— Скажи, чого ти зараз хочеш, більш за все?
— Мм… ги-ги, — красномовно відповіла я.
— Таке, чого ти не можеш собі дозволити?
— Коло звужується, так? Ну, якщо навіть таке і є, то на кой лях про це говорити? Не можу, значить, не отримаю.
— Так от. Є така штука, як ЗЗБ — Задоволення Заборонених Бажань. Звичайно, існують такі суспільні норми чи моральні принципи, через які (так прийнято вважати) людина не може переступити. Вона усвідомлює, що її бажання чи спосіб його задоволення неправильний, інколи навіть злочинний, але від того бажання не зникає. Накопичується величезний запас енергії, призначеної для задоволення бажань, яку би та й на добрі справи — будувати світле майбутнє чи там інфраструктуру, так ні! Безтолкові смертні дуже ефективно використовують її з метою себе ж і помордувати. Деякі, правда, досягають успіху у мистецтві, та то інша розмова. Наше ж завдання перед вітчизною якраз у тому і полягає, щоб допомогти людині вчинити ГРІХ — Гарантоване Розкріпачення Інгібованих Характеристик, тобто отримати ЗЗБ. Тоді відкриваються шлюзи і — тільки тримай, що називається, торбу і лови ту психосоматичну енергію, яка так охайно була запроторена в темний кут свідомості, таке собі підземелля для тортур. Ми отримуємо тоді можливість робити таке, що смертним і не снилося, напевне, ти вже помітила. Ну а з якими ЗБ доводиться працювати інкубам і суккубам, теж, на мою думку, очевидно.
Вражена жорстокістю світу, я негайно втопила погляд у холодних водах Никавки, побовтала його там трохи, та потім підняла, мокрий і приголомшений, на симпатичного демона, що стояв поряд. Він продовжував розвивати тезу.
— Звичайно, цим наше поле діяльності не обмежується. Бажань же різних — безліч. Я чув, був серед смертних один аналітик ЗБ, такий собі спеціаліст з жіночої істерії. Але жаль, давно це було, добре би в його власних бажаннях покопирсатись! Н-да. Так от, береш піраміду потреб і обираєш собі те, з чим тобі найзручніше працювати. Що там… бажання влади — дуже сильна штука. Повага, самореалізація, що вже мови про володіння різними там матеріальними цінностями…Ти думаєш, чому я працюю на такій суспільно-відповідальній посаді? Тим більше в мене можливостей вийти на ширший зріз соціуму і його різноманітних бажань. І це завдяки Люку, в нього зараз є широкий доступ до всіляких там державних органів. Він допомагає нам, а ми ділимося своїми здобутками.
— Але навіщо це все? Якщо я правильно зрозуміла, ви збираєте силу, яка потрібна — для чого?
— А-а, ну ми ж не люди. Ми, до речі, а не ви. Цей світ зовсім не є нашою історичною батьківщиною. Ми тут… як би це… діаспора. І колись ми, можливо, зможемо повернутись до того більш досконалого світу, з якого нас було витурено.
— Повернення в Едем? Ти віриш в це? Ну і за що ж нас вигнали, за гарантоване розкріпачення інгібованих характеристик?
— Що ти! Це була банальна боротьба за владу.
— А ти кажеш, більш досконалий світ. Не знаю, я чула зовсім іншу інтерпретацію.
— Це ще від кого?
— Від пана Бішопа, мого викладача з прикладної Демонології. Ув’язався за мною і тепер дошкуляє Мадам Мадлен.
— Викладач з Демонології?!
Гаел раптом зробив якийсь різкий недоладний рух, вхопився за серце і присів. Я думала, йому недобре стало від характеру моїх знайомств, аж ні, він реготав як навіжений, схлипуючи і хапаючи ротом повітря.
— Викла-дач з Де-гха-ха -моно-хо-ло-гхі-хі-ї! Боже!
— А що, власне, за причина такої бурної і невгамовної радості?
— А ти уяви собі хворого на голову убивцю, що подорожує у товаристві Ломброзо!
— Ти, Гаел, сам такий хороший (небезпечний збоченець, якого в чорний для людства день недогледіли санітари з відділу шокової терапії). Ще радій, що я за собою увесь ЗБОНЧ не приволокла, разом з ДУПІ, а могла би!
— Дуже цікаво. А що в тебе спільного зі ЗБОНЧем?
— Нічого, крім того, що вони штабквартиру в нашому борделі влаштували. Розлякають нам всю клієнтуру, а все через те, що Медді надає перевагу гуртовим постачальникам. Що за спосіб ведення бізнесу? А ДУПІ — шпика булькатого під вікна виставили. І якось це все пов’язано з Великим Банкіром.
— А що з ним трапилося? — зацікавився Гаел.
— Вбивство з ним трапилося. В’язи йому скрутили підступною рукою. От ЗБОНЧ і переполошився — гадають, що це хтось… із діаспори.
Обличчя Гаела витягнулося.
— Ні ч-чорта собі! Треба з цим розібратись. Поїду в понеділок до Вічного Міста, нехай мені Люк це логічно пояснить. І тобі рекомендую подалі від цих шпиків. Біс його зна! Ні, нема в світі порядку.
— Горе мені, грішній! — заскиглила я, — де шукати порятунку від цупких тенет нещастя?! Вже холодний доторк жаху я на серці відчуваю, на печінці і на нирках і на виразці у шлунку…
— Патологічна безтурботність, — сміючись, підсумував Гаел, — ну, добре, дитино, знаєш, що ми тепер зробимо?
— Вшити когось, чи що? Для повернення мені душевної рівноваги і віри в майбутнє, га? Десь тут був мій чорний список…
— Е ні, поки не навчишся нормально в’язи скручувати, не візьму я тебе на мокре діло, і не проси.
— Що мені діла до твого мокрого діла? Тримай своє діло в сухому місці і будеш спати спокійно всю ніч.
— Тьху на тебе, пошлячка. Я випити пропоную. Тут таке чудове місце є, з винним погребом. “Мансарда” називається.
— А-а, мрія поета. Де вже мені відмовлятись?
“Мансарда” виявилася миленьким таким ресторанчиком, де дійсно можна було дістати будь-яке вино, вироблене в Яснізорії. На півдні країни справді ростуть чудові виноградники, які в свій час постраждали від гніву Хухра IVго, званого в народі Хухром-Маразматиком, що втратив печінку в боротьбі за тверезість. Після того він, здається, втратив і останні мізки, і за його наказом члени товариства боротьби за здоровий спосіб життя під лозунгом “Алкоголю — ні, народу — витверезники” понищили чимало першосортних виноградників. Після такої ідеологічної обробки те вино, кажуть, набуло різноманітних лікувальних властивостей, ну як, від доторку помазаника божого.
Гаел замовив пляшечку міцного червоного, типу кагор. Зав’язалася невимушена бесіда.
— Поясни, все ж таки, — звернулася я до товариша по пляшці, — чому в нашого геніального хресного батечка такі вульгарні методи запрошувати даму на вечірку?
— Страшні Люкові посіпаки? То ще що, от якби він справжніх емісарів підіслав! Скажімо, Асмодея… Той здатен на все.
— Той, котрий Єву спокусив?
— Ех, героїчний епос… — Гаел мрійливо усміхнувся, — А твої знайомі, то ж Люковий улюблений жарт, заснований на контрастності сприйняття. Тут тобі смердючий Гронгад, а ось — сонцесяйний Люк з парфумами от кутюр.
— Он воно що, — я зосереджено розглядала келих з іскристим нектаром, — може й варто було… А Бішоп таке витворив! Почав матюкатися латиною, від чого, звісно, шестаки полякалися, як прусаки в зоні руйнівної дії домашнього капця і запросилися додому, до тата.
— Це цей твій, демо-но-лог? Екзорцизм влаштував? — Очі Гаела були веселі, як перший день без нежиті, — Ти знаєш, я вже хочу з ним познайомитися. Лисий такий, в окулярах?
— Та ні, — я відчула, як від благодійного впливу солодкого зілля в мені прокидається картярський азарт, — зовсім ні. Він молодий, стрункий, високий. У нього чудові карі очі, а коли він одягає комірець стоєчку…
Гаел обережно поставив свою склянку на стіл і скрипнув зубами.
— Ну, зрозуміло, тоді звичайно, можна терпіти будь-якого придурка.
— Не придурка! — образилася я за заочно завжди зі мною присутнє уособлення невмирущого авторитету, — хоча б тому, що це ставить мене у позицію дурня.
— Логічно.
Пальці Гаела повільно ковзнули вздовж гладенького корпусу пляшки. Я затримала подих, відчуваючи, як тіло наповнюється зрадливою слабкістю. По п’яні (на першій стадії!) так відчуття загострюються, нема спасу! На щастя, я знайшла застосування своїй увазі.
— В тебе каблучка зі справжнім рубіном?
Він простяг мені масивну золоту каблучку для доекзаменації. Камінь, схоже, справжній. На оправі латинкою було вирізьблено: “Університет Герарта, випуск ’61 — ’65”.
— Ти навчався в Амайрані? — вражено запитала я.
— Факультет держ. управління, Університет Герарта, — гордо повідомив він.
Я поміряла каблучку на всі можливі пальці — спадає навіть з великого. Щоби не мучитись всілякими комплексами, я повернула Гаелові його власність. Я ще хотіла запитати — щось важливе, але тут нашу балачку було перервано, і я зовсім втратила линву власної мислі.
— Ей, дами-господа, ви мусіте замовити пісню, — звернулася до нас якась весела жіночка. Одягу на ній було — як на коневі збруї. Символізує лише причетність до людської цивілізації, та мало що ховає навіть від роззброєного ока. Хоча ноги у неї, скажу я…
— А що ви співаєте? — відгукнувся Гаел.
— Естраду, — вона коротко і чітко окреслила репертуар, і відразу до діла, — десять угриків.
— Знаєте щось із міжнародної?
— “Завжди кохатиму тебе”, амайранською.
— Годиться? — це до мене, — Піде, — і поліз у кишеню.
Жіночка, хитаючись, підійшла до музик, що награвали на народних інструментах Яснізорії — гітара, скрипка і банджо — повідомила їм замовлення і звернулася до відвідувачів “Мансарди”:
— Шановні гості! Сьогодні ми вітаємо в нашому ресторані чарівну пару. Молоді люди, вас звати… Ага, отак їх звати. Аплодисменти. Для них я виконаю відому, дещо вже підтоптану, та вічно актуальну пісню “Завжди кохатиму тебе” — але тільки якщо ви танцюватимете. Прошу!
Ну, то вже ситуація така, що довелося танцювати. Правда, то більше виглядало як “не бійся, я тебе не душу, просто ледве тримаюся на ногах” і, відповідно, “спокійно, ситуація під контролем, я тебе тримаю”.
У жіночки був чарівний, низький і сильний голос; навколо напівтемрява, мені трохи паморочилося в голові. М’яке волосся Гаела приємно лоскотало мені щоку, по місцях контакту прокочувалися легкі електричні розряди. Я зітхнула, щасливо, з відчуттям якогось майбутнього смутку.
… Завжди кохатиму тебе, завжди, завжди, завжди… Яка нісенітниця!
…ХV…
Мої життєві цикли, схоже, повільно, та неухильно посувалися у напрямку нічного існування. Ранок сприймався тепер, як притча про Армагедон — зі страхом належного покарання моєї неспокійної пиятицької душі.
Але чи притаманна мені ця загадкова субстанція? Треба проконсультуватись у спеціаліста. І що я таке, взагалі? Постінформаційний атавізм доіндустріальної епохи? О, яка, виявляється, глибока і щира сила самокритики властива моєму могутньому інтелекту! Хоча, справа це досить інтимна. Аби мені хто сторонній таке повідомив, я б йому влаштувала дякую-по-спині-ломакою з усією силою правдивої вдячності! Ну, досить, теж мені, страждання молодого Вертера. Любомудрствувати будеш, коли тобі за це заплатять.
Я мужньо вибралася з ліжка, позіхаючи післяплатою і в аванс, і прислухалася. Слава Богу, хоча б ЗБОНЧ забрався звідси. Тихо, якщо не брати до уваги звуки, характерні для навколишнього середовища. У будинку розпусти вічна ніч — хвала Аллаху і адаптивності сучасного бізнесу.
Першим ділом, я склала собі алгоритм кампанії з насолодження повнотою буття. Зараз — ванна з молоком ослиці, потім — духмяний чай з приворотним зіллям… Ех, життя суккубське, складне і непередбачуване! Чого мені зараз не хотілося, так це…
Тут — грюкіт у двері, від якого в мені прокинувся жах, страх, невроз і клаустрофобія. На порозі — зловісний дух помсти мені, нахабній і нераціональній, пан Теодор Бішоп.
— Так це бачити вас, тут і зараз.
— Що це було? — зацікавився непрошений гість.
— Складаю список своїх найпотаємніших бажань, щоб потім використати їх на зло людям. От уже надумала зумисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю в стані афекту.
— У мене до тебе справа.
— Ви помиляєтесь. Ви потрапили сюди випадково, зараз вибачитесь і заберетесь геть звідси.
— Ти повинна мене вислухати!
— Нічого я вам не винна, я вільний дух… е-е, мене ніхто не любить, і все прийдешнє проклина. Дайте вийти!
Коли він загородив собою вхід, я накинулася на нього з кулаками, прийомами карате і страшними прокляттями. Бішоп на провокацію не піддався. Тоді я відійшла, прокашлялася і видала відчайдушне “рятуйте, гвалтують!” на всіх частотах. Відповіддю мені був непристойний регіт за стіною і тактичне “хе-хе” звідкись з коридору. Хороший був психологічний прийом, та препогана контрольна група. Геть зіпсована. Ну, добре. “Він платити відмовляється!” — зарепетувала я на тональність вище у гармонічному мінорі. Підмога прибула миттєво, швидше ніж 911 демонів, яких викликали наші, вправні у кабалі, предки в особливо скрутних ситуаціях. Підмога, звісно, в обличчі неповторної Мадам Мадлен.
— Бішопе, як це розуміти?
Ага, прогресивна громадськість на моєму боці!
— Ти ж знав, що чіплятися до неї зранку значить піддавати загрозі спокій навколишніх і якість сервісу!
Ну, ось, що чекати підтримки від вічно заклопотаної власними інтересами дрібної буржуазії?
— Мені треба в душ, а цей тип заважає мені подбати про чистоту помислів і гігієни.
— Теодоре, дай нещасній вдовольнити її примітивний потяг!
— Ну, звичайно, у висококультурної складної системи в твоєму обличчі, такого потягу не виникає. Хто ще тут дбає про якість сервісу? Дивно, як цей бізнес взагалі прибуток приносить!
— Вже ж, не твоїми зусиллями.
— А дозвіл хто дістав? Моя покійна бабуся?
— Та тут же все на ній тримається!
— Ну, якщо я — не бабуся, Б’янка не покійна, і дівчата мені не родички, виходить, що вищеназвана особа ти і є.
— Твоя покійна бабуся? — Бішоп був однозначно збитий з пантелику.
— Так, тобто ні, не покійна.
— Оп-па! А я — Червоний Капелюшок. Вибач, бабцю, що без гостинця.
— Ага, дочекаєшся від тебе. Теодоре, що ти від неї хотів? Як ти міг помітити, мене це теж стосується.
— Стосується, значить. А часто він отримував від тебе те, що від мене хотів?
— Та вже ж частіше, ніж тобі дозволяють твої моральні переконання.
— Чули, Бішопе? Ну. І як воно — з бабцею своєї студентки? Боюсь, це не те, чим можна похвалитися колегам за чаркою.
Медді і Бішоп, обоє, вкрилися червоними плямами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17