Йому, звичайно, нічого лихого не сталося. Він просто сидів, як пришелепуватий, і дивився на долоню, якою витер розбиті мною губи. А потім розсміявся.
— Ну все, дуель до першої крові! У тебе що, знову гормональний стрес?
Все поплило перед моїми очима. Він же… Там, біля пам’ятника Герою… То був…
— О боже… — прошепотіла я.
— Чого хоче жінка, того хоче Бог, — з недоречним тріумфом вимовила Медді.
Люк зблід.
— Ти не могла…
— Чого ж? Богдан Сергійович таки закрив кредит. Що вдієш, мені дуже шкода.
— Мать-перемать, — сказав Люцифер і почав буянити.
Не знаю, що він зробив, та мала місце друга спроба запроторити мене до Пургаторію. Правда, ми тепер опинилися тут вдвох з Гаелом, і мене жбурнуло просто в його обійми. Він не сподівався такого удару долі, і в результаті, ми обоє опинилися на підлозі. Це була, очевидно, остання помста Люка, оскільки потрапивши у таку двозначну позицію, я просто не могла не відчути рецидиву гормонального стресу. Та такої сили, що розладнався вестибулярний апарат, а опорно-руховий немов зірвався з ланцюга, як скажена собака. Так напевно, відчувають себе маніяки, які ґвалтують перехожих на вулицях. Ось до чого я докотился!
— Ne nos indulges in tentationem, sed libera nos a malo… — прошепотіла я, задихаючись гарячим, вологим паром Стіксу.
Підлога в черговий раз хитнулася і тріснула просто під нами. Хапаючись за твердий грунт, ми підвелися, опинившись по різні сторони тріщини. Тільки тепер я усвідомила, що ми стояли на мосту, через той же осоружний Стікс. І міст виявився розвідним.
— Це міст через Стікс, — сказав Гаел.
— І що?
— А те, що з цього моста можна потрапити будь-куди, будь-який час і місце.
— Угу, — я відчувала, що зараз почну ницо скиглити, — повертаєшся до Амайрани?
— Напевне.
Боже, ну має ж бути якийсь спосіб!
— Шкода, що не можна нічого вдіяти.
— Все, значить.
Тільки б не заплакати, будь ласка!
— Логічно.
— А… можна запитання?
Він усміхнувся.
— Як тобі вдалося звабити Єву?
— Так ти здогадалася? Ну тоді… Не знаю навіть. Це ще питання, хто кого.
— Що ж, бажаю подальших успіхів.
— І тобі.
Ми розвернулися і пішли в різні сторони. God help me, I love thee! Тільки не обертайся! З кожним кроком, я все більше занурювалася в туман, липкий і спекотний. Берега не було видно, та я була впевнена, що й не побачу його. Я заплющила очі — чи не все одно? — і йшла так дуже довго, але зрештою опинилася вдома. З холодним компресом на чолі — голова боліла страшенно. Медді дивилася на мене зі співчутливою посмішкою.
— Наклюкалася ти, дорогенька, сама винна.
— Звісно. Сама.
Я відвернулася до стінки і дала волю природнім емоціям.
— Нічого-нічого, — сказала Медді, — у вбиральню менше бігати будеш.
…ХХХ…
Якось ми з Бішопом плили паромом через Дрес.
Все владналося доволі добре: Міністра відкачали, нічого, навіть зарплату підняли. ЗБОНЧ тепер монополює в своє задоволення. Люк відправився в екзиль, зате абатство було зрівняне з ґрунтом. Я поновилася в Університеті, генерал Зозуля, мій хороший друг, пролобіював це питання у Президента-Настоятеля, пояснюючи мою відсутність виконанням секретного завдання. Залякав Президента вусмерть. Бішоп тепер не викладає, звичайно, засвітився. А Бета приходить до мене на каву і скаржиться на свого бойфренда, який не дозволяє їй проявляти ініціативу, аргументуючи свою позицію залізною логікою: “мовчи, жінко, твій день — восьме березня”.
Ми з Бішопом плили через Дрес, я вже, здається, казала. Тут до нас підійшов зловісний чолов’яга і мило поцікавився:
— Ви будете Лілле Аделін?
— Ну я, чого пристав, ось мій талончик.
Він залишився незворушним навіть при вигляді такого могутнього талісмана.
— Капітан просить вас до себе.
— Теодоре, контролюйте ситуацію, — попросила я.
Мене провели до капітана, що манірно тримався однією лівою за стерно. Від обернувся і щасливо заусміхався.
— Херрі!?
— Ну, тепер ти мене впізнала?
— Так, але… я ж вас не знала до Пургаторію.
— Правильно, ми познайомилися пізніше. Пардоне, сіль тю пле, мою старечу пам’ять. Як воно?
— Живемо. Та, помирати буду, неодмінно завітаю.
— Слухай, у тебе, здається, афера була з Асмодеєм?
— Щось таке.
— Марна, звичайно, справа. Ви на мості розійшлися?
— Ага.
— Ну, ясно. Але навряд чи він зміг дійти до кінця.
— Себто?
— На той берег Стіксу. Невідомо, що там таке — ніхто ж не повертається. З усіх демонів, яких я знав, тільки твоя мати дійшла на інший берег. А всі так, бояться. Він теж, повернеться.
— Моя мати… А яка вона хоч була?
— Така ж чарівна особа, як і ти. Невротичка.
Ми ще трохи потеревенили, та наближався берег, і нам довелося розпрощатися. Я повернулася до Бішопа, який вже починав нервувати.
— Де ти вешталася?
— Та так, вела світську бесіду з Хароном. Класний чудак.
— А він мав рацію. Всі бояться невідомого. Навіть ми.
Мене просто підкинуло.
— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?
— Що? Та я нічого не говорив. То їй Харони всякі ввижаються, то тепер — слухові галюцинації.
Я замислилася. Ну, що ж. Чого хоче жінка, того хоче Бог.
— Теодоре, як ви думаєте, чи можемо ми додати ще один маленький пункт до нашої угоди?
кінець 1998 р. — начало 1999 р.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17