Думаю, викрадачам довелося витратити на мене ще одну дозу хлороформу, оскільки сон мій був напрочуд довгим і липким, мов вчорашній кисіль. Коли дія наркозу вичерпалася, я ще довго не могла отямитись — було таке враження, наче очі, вуха, ніздрі заліплені слизьким болотним мулом, який я не могла вичистити, бо руки чомусь відмовлялися рухатись.
Наступним моїм враженням був холод. Гаспидський, нестерпний холод, який, певно, і привів мене до тями. Ще якусь хвилину я вгамовувала нудотну круговерть в голові, потім поступово зовнішні подразники таки змусили мене усвідомити свій стан та місцезнаходження.
Стояла глуха ніч; на небі, як на сутані монаха, не було ніяких недоречних прикрас — місяць з зірками, схоже, чекали в своєму захмар’ї на кращі часи, тож розгледіти, де я, мені не вдалось. Але я, безперечно, була надворі, а не в приміщенні — про це свідчив близький шум моря і пориви морозного вітру, не стримувані стінами чи якимись іншими умовностями. Далі, я відчула, що моє тіло, яке за самопочуттям більше нагадувало мішок з сіном, перебуває у якомусь неприродному положенні — скрючене на землі, тоді як руки чомусь були вивернуті за спину. Ага, збагнула я, руки, схоже, зв’язані. Я обережно провела аудит решти частин тіла — схоже, все на місці, більше нічого не зв’язано, немає навіть зашморгу на шиї. І це вже тішить.
Я спробувала підвестись. Власне, ніякого бажання вставати в мене не було — вестибулярний апарат іще перебував в стані легкої медитації, прозоро натякаючи мені на недоречність різких рухів. Втім, лежати на холодній землі посеред морозної осінньої ночі теж не було ніякого бажання. Виявилося, правда, що моя ініціатива з надбання горизонтального положення була дещо передчасною — мене відразу ж повело в сторону, і я впала назад на землю, боляче вивернувши зв’язані руки. Відразу ж після цього схили шотландських гір мали нагоду вислухати моє ставлення до життя без купюр…
Злість додала мені сили, тож я спробувала, пересуваючись навкарачки, дослідити місце свого перебування. Від моїх зв’язаних рук тягнулася мотузка — куди, не зрозуміло. Іще трохи потренувавшись у пересуванні на чотирьох, я надибала якийсь сторонній предмет. По ближчому вивченні, з’ясувалося, що це ліхтар. Радість моя, знов таки, була передчасною — вмикатись ліхтар не забажав. Це змусило мене пригадати одну цікаву обставину, яка була безпосередньо пов’язана з викраденнями Дафни і Евана. Як в першому, так і в другому випадку, у справі визволення постраждалих фігурували предмети, які вони виколупали з соуейнського пирога. Ключ і кільце. Ще вчора, роздумуючи над цим, я, будучи особою забобонною, поклала власну знахідку — батарейку — до кишені брюк. На щастя. Тепер, схоже, і для мого "пророцтва" знайшлося застосування…
Я спробувала вставити батарейку до ліхтаря. Нікому не побажаю я таких акробатичних вправ… Адже не так просто здійснити цю операцію зі щільно зв’язаними за спиною руками. Кілька раз я випускала батарейку з рук, лаючись, шукала її в торішній траві, знаходила, пробувала знов… Все ж таки, людський розум одержав перемогу — батарейка вставилася, куди треба, ліхтар ввімкнувся, і я змогла нарешті розгледіти, де я. Я роззирнулася, і все всередині похололо… Не те щоб мені й так не було холодно, але те, що я побачила, змусило мене абстрагуватись від зовнішнього дискомфорту.
А побачила, я, власне, урвище. Прямо під моїми ногами, метрів за тридцять внизу, билося об скелі море. Ще крок, і ми б зустрілись — я і зубаста, пінява прірва. Потім я збагнула — така проста розв’язка не передбачалася тими, хто спланував моє викрадення. Мотузка, що зв’язувала мої руки, тягнулася до міцного дерева, котре росло неподалік. Отож, якби я все таки зірвалася з краю, мотузка не дала б мені впасти, але, одним ривком вивернувши мені плечові суглоби, підвісила б мене над прірвою. Отак, дешево і сердито… Я вже бачила, як Боян, оглянувши місце подій, підбиває підсумок: Malleus Maleficarum, розділ другий, використання диби, одного з найпопулярніших методів тортур…
Не в стані встояти на ногах, я без сил опустилася на холодну землю… Хай йому біс, вилікують, якщо доживу. Я настільки яскраво уявила собі можливий хід подій, що в мене почали боліти плечі… Ще ніколи я не зустрічалася з виявами людської жорстокості настільки… безпосередньо. Ще ніколи лиха і болісна смерть не була настільки близькою. Так, мені дали шанс, але цей шанс був величиною з малесенький крок… Я раптом відчула, що мене огортає нездоланна слабкість, якийсь болісний безтямний транс на межі непритомності. Я нічого більше не можу вдіяти. Залишається лише чекати на порятунок. Це, звичайно, якщо хтось мене шукатиме. А це ще не факт.
Втім, мене шукали. І навіть знайшли. Допоміг у цій справі, схоже, ввімкнений ліхтар, який я навіть не подумала загасити. Його світло, мабуть і привело до мене рятівників. Але ні, рятівника. Одного. Це був Тоні. Я навіть не мала сил здивуватись.
— Ірма? — звернувся він до мене, намагаючись перекричати шум хвиль, — Ти мене чуєш?!
Безглузде запитання, мляво подумала я. Яка йому різниця, чую я чи ні?
— Насилу тебе знайшов! — продовжував кричати Тоні, перетинаючи мотузку чимось гострим. Отой самий інструмент, схоже, зрізав мені шмат шкіри, але я не зреагувала, — Ти як? Зможеш іти?
— Зможу… — хотіла сказати я, але замість того з мене вихопилося якесь хрипіння і надсадний кашель. Ось тобі і посиденьки на холоді!
Він допоміг мені піднятися, але власне то виглядало, як суцільна силова вправа з його сторони. Мені навіть складно було стояти. Не знаю, про що він думав, коли йшов сюди один — сам він мене точно не дотягне…
— Ірма, ти мусиш мені допомогти! — гукнув він мені у вухо, — Я тебе не донесу, так що, будь-ласка, спробуй іти, а я буду підтримувати. Розумієш, мені більше ні до кого було звернутись по допомогу.
— Що… Що сталося? — вичавила з себе я.
— Все. Все що могло статися, сталося, — похмуро відповів Тоні.
— Який сьогодні день? — шепотом поцікавилась я.
— Неділя, чотирнадцяте.
Ага, значить минула доба. Цікаво, що ж відбувалося в Школі за моєї відсутності?
Я справді зробила все від мене залежне аби допомогти Тоні, втім це було швидше психологічне знесилення, ніж фізичне, подолати яке не було ні можливості, ні бажання. На моє щастя, виявилося, що йти треба не так вже й далеко. Ми якось насилу дошкутильгали до Школи, зупиняючись для відпочинку кожні десять метрів. Коли ми дійшли до порогу, вже починало розвиднюватися.
Я присіла на перший ліпший стілець у вестибулі гуртожитку, прямо під симпатичним пейзажем тих самих гір, з яких ми щойно повернулися, і звеліла Тоні хоча б коротко розказати, що тут сталося.
А сталося наступне. З’ясувавши вранці, що свідок, тобто я, відсутній, Боян і Горан зчинили істерику і по безладних пошуках, які, звісно, ні до чого не привели, вирушили до декана. Той, природно, зовсім не зрадів їхньому візиту, особливо, враховуючи той збуджений стан, в якому вони перебували. Зчинилася сварка на межі збройного конфлікту… Взагалі, мені тяжко уявити, як це наші народні герої наважилися вчиняти з’ясування стосунків з Фелоні — я би при першому його гнівному погляді, впала додолу в конвульсіях… Втім, почувши шум, до хлопців приєднався пан Ольберт. Він підтримав Бояна і Горана, виступивши з вимогою до декана припинити проект і надати посильну допомогу в пошуках зниклої, тобто мене. Декан чомусь розлютився. Тоді пан Ольберт сказав, що не має наміру терпіти таку наругу і повідомив Фелоні, що їде до міста, де обов’язково поговорить з керівництвом Університету і поліцією.
Сторони обмінялися ввірчими грамотами про початок холодної війни і розійшлися. Втім, війна невдовзі різко змінила свої температурні характеристики… Десь за годину, ті, хто зібрався в загальній залі для обговорення ситуації, почули шум мотору — машина пана Фелоні розверталася аби виїхати з подвір’я. І в цей момент зі сторони адміністративного корпусу пролунав постріл.
Боян, Едгар і ще кілька хлопців відразу ж метнулися нагору аби з’ясувати, що сталося… У вітальні адміністративного корпусу, коло вікторіанського каміну, в калюжі крові лежало тіло. Тіло належало професорові Ольберту…
— Тоні! — не змогла стриматись я, — Це неправда! Як таке може бути? Невже вони наважились на таке?
Тоні лише скептично хитнув головою.
— Це правда. Я бачив все на власні очі. Але це ще не все. Слухай далі…
Вражені побаченим, хлопці стояли соляними стовпами, лише Едгар додумався перевірити пульс. Але тут почувся шум чиїхось швидких кроків — хтось біг по коридору. Хлопці відразу ж кинулися за втікачем, але той встиг вибігти з будинку і зникнути за поворотом дороги.
— Слухай, Тоні, а хто це був? Вони переслідували його достатньо довго, щоб встигнути, принаймні, ідентифікувати вбивцю, так чи ні?
— Так то так… Це був Алекс.
— А, так я й знала! Все щось цим бамбузлівцям бракувало! Вони, певно, були у змові з викладачами?
— Так, це ми з’ясували… Коли ми повернулися назад до Школи, бамбузлівців майже нікого не було — вони, певне, відчули, що пахне дустом, і накивали п’ятами… Правда, вдалося виловити Дану, яка не встигла втекти, бо збирала свої численні манатки. Її трохи притисли, ну і вона зізналася, що їхня група мала завдання затримати пана Ольберта. Затримати, наполягала вона, а не вбивати… Ми піднялися нагору до тіла, і тут з’ясувалося, що corpus delicti немає — від місця, де лежало тіло і до дверей тягнулася широка кривава смуга, хтось, схоже, витяг тіло аби позбутися доказів… Тоді ми зрозуміли, що вбивця — або вбивці — ще в Школі. Ну, тут почалася паніка, народ кинувся швидко збирати найнеобхідніше і тікати…
— Гм, так що, нікого не залишилось? Тільки ми і вбивця?
— Е-ее…, майже. Є ще Еван, якого ніхто не взявся донести і Дафна, яка за ним доглядає.
— Он як. Значить, всі решта просто кинули нас на призволяще? — вжахнулась я. Що було б, якби Тоні теж вирішив евакуюватися? Так би мені і сидіти на мальовничому урвищі до самого скону?
— Ну не зовсім. Боян і Едгар заприсяглися привести сюди поліцію… Тебе б знайшли, так чи так. Вийшло скоріше, бо я побачив з вікна світло ліхтаря… Ну ходи, піднімемось до Дафни. Тобі б взагалі, випити чогось гарячого, бо на тебе дивитись страшно.
Дивитись і справді було страшно. Коли я глянула на себе в дзеркало, я ледве знов не зомліла. На мене дивилося щось вельми схоже на заготовку для музею Мадам Тюссо — жовте і бліде, лише очі були щедро обведені червоним. Ну звісно, хлороформ… Я чула, що ця гидота токсична, що її заборонили для використання в медицині, та викрадачі, звісно, чхати хотіли на моє здоров’я і зовнішній вигляд…
Втім, Дафна відчутно зраділа, побачивши мене навіть такою. Схоже було, що вона знов ніч не спала, так що тепер ми з нею якраз пасували одне одній — замучені, з запаленими очима…
— Боже, Ірма, як добре, що ти знайшлася! — сказала вона зі відчутним полегшенням, — З тим, що тут відбувається, ми вже й не знали, що думати…
— Я теж дуже рада з того, що знайшлася… — я знесилено впала в крісло коло ліжка. Нарешті мені було тепло! Я відчула, що ще трошки, і мене можна буде намазувати на хліб.
Цікаво, що Дафна, котра ще вчора — чи то було позавчора? — здіймала істерику і кидалася на людей, сьогодні спокійна, як статуя Будди. Теж, певно, вичерпалася… Принаймні, я б не рушила з місця, навіть якщо б сюди ввірвався вбивця зі скривавленою сокирою…
— А що Еван? — кволо поцікавилась я, — Він нічого не казав?
— Було діло, — Дафна сумно кивнула на Евана, який солодко спав під її тартановим пледом, — Він приходив до тями. Відразу ж почав кричати, хоча ні, кричати він не міг, але створювалось таке враження, що кричав… Так от, кричав він щось на зразок "вони існують!", "я їх бачив!"
— Кого? — не відразу зрозуміла я.
— Та лордів.
— А, так хто вони? Що, деканат у повному складі?
— От не знаю, — байдуже промовила вона, — Все, що він бачив — це були дядьки в балахонах. Він же теж був ковтнув снодійного, так хтозна, що йому приверзлося…
Я тихо розсміялась. Дядьки в балахонах… Благодійний фонд… Кати, які підвішують людину до гарроти… Вбивці, котрі холоднокровно знищують одного зі своїх же… Я закатала рукав светра — звісно, він був тут, знак Лордів Конгрегації… А чого, непогана вийшла легенда, чи не так, професоре Арт? Чи заслуговуємо ми на залік?
Я обхопила голову руками. Це якесь божевілля… Такого просто не може бути. Я марю! Боже, зроби так, щоб це виявилося злим сном натщесерце…
Нажаль, всевишній не забажав здійснити моє прохання. Та й нащо йому завивати вузлом примхливу реальність, якщо все це можна вирішити набагато простіше?
За дверима почулися кроки обіцяної Бояном поліції.

***

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Ірма Коник
Мені б хотілось отримати доступ до першоджерел та нових досягнень психологічної науки — адже до нас вони доходять зі значним запізненням та ще й у поганому перекладі. У нас чомусь дуже мало публікацій про психологічний експеримент — нажаль, цей метод ще й досі, за старою звичкою, вважають жорстоким, неетичним засобом отримання наукової інформації.

***
Ця історія розпочалася в Сент-Ендрюзі, тут вона мусить і закінчитись… Нас, втікачів зі Школи, котрих з’ясувалося близько двадцяти п’яти осіб, тимчасово розмістили на проживання в старому корпусі Коледжа Святого Сальвадора — якраз там, де я шукала собі застосування по приїзді до містечка. Умови тут, звісно, були не такі, як в Школі — ми жили по четверо в маленьких кімнатках із металевими двоярусними ліжками і маленькими вікнами, які виходили на вузьку і непривітну Норз-Стріт. Місто готувалося до зустрічі Різдва, студенти — до зимової сесії; навколо вирували будні, зовсім нам незрозумілі і чужі… На нас, застуджених і неприкаяних, дивились як на біженців — зі співчуттям і легким острахом. Звісно, невідомо ще, як-то на нас окошилися наші поневіряння…
Кілька днів, які ми провели в Коледжі Святого Сальвадора, пройшли для нас немов в легкому анабіозі. Ми звісно, спілкувалися, відвідували один одного, заліковували, як могли, психічні та фізичні травми, але ніхто не говорив про події останніх днів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20