", та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну задавати запитання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенсу грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.

***
Школа була розташована десь кілометрах в тридцяти на північ від Сент-Ендрюза, за його безмежними полями для гольфу, серед порослих рудим чагарником пагорбів. Її кампус складався з трьох сполучених між собою будівель сірого каменю, стилізованих під романський стиль, з маленькими баштами, арками і порталами. Будівлі стояли на маківці високого пагорба, звідки відкривався мальовничий краєвид огорнених блідо-блакитним туманом схилів і ламаної лінії узбережжя.
Першим моїм враженням було відчуття якоїсь втаємниченої монументальності, якщо, звичайно, можна так висловитись. Себто, Школа виглядала ефектно, навіть трохи моторошно; доповнювався цей ефект тим, що навколо не було видно жодного людського житла. Я, звичайно, знала, що не так далеко звідси розташоване затишне студентське містечко Сент-Ендрюз, та все ж таки тут панувала відчутна атмосфера усамітненості.
В автобусі крім мене та водія, було ще двоє молодих людей, які перемовлялися зовсім незрозумілою мені мовою. Ці юнаки були схожі на якихось латіносів — перуанців, чи щось таке; при цьому виглядали вони не надто дружньо, тож я і не намагалася зав’язувати з ними світської бесіди. Хоча, судячи з їхніх пронизливих поглядів, вони мене з цікавістю обговорювали. Та й не дивина — після усіх моїх пригод вигляд у мене був красномовний: червоні очі, синці, обідрані ноги і одяг в такому стані, що його не посоромився би професійний волоцюга. Ну то хай їм повилазить! На знак протесту, я дістала із сумки залишки вчорашнього сандвіча і з хворобливим задоволенням спожила його, розглядаючи у вікно північно-шотландський пейзаж.
Коли ми прибули до кампусу, на його подвір’ї, вистеленому дрібною бруківкою, нас вже зустрічав невиспаний дядько в клітчатому пледі. Виглядав він десь років на сорок; здалеку він був трохи схожий на ображеного долею бурундучка, ситого і загалом незлостивого. Втім, якщо придивитись пильніше, можна було помітити його хитрувато-жадібний погляд… як наче він збирався нишком, поки ніхто не помітив, поцупити з кухні десерт. Назвався він Рене Бамбузлом, викладачем, якому випала честь зустріти вранішніх прибулих. Так і сказав: випала честь. З такою протяжною саркастичною інтонацією.
Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть — о невимовне щастя! — можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі — досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні. Меблі були не те щоб старовинними, але з тієї тривкої породи, яку часом можна знайти в старих помешканнях з високими стелями. Однім словом, мені сподобалось.
Одне з ліжок було розгорнуте, поряд лежала валіза, з якої ніяково визирали якісь лахи. З цього я зробила висновок, що тут вже хтось живе. Однак, цього когось тут не було — моя сусідка, мабуть, вийшла за якимись ранковими справами. Я випустила з рук валізи і впала на вільне ліжко. Нарешті! В мене є своє легітимне місце, і це не закуток в підворітті, і навіть не канапа в церковній коморі. Хоча, з іншого боку, все добре закінчилось, і навіть буде, що потім онукам розповідати. Ха, бідні онуки!
На тумбочці коло ліжка лежав свіжий пухнастий рушник, що надихнуло мене на ідею піти пошукати душову кімнату. Знайшлася вона, щоправда, аж в кінці коридору. Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.
Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.
— Е-ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?
Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з-під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.
— А ви?
— Живу я тут, — гордо промовила я.
Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.
— Ви впевнені?
Тепер вже мене трохи заціпило.
— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.
— А! Ха-ха!
— Чого ви смієтесь?
— Це такий жарт? Дуже смішно.
— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.
Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.
— Але ж ви не можете так вчинити!
Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.
— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?
— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.
Цікаво, це що, мій сусід? Я підозрювала, що на заході значно менше гендерних упереджень, але це все якось трохи несподівано. А втім, це може бути навіть цікаво, з точки зору побутових поведінкових установок… Але бідолаха зреагував якось вже зовсім неадекватно. Ну що ж тут такого страшного?
За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.
— Все гаразд? — співчутливо запитала я.
Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.
— А все ж таки?
— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…
— Крім того, що?
— Жанін, вона мені не вибачить!
— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?
— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.
От чудасія. Ніколи такого не бачила!
— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.
— Тонi.
Він дуже обережно потис мою простягнену руку.
Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав "зрештою, добре". Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.
Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!
З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.
— А що то за церемонія? — зацікавилась я.
— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.
— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?
— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.

***
Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.
Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.
Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до "дівчачого" куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном "ну де ж справедливість", "що б це значило" і "підозріло це все". Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:
— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.
Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.
— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?
Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.
— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.
Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.
— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.
Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.
— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.
— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.
Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.
Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники будуть нашими кураторами протягом усього подальшого навчання.
Розподіл на групи відбувався за незрозумілою мені логікою, і мене трохи здивувала інформація про те, що моє ім’я внесено до групи Алана Арта. Туди ж потрапила язиката красуня Дафна, що змусило мене злостиво усміхнутися. Керівниками інших груп були професор Бамбузл, доктор Альберт Мілтон та професорка Феліція Демінор. Якраз до неї і потрапив мій благочестивий сусід Тоні. От же ж щастить хлопцю!
Отож, слід було одягти видані мантії — прості чорні хламиди — і, відповідно до групової належності, опівночі прибути до вказаних аудиторій адміністративного корпусу. Нічого більше про церемонію не повідомлялося. Щоправда, внизу, під скупими інструкціями стояв якийсь латинський вислів. Audi. Vidi. Tace. Нажаль, на той момент моїх знань латини не вистачило для належної інтерпретації цього вельми змістовного девізу.
Тим часом до півночі залишалося ще кілька годин, які я вирішила витратити… ні, не витратити — інвестувати в здоровий сон. Тепер, попри всі загадкові перспективи, це вдалося мені без жодних зусиль.
За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.
— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?
— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.
Тоні зашипів і відвернувся.
— Ну вибач.
— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.
— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.
Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.
— Все, я готова!
Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ. Аби скоротити шлях, ми бігцем перетнули широкий шкільний двір, щільніше загортаючись у мантії — вітер був особливо пронизливим, а з узбережжя чути було особливо розпачливі удари хвиль об скелястий берег. На подвір’ї не було нікого; Тоні сердито зиркав на мене, невербально звинувачуючи мене у нашому неминучому запізнення.
Втім, ми прийшли практично вчасно. Не знаю, як там професорка Демінор зреагувала на появу Тоні, а професор Арт, який тримав в руці якусь анахронічну лампу зі свічкою, лише відсторонено звірився зі списком, зітхнув і звелів іти за ним. Він довго вів нас темними коридорами і ми, дванадцять принишклих студентів, скоро вже зовсім не орієнтувалися, де ми й навіщо. Підозрюю, що професор вів нас колами, з другого поверху на перший і назад, але сказати, де ми в результаті опинились, я напевне, не змогла б. Нарешті ми зупинились коло якихось дверей. Тоді професор Арт, зловісно всміхаючись (це йому так пасувало!), загасив лампу. Потім почувся скрип відчинюваних дверей і шепіт професора "обережно, заходьте по одному".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20