ні!
– Тоді не мороч мені голови! – кажу я невдоволено й хочу обминути Гальку, щоб іти додому.
Але Галька заступає мені дорогу й просить:
– Повгадуй ще! Хіба тобі важко?
– Я ж не циганка, – починаю сердитись, бо завжди ця Галька щось вигадує.
Вона нарешті поступається:
– Гаразд, пожалію вже тебе… – И розповідає мені таке: поки я був у школі, її завело на опустіле обійстя Стовбунів (розкуркуленої на нашій вулиці сім'ї) подивитись, чи не червоніють у них за клунею ранні шовковиці, щоб не прозівати. Шовковиці ще тільки почали з'являтися, проте їй упало в очі друге: солом'яна покрівля клуні кишіла горобцями. Вони зграями залітали у дверний пройом (двері давно хтось зняв) і хутко зникали в гніздах, викублених ними в покрівлі.
– Їх там сотні, горобців і гнізд, – захоплено казала мені Галька. – А в кожному гнізді – яйця. Отож уявляєш, скільки в них яєць?
Я, чесно кажучи, не зрозумів, до чого вела моя подруга, й спокійно відказав:
– Ну-у, багато. То й що? Гороб'ята будуть! Галька з подиву сплеснула в долоні.
– Ні, ви подивіться на нього! Ех ти, гороб'ята! Та ти знаєш, що гороб'ячі яєчка, як і курячі, можна їсти! І сирими випити, й яєчню підсмажити!
Аж після цього до мене дійшло, навіщо Галька розповіла мені про гороб'ячі гнізда.
– Значить, ти хочеш, щоб ми пішли… – почав було я.
– А що? – задерикувато глянула на мене Галька. – Надаремно ціле решето яєць, і самі наїмося, й нашій, буде…
Я ніколи не драв пташиних гнізд, і мені наперед стало жаль горобців.
Сказав про це Гальці.
– Вони собі ще нанесуть! – рішуче махнула рукою. – А нам як, голодним? Та й вредні вони, горобці! Неси хутко свою шаньку додому, а я побіжу по решето, та й підемо!
Я вагався. Я не знав, що робити. Відмовити Гальці чи згодитись. Мені таки було шкода горобців. Хоч їх і лають люди за те, що випивають просо, викльовують соняхи на людських городах, стріхи на хатах і в клунях псують, мостячи в них гнізда, але ж вони й корисні. Знищують комах, шкідників. А скільки їх самих гине взимку у великі морози. Хіба ж можна їх зобижати? Як руйнувати їхні гнізда-оселі, з таким трудом ними вимощені?
Я дивився на Гальку, а Галька на мене. Вона дивилась так довірливо, з таким проханням у погляді, що мені стало шкода її. Адже я знав – вона завжди хоче їсти дужче від мене.
– Біжи! – нарешті згоджуюсь я. – Бери своє решето! – І сам швидко йду до хати.
Невдовзі ми з Галькою були у великій Стовбуновій клуні. В ній пахло пусткою, цвіллю і гороб'ячим пір'ям. А солом'яна її покрівля справді кишіла горобцями і немов ворушилася від них. Ворушилася й пищала.
Стали ми думати і гадати, як же дістатися до тих гороб'ячих гнізд та як забрати з них яйця. Адже в клуні було порожньо-порожнісінько – ні драбини, ні жердини ніякої, ні дошки чи пенька, з допомогою яких можна б якось дістатися бодай до перших лат, щоб ухопитися за них, підтягнутися на руках і стати, нарешті, на краєчок стіни ногами. Так, тримаючись однією рукою за лати, напіввисячи, можна було шарити другою по гніздах, вимощених майже в кожному солом'яному кулі.
Якби та росли в роті гриби, то й у ліс ходити б не треба, – чув я не раз таке прислів'я від дорослих.
Так і нам було… якби… та… було б…
– Що будемо робити? – питаю Гальку. Дивиться на мене розгублено:
– Не знаю.
– Без драбини у нас нічого не вийде, – кажу.
– Давай з дому принесемо, – пропонує Галька. І тут же зауважує: – Тільки у нас важка, не донесемо.
– І у нас важка, – радую її. Й також додаю: – А хоч би й не важка, але побачить хтось: куди з драбиною? Чого?
Галька погоджується:
– Справді.
Стоїмо, міркуємо, що та як, а я не зводжу очей з Гальки, дивлюсь на її худі, немічні плечі, взагалі на неї всю, і думаю: витримає чи не витримає вона цю весну?
Нарешті мені пригадалося, як ми робили з хлопцями, коли нам треба було кудись залізти чи заглянути. Один із нас нагинався, другий ставав йому на плечі, і той розгинався, піднімаючи товариша.
Питаю Гальку:
– Піднімеш мене на плечах?
– Підніму! – без найменшого вагання запевнила Галька.
Вона бачила не раз ці наші хлоп'ячі вправи і зрозуміла мене одразу.
І підняла, й вистояла, поки я вхопився однією рукою за одну лату, а другою за другу, поки знайшов зручне місце на стіні однією ногою, потім другою.
– Ну, як? – звела голову на мене Галька, розтираючи свої плечі. – Міцно тримаєшся?
– Та тримаюсь! – глянув на неї згори, хоч триматись було дуже незручно, я буквально висів похило до покрівлі клуні.
Щоб залізти однією рукою до гнізда, другу мені треба було обов'язково засунути по лікоть за лату, стати ніби боком, від чого могла не втриматись на стелі друга нога.
Нарешті я таки прилаштувався й став нишпорити очима над собою, де найближче гніздо, щоб першим опорожнити його. Побачив дірки в кулях і праворуч, і ліворуч, і прямісінько перед своїм носом. В яку ж дірку спершу шилити руку? Було таки шкода обкрадати горобців, котрі цвірінькали в клуні так голосно й тривожно, що ставало не по собі. Вони, мабуть, бачили в мені свого руйнителя, а правильніше – ворога.
– Шукай уже, чого ти там висиш? – гукнула мені з нетерплячки Галька з решетом у руках.
– Е-ех, – зітхнув я й послав руку в перше ж гніздо, що зяяло на мене невеличким чорним очком.
І в цей час, коли я, ну зовсім трішечки, повернувся всім тілом до покрівлі, лата, за яку я буквально був зачеплений по лікоть правою рукою, раптом затріщала, переламалася, і в одну долю секунди я вже лежав на твердому току, біля Гальчиних ніг. Відламана лата валялася поряд. У мене ж дзвеніло в голові, нудило під серцем і гостро боліло праве плече. «От і надрали яєць, – перше, про що подумав я, й лишився задоволеним, хоч не знав ще, чим моє падіння закінчиться.
Мов тінь, схилилася наді мною Галька.
– Забився? Дуже? – дихнула мені в лице. її ж обличчя було бліде, в очах – переляк.
– Та ні, зовсім трохи, – став заспокоювати, а сам думаю: встану чи ні?
Спробував звестися, обіперся на праву руку й тут же упав. Нестерпно боліла рука, пекло в плечі.
«Значить, щось із плечем», – догадався й вирішив на праву руку не опиратись, а тільки на ліву.
Галька підтримала мене під плечі. Звівся, сів.
– От бачиш, – кивнув їй. – Все гаразд. Плече, правда, трохи праве болить, але… пройде.
Однак Галька не повірила, пильно подивилася на мене й сказала:
– Не бреши! Ти он блідий який! Якби трохи – не кривився б так! Ану дай мені руку!
Я хотів простягнути Гальці свою правицю, а вона не простягається, висить мов нежива.
Галька поторкала її своїми тоненькими пальцями аж до плеча й визначила:
– Вивих у плечі. У мене таке було, як я торік упала з воза. Баба Настя Вороб'їха з Окопу наставила. Посидь трохи, оклигай, підемо до неї, попросимо, вона й тобі наставить.
Посиділи кілька хвилин на холодному току, мені справді трохи полегшало, принаймні не паморочилась голова, і я з допомогою Гальки звівся на ноги, пройшовся клунею. Ніби все гаразд, крім руки.
Галька теж ходила поруч зі мною й каялась, що підбила мене на цю дурницю з гороб'ячими яєчками, просила пробачення.
– Та годі тобі, – сказав я. – Просто так вийшло, лата вже стара, потрухла, от і не витримала.
– Ні, таки я винна, я підбила тебе, – стояла на своєму Галька. – Я й батькам твоїм це скажу.
Ми пішли з нею на Окіп, знайшли бабу Настю Вороб'їху, стару-стару й немі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31