За якусь мить урочистість моменту була порушена звуком падіння і чиїмось ображеним зойком.
— Я ж сказав обережно! — гримнув професор.
Як вдалося мені розгледіти, прохід був перегороджений низьким, але широким поріжком чудернацької форми. Схоже, це була кришка від труни, про яку йшлося напередодні. Слід було обережно переступити цей хитрий поріжок і пройти вглиб приміщення, де, судячи з шуму дихання і збудженого перешіптування, вже зібралися всі решта учасників церемонії. Темно було, хоч в око стрель, лише кволі місячні промені навпомацки пробирались крізь причинені фіранки.
І тоді зазвучав Голос. Відразу ж змовкли перешіптування, всі, схоже, затримали подих, вслухаючись в слова, потужність звучання яких змушувала подумати про величезні стерео динаміки.
Не вірте тому, хто каже, що знання — це світло.
Не вірте тому, хто стверджує, що бачив це світло.
Не вірте тому, хто обіцяє відкрити вам істину.
Пошук правди дійсно є блуканням в пітьмі.
Але втаємничений не шукає світла.
Втаємничений вчиться бачити в темряві.
Не вірте тому, хто каже що правда вказує путь.
Не вірте тому, хто стверджує, що знайшов цей шлях.
Не вірте тому, хто обіцяє показати вам дорогу.
Пошук єдиновірного шляху приречений на помилку.
Але втаємничений не шукає належного шляху.
Втаємничений вчиться іти бездоріжжям.
Не вірте тому, хто вірить.
Не вірте тому, хто вважає, що вірить.
Не вірте тому, хто схиляє вас до віри.
Прагнення віри є відмовою від правди.
Але втаємничений не прагне віри.
Втаємничений вчиться сумніватись.
Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно-білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори. Декан Фелоні — я відразу зрозуміла, що то він — стояв коло прямокутного підвищення, на якому лежала величезна книга. Такого гросбуху я не бачила ще ніколи! Туди, мабуть, можна було б розмістити всю Британіку, та ще місце залишилось би, для нотаток. Пан Фелоні, як і інші викладачі, був зодягнений у розкішну мантію чорного оксамиту без будь-яких регалій, лише, на відміну від інших, на руках в нього були білі рукавички. Це робило його трохи схожим на хірурга, а його бліде обличчя мало такий вишукано людожерський вираз, що мені мимохіть пригадалися авторитети третього рейху. Втім, не знаю, може це гра світла і тіні так спотворила шановного декана, але загалом враження було досить моторошне.
Я чомусь перерахувала професорів. Разом з деканом їх було дев’ять. Як назгулів, улюблених моїх персонажів з однієї злої дитячої казки. А втім… в куточку за підвищенням, в тіні тулився ще один. Хоча то навряд чи був викладач, надто вже молодий на вигляд, що було помітно незважаючи на напівмаску що ховала його усміхнене обличчя. Він, здається, був єдиним, хто відверто насолоджувався спектаклем.
— В цих стінах, — урочисто заговорив декан, — відбували учнівство ті, хто сьогодні керує світом. Деяких ви знаєте, але більшість тримає своє ім’я в таємниці, здійснюючи владу негласними шляхами. Не всі з вас гідні честі вчитись тут, не всі витримають випробування, і далеко не всі завершать учнівство аби стати до почесної праці, належної випускникові Школи. Але всі ви були запрошені завдяки якостям, які потенційно можуть привести вас до успіху. Тому сьогодні я внесу ваші імена до Книги, і від цієї миті почнеться ваше випробування, яке триватиме до того моменту, коли ви залишите ці стіни. Сподіваюсь, більшість з вас протримається до другого триместру.
Народ захвилювався. Дуже доброзичливе вступне слово.
— А можна запитання? — раптом прорізався чийсь нахабний голос.
От самогубця! Від погляду, який звернув пан Фелоні на юнака, я б напевне посивіла.
— Що ти хочеш знати, профан ?
— Що це за випробування?
Студенти схвально зашуміли. Це, певно, цікавило багатьох.
— Ви дізнаєтесь, — зловісно пообіцяв декан.
Запитань більше не було. Потім пан Фелоні вписував наші імена до книги, а ми по черзі ставили свій підпис. Коли підійшла моя черга, я спробувала зблизька розгледіти гостя в масці, який ховався за подіумом. Але його там вже не було! Невже це мені примарилося?
По завершенні церемонії, двері зали відчинились, і ми з полегшенням поспішили геть. Я знайшла гурт знайомих панянок, і ми ще довго обмінювалися враженнями, обурювалися, обзивали одна одну сестрами неофітками і всіляко намагались розвіяти той неприємний ефект, який мала наша ритуальна посвята. Не раз, звичайно, спливали згадки про масонів, я навіть вигребла зі своєї захаращеної пам’яті словосполучення Ancient and Accepted Scottish Rite , натякаючи на географічну близькість славного Шотландського Уставу масонства. Та, я відчувала, що підкидаю ці версії лише для підживлення дискусії, а не від того, що справді підозрювала щось подібне. Та й відомо, що жінок до таких організацій не приймають. Кляті шовіністи.
Ще один шовініст зустрів мене в кімнаті тихим стогоном та спробою заховати голову під подушкою. Аби зайвий раз не травмувати Тоні, я вимкнула світло і аж тоді роздяглась.
Сон не йшов.
— Тоні, — покликала я, — ти не спиш?
— Сплю, — суворо відповів він.
— Ти як гадаєш, що то було, ну оцей весь підозрілий ритуал?
— Профанація, — тихо мовив Тоні.
— А може, ці самі, масони… — я знов спробувала підкинути наживку.
— В жодному разі. Послідовники Хірама не змогли б отак познущатися над власними ритуалами.
Ого! Ого— го!
— Тоні! — "А ти звідки знаєш? А ти часом не масон?" — так і вертілося в мене на язиці, — А що означає "Audi. Vidi. Tace"?
— Почуй. Побач. І мовчи.

***
Одна з найбільш гуманних властивостей нічних жахів — здаватися зранку лише недобрим сном. Спершу, колупаючи за сніданком ріденьку вівсянку, ми з підозрінням поглядали на професорів, але тих наче підмінили. Пан Бамбузл розповідав анекдоти, Алан Арт на пару з доктором Мілтоном життєрадісно реготали; панна Демінор, жвава руда жіночка, бігала сваритись з кухнею з приводу бридкої каші. В результаті, всі розжились смачними булочками з джемом. Однім словом, наші викладачі ніяк не нагадували вчорашніх суворих назгулів. Декан Фелоні обачно не з’являвся аби не зіпсувати нам апетит і дружню атмосферу.
З огляду на всезагальну відлигу, між таборами навіть почали зав’язуватись дипломатичні контакти. Куратори ходили між столами, обговорюючи з охочими організаційні питанні. З’ясувалося, що після сніданку ми нарешті побачимо розклад занять, і вже об одинадцятій відбудеться перша лекція.
— Хтось знає, які ми будемо слухати предмети? — поцікавилась Вероніка, з характерними інтонаціями заслуженої відмінниці, — Я чула, в цьому університеті дуже сильна психологічна школа.
— Ага, особливо в галузі експериментальної психології, — підхопила Дафна, намазуючи булочку чорничним джемом, — Кажуть, тут викладав сам Зімбардо.
— Ну і… — відгукнулась я, — Це вас не насторожує?
— Так не на нас же експерименти ставити будуть, — знизала плечима Вероніка.
— Ага, — заусміхалася я, — не будуть. Звісно. В жодному разі.
— Це ти на що натякаєш? — зацікавилась Дафна.
— Ну, не дарма ж кажуть, що експериментальна наука завдячує в першу чергу дрозофілам і студентам.
— А я б навіть не проти, — Вероніка чуттєво усміхнулась, — Я завжди мріяла взяти участь у досліді з сенсорної депривації.
— А, цей той дослід, у ванні. Аби ще з піною і шампанським… — розсміялась Яна, смаглява життєрадісна румунка, — Я б теж не відмовилась.
— Гуманна наука психологія, — підсумувала я, — все заради людського щастя.
Розклад занять було вивішено на дошці оголошень лекційного корпусу. Поки ми обговорювали різні аспекти експериментальної науки, там вже зібрався чималенький натовп. На мій подив, народ якось не зовсім адекватно зреагував на цей документ: студенти, з круглими від здивування очима роздивлялися список, тихо перемовлялися і приголомшено чухали потилиці. Що ж там? Я проштовхалася до дошки оголошень, і побачила там наступний перелік курсів:
Акторська майстерність, проф. Феліція Демінор
Маніпулятивна психологія, д-р Альберт Мілтон
Методи фальсифікації, проф. Френк Аспер
Методи формування громадської думки, проф. Ричард Фелоні
Містифікація, проф. Рене Бамбузл
Режисура спектаклів та масових заходів, проф. Гай Табор
Сучасна практична міфотворчість, проф. Алан Арт
Теорія змови, проф. Ричард О’Доннер
Теорія можливих світів, проф. Стівен Ольберт
Якусь хвильку я теж витріщалась на список, намагаючись збагнути, що б це могло значити. Дивний асортимент, що не кажи… А, з іншого боку, схоже, що нудно нам не буде.
— Що це за дурня, пацани? — почувся голос якогось здорованя за спиною, — Оце їхати бозна звідки, щоб нам тут голову дурили всяким бичачим лайном?
Схоже, це і був той самий похмурий бармаглот, сусід Вероніки. Ну і пика! Еге ж, як не щастить, то вже не щастить.
— Тихше ти, Алекс, — остудив його статечний молодик в окулярах, — Ти можеш в будь-який момент зібрати манатки й чухати звідси. Чув, що сказав декан? Це все — випробування. Почнеш зараз з адміністрацією заїдатись, і не бачити тобі роботи в міністерстві, як власної волохатої сідниці.
Я завмерла, очікуючи, що зараз бармаглот зацідить розумнику межи очі. Але той лише зареготав і панібратськи ткнув опонента кулаком в плече. Ні, не розумію я цих чоловіків…
— А ти звідки взяв про міністерство, га? Розколюйся, Влад!
— Де взяв, там вже нема… — промимрив той, — Я ж тобі казав, в мене брат в СБ працює. Так що я знаю, про що мова.
— А, ну тоді що ж, раз СБ, — примирливо мовив забіяка Алекс, відступаючи з поля бою.
Ця дискусія, схоже, позитивно подіяла на моральний стан студентства. Народ прийшов до тями і почав жваво занотовувати розклад занять. Я ще раз глянула на дошку. Першою у моєї групи значилася пара Алана Арта, нашого куратора. Я поправила лямку рюкзака на плечі і рушила до вказаної аудиторії.
Професор Арт зустрів нас, як рідних. Лагідно оглянув своїми прозорими моторошними очима і запросив розташовуватись зручніше аби ми могли поближче познайомитись. Дафна від цього запрошення розімліла і потягнула мене за собою на першу парту аби там з комфортом свердлити професора поглядом.
Решта десять колег по групі розмістились хто де за розташованими півколом столиками. До нашої групи потрапив той самий юнак, який мав родичів в СБ; цей факт очевидно був для нього джерелом особливого гонору, тож Влад сів осібно, поглядаючи зверхньо і самовпевнено. Потрапив сюди і один з латіносів, моїх знайомців по автобусу; він якраз почував себе трохи ніяково без підтримки товариша, розглядав усіх з-під лоба і супився. Решта були мені зовсім незнайомі.
— Ну що ж, Lads and Ladies, — весело скаламбурив пан Арт, що означало приблизно "парубки та дами", — вам сьогодні страшенно пощастило.
Ми з підозрінням перезирнулися.
— Пощастило, — продовжував професор, обіпершись об викладацький стіл, — тому, що зараз зростає попит на практичну міфотворчість. Особливо ж у сфері мистецтва та міжнародній політиці. Тому керівництво надає велику вагу заліку з цього предмету. А оскільки я — ваш куратор, житиметься вам трохи простіше. Можливо. Я ще не вирішив. Ну, а тим часом, пропоную влаштувати невеличке ток-шоу… Отже, так… Ви, молодий чоловік, як вас звати?
— Мігель… — простогнав нещасний латіно.
— Емм, Мігель, — не відставав професор, — що ви думаєте з приводу інтерпретації міфу Френсісом Беконом в трактаті "Про мудрість древніх"? Ну? Жодної думки? Ай-яй-яй, як не соромно?! А ви, — пан Арт звернувся до білявої панянки в червоному светрі, яка від його різкого руху відсахнулася і ледве не впала додолу разом зі стільцем, — ви, молода леді?
— Анна…
— О! Анна, скажіть мені, будьте люб’язні, з чого складалися священні ритуали древніх греків?
— Е-ее, — бідолашна зробилася майже одного кольору зі светром, — з вакханалій?
— Ет, дівчата, мрійниці… А ви чого гигочете, парубче, — професор розвернувся до молодого чоловіка з нахабним виразом вузьких очей, — ви в нас хто будете?
— Боян.
— Дуже добре. Ви, Боян, зараз повідомите мені… хоча, ні, навряд чи ви мені щось повідомите.
Боян ображено гмукнув, але промовчав.
— Можливо ви, ніжне створіння, скажете мені хоч щось розумне? — пан Арт звернувся до тоненької дівчинки в довгій спідниці, — Як вас звати, дівчино?
— Ангела.
— Що ж, Ангела. Ви знайомі з концепцією Леві-Строса?
— Так… — прошепотіла вона так, немов от-от втратить свідомість.
— Серйозно? Ну, я вражений. Глибоко вражений. Ви мо-ло-дець, Ангела.
Він схопив руку дівчини і енергійно потис її.
— Так, ви, — тут я з жахом усвідомила що він дивиться прямо на мене.
— Я, — чесно сказала я.
— Що, ви?
— А ви, що?
Він злісно усміхнувся.
— А ім’я у вас є?
— Ірма.
— Ага, ну добре. Скажіть мені, як Шеллінг інтерпретував поняття міфу?
— Егм, символічно, — вичавила я.
— Ну не зовсім, — скривився він, — але нехай. Ви, — він повернувся до наступної жертви, — ви у нас будете…?
— Дафна, — гордовито мовила моя сусідка, спокусливо поводячи плечима.
— А скажіть-но, мені, люба Дафна, — мовив він солодким голосом, — а що з цього приводу кажуть психоаналітики?
Заприсягаюся, від цього невинного запитання Дафна таки справді почервоніла!
— Вони, ее-ем… альтернативні стани свідомості, сновидіння, безсвідоме…
— О! — життєрадісно мовив професор, — як так і думав. Дякую, Дафна. Наступний, хто тут у нас? Ви, юначе?
— Владислав.
Я з цікавістю обернулася аби подивитись, як буде викручуватись есбешник.
— Влад, ви мені скажіть, просто з допитливості запитую, чим у Касірера відрізняються міф і ритуал?
— Масштабом, — впевнено мовив той.
— Точно? — усміхнувся професор, — А як це ви будете міряти? З лінійкою? Он запитайте краще у Дафни, вона вам за Фрейдом розкаже про масштаби. Гаразд, ви в нас хто?
— Ханна, — відповіла опасиста брюнетка.
— Добре, Ханна, тепер запитуйте ви. Унікальний шанс!
— Я… не знаю, — розгубилася та, — Що запитувати?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20