”
Медді відразу ввела корективи.
— Дівчата, струнко! Рівняння на клієнта! — і, підморгнувши мені, до пана Бішопа, — дозвольте провести вас до вашої кімнати, Теодоре.
Вона взяла його під руку і повела вверх сходами. Пан Бішоп озирнувся і стенув плечима. Стримуючи посмішку, я помахала йому рукою.
— Гей, Делі, даремно ти сказала, що ви з ним не заручені, — промовила Б'янка, найактивніша наша працівниця і права рука Мадам Мадлен, — Бачила, Медді так відразу око на нього і поклала.
— Я не стоятиму в них на дорозі, — гордо заявила я, — а крім того, я вже маю залік з його предмету.
Б'янка багатозначно заусміхалася.
— Подивишся, Медді здасть екзамен екстерном.
— Не маю жодного сумніву. Їй же належить підтримати репутацію нашого закладу. А от чи годують тут відвідувачів, чи залишають помирати з голоду, невідомо.
— О, пробач. У нас тут все розраховано на голодних відвідувачів. Ходімо, сьогодні у нас смажені стегенця!
— Ага, і тушкована грудинка.
— Делі, слава Богу, ти зовсім не змінилася!
Жаль було її розчаровувати. Мовчатиму поки-що. Ну, принаймні, поки не нагодують.
За вечерею зібралися всі: наша родина, пан Бішоп і бордель повним складом. Дівчатка особливо на їжу не налягали, так, соки-води для підтримання тонусу. Мадлен змушувала їх слідкувати за фігурою, та ще й постійні вправи допомагали. Агенція моєї сестри об'єднувала найбільш кваліфікованих працівників, що пройшли підготовку в столичній Школі Бордельного Бізнесу, і, таким чином, набула всезагального визнання і популярності.
… і тоді я відкриваю свої карти. Флеш Рояль!, — це пан Бішоп розповідав про свої подвиги. Я почала присухатися, — Ну, що, кажу я, пан Поманець, де ж ваша хвалена вдача?, — Це була стратегічна помилка. Поманець глянув на мене злючими очима і мстиво напророчив: “Подивимося іще, кому буде потрібна вдача найближчим часом. Ваші студентики, я чув, позаписувалися на деякі курси Школи…” Тут я вхопив його за барки і кажу: “Спробуйте тільки, негіднику, нашкодити моїм дітям, і вся ваша Школа полетить під три чорти!” Президент-Настоятель так нас і застав, так би мовити, у близькому емоційному контакті… Але Поманець не посмів займати ні в чому не винних демонологів.
— Мені здається, — дипломатично зауважила я, — у Президента склалося трохи інше враження.
— На жаль, на жаль, — пан Бішоп метнув поглядом в мою сторону, — але деяким і на користь…
Мені зовсім не сподобалася тема, яку він заторкнув.
— Президент… він, взагалі, має таку властивість несподівано з'являтись там, де його найменше чекають, — спробувала я змінити тему.
— Так само, як і різні комісії з муніципалітету, — підхопила мою думку Б'янка, — Завели собі звичку щось перевіряти тут, у нас, ледве не кожного тижня!
Обличчя Медді посуворішало.
— Ці єзувіри таки змусять мене поскаржитися феодальним властям! Все їм треба знати, скільки у нас доходу на кожного члена кооперативу, а то — в якому санітарному стані знаходяться наші простирадла. А як можна було знати, що кожному будинку розпусти треба мати план евакуації, ящик піску і дві лопати на випадок пожежі? А то, взагалі, якість послуг надумали перевіряти!
Дівчата пирснули. Медді насупилася.
— Заледве випровадили. Чорт би забрав цього Гаела!
— Хто такий Гаел?, — здивувалася я.
— Гаел — новий голова муніципалітету, — пояснила Медді, — його призначили, коли старий осоромився на прийомі у Короля. Він, бачте, напився до втрати пульсу, вліз на банкетний стіл і почав щось верзти про переваги демократії. Треба ж було так упитися!
— А цей Гаел — темна кобилка, — додала Б'янка, — і тільки він має право видавати ліцензії… а нам уже час поновлювати дозвіл.
— А це значить… Ні, я б йому і пальцем не дозволила доторкнутись до наших дівчат!
— Що, боїтесь бюрократичної зарази?
— Та ні, є щось у ньому… демонічне. Вні такими очами дивиться на жінок!
І це — Мадам Мадлен, власниця будинку розпусти. Ми з паном Бішопом перезирнулися. Були в цьому якісь на диво знайомі нотки.
— Слухай, Медді, я спробую розібратись із цим Гаелом.
— Ти?!
— Ну, це ж зачіпає і мої інтереси…
— І не думай, Делі!
— Пан Бішоп?
— Ні!
— Та я ж…
— Ні!
— Та я тільки…
— Ні!
— Ну то вже добре, ні так ні.
— Ні!
Як можна бачити, він таки добряче завівся. Не знаю, що було би далі, якби в двері не постукали. Медді підхопилася з місця.
— Дівчата, бойова тривога! Всім зайняти свої місця!
У борделі починався робочий день. Я просковзнула до своєї кімнати. Треба відпочити — в мене завтра відповідальна зустріч у муніципалітеті.
…VІI…
Зранку переді мною постала проблема — як позбутися чоловічого переслідування. Може, для когось це і не проблема, а вже певне досягнення, але, за всіх інших рівних умов, з чоловіками завжди більше клопоту. Звичайно, я маю на увазі пана Бішопа. Якщо я збираюся відвідати Гаела, можливого товариша по нещастю, і отримати дещицю корисної інформації, треба якось змусити його дати мені спокій. Не вигадавши нічого кращого, я повісили на двері своєї кімнати табличку “Не турбувати”. Дуже корисна річ. Якщо ви колись надумаєте відкривати бордель, то такі таблички — перше, що слід придбати для нового закладу.
Було би добре, якби всі вирішили, що просто хочу спокійно поспати. Спокійно, ха! Атмосфера не та. Згадати б тільки мої сьогоднішні сни, які, я певна, потішили би око пана Бьорнса, мого викладача з сексології! “Природа чи виховання?”— вкотре вже задавала я собі питання і не знаходила відповіді.
Гаел — ось хто мусить мені допомогти. Шкода, що він про це поки що не знав. А то б у мене було набагато менше проблем із штурмом муніципалітету. Всілякі бюрократи мають просто панічний страх перед контактом з народними масами, от і ховаються за високими стінами, ровами, валами і природніми перешкодами у вигляді озброєних загонів.
Коли я підійшла до замку, перед ним уже стовбичило чимало народу. Невмиваний і розлючений клас пригноблених потрясав вилами, скандуючи: “Трудящим — виробничі відносини без інтиму!” Не знаю, яка ідеологія стояла за цими суспільними заворушеннями, але, схоже, її творець зумів чітко сформулювати потреби пролетаріату.
Я звернулася до одного з охоронців.
— Як мені потрапити до приймальні Гаела?
— Какова лешева? — рявкнуло страховидло, — Прійом по вторнікам!
Господи, найманці! Варвари з півночі! Якщо це Гаел притяг їх до Яснізорії, то хорошого від нього чекати марно.
— Та я до нього зі справи — все ж таки спробувала я, — він сам запрошував мене на зустріч. Я представляю інтереси Борделю Мадам Мадлен.
— Я ж вам сказал! А што, — видно, таки, у спинному мозку думка запрацювала, — с бордєлєм?
— Необхідна процедура для поновлення ліцензії. Ви ж не хочете, щоб його закрили?!
Ні, він не хотів. Щось сказав своєму напарнику, і (о, диво!) мене пропустили повз загін озброєних амбалів. Та рано ще радіти. Переді мною головна перешкода — приймальня. Вона розташовувалася у внутрішньому дворі замку, і була вона, як повелося, колом вільного обстрілу. Нікого не було видно, але підстрілити відвідувача можна було з будь-якого віконця чи амбразури.
— Хто?! — прозвучало питання звідкись згори.
Я назвалася і повторила своє пояснення.
— Процедура? — прошипів жіночий голос, — а довідка у вас є?
— Яка довідка? — здивувалася я, передбачаючи ускладнення.
— Про проходження медичного обстеження.
— Та це ж тільки настановча зустріч. Ми повинні обговорити деталі.
— Другі ліві двері справа. Піднімайтесь у східну вежу, шостий поверх лівого крила, четвертий відділ, до канцелярії. Напишете заяву.
— Які двері?
Все марно. Мною більше ніхто не цікавився.
Печальна доля оббивателя порогів — в бюрократичних хащах заблукати й загинути в пітьмі страшного лабіринту.
Чи варта моя зустріч з легендарним представником найдавнішої професії такої жертви? Ні, я ж себе ціную і поважаю, а щодо найдавнішої професії, якщо у когось якісь сумніви — Бог створив світ із хаосу, а хаос, як ви думаєте, хто зробив? Бюрократи.
Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку — “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.
З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.
— Чого ви тут двері довбаєте? — почувся голос зсередини, — не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.
— А я ж хто по вашому? — визвірилася я, — інкасація?
— Тьху-тьху-тьху.
Двері обережно прочинилися.
— Щось я вас не пам'ятаю.
— А я стажерка. Перший день працюю.
— Вам що, теж в газети потрапити закортіло? — поцікавилися двері.
— Чого б це?
— Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…
— Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, — невпевнено збрехала я.
Двері вибухнули реготом.
— А, може, ви мене пустите всередину, — спробувала я, — а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.
Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.
Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак — солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.
Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…
— Ви що, дівчино, на чаї ворожите? — поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. — А хочете, я вам кави замовлю?
Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.
— Хочу, — бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити — Боже збав.
— Сподіваюсь, не надто міцна, — галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, — А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?
— Мн-н… Так.
— І як вам?
— Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.
— А сам “волоцюга Гаел”?
— А що, у вас негативний досвід?
Він раптом вибухнув істеричним сміхом.
— Вгадали!
— Щось я вас погано розумію, — покосилася я на сусіда, — а ви ким тут працюєте?
— Головою муніципалітету.
— Го… го… Ой, чорт!
— Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! — Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі — від забобонного жаху до улесливого зачудування.
— Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.
— Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?
— Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.
— Отакої! — Гаел був шокований, — а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.
— Ну, почнемо з борделю, — я нахабніла на очах, — вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?
— Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…
— Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?
— Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.
— Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?
— Не все так просто. З вас, — він нахилився до мого вуха, — довгий і пристрасний поцілунок.
— А дідька лисого — не треба? Це ще навіщо?
— Ну, це вже стосується другого пункту.
— Фі, як банально.
— Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…
— Що ми — колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?
— Та від вас же за кілометр тхне.
— Відьмачим духом, — я приречено зітхнула, — горе мені, горе.
Гаел поскріб потилицю.
— А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.
— Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.
— Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.
Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.
— Ого, телепечатка!
— Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.
— Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!
— Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!
У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.
…VІІI…
Там на мене чекало щось неймовірне.
У борделі був повний аншлаг. Біля дверей вишикувалася черга, а такого не бувало ніколи, повірте мені. Тут, здається, зібралося все дієздатне населення Манівців; та навіть більше — жіночки з перекошеними від образи обличчями за вуха витягали своїх хлопчаків з виру розпусти, неплатоспроможна молодь підвивала і улюлюкала коло вікон, осторонь стояли браві поліцаї і повільно чуманіли від болісних потуг зберегти честь мундиру.
Ось із дверей вийшла Медді, хапнула ротом повітря і безсило опустилася на лавку. Таке обличчя, напевне, було у Бога, коли він, наївний, нарешті зрозумів на що перетворили люди творіння його, Содом і Гоморру. Пан Бішоп підійшов, сів поряд, задумливо підпалив люльку, кинув її додолу і запхав до рота сірника.
Я розгублено зупинилася. Медді підвела на мене очі, зміряла божевільним таким поглядом і зомліла. Пан Бішоп флегматично поклав її назад на лавку і знову затягнувся сірником.
— Теодоре, — не витримала я, — киньте каку з рота! Чи тут у нас тепер Перша Приватна Божевільня?! А я думаю, чому так народ юрмиться!
Я думала, він зараз теж зомліє, та вийшло інакше. Із зойком “Демони!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17