Херрі взявся за весла і погріб. Скоро з туману вималювався берег, а на ньому — величезна статура жінки. У неї світилися очі, в руках була стопка журналів “Вартова вежа”.
— Це хто? — здивувалася я.
— Теща пророка Михмона. Вона нам тут за маяк править. Над Стіксом завжди такі тумани…
— А чому вона зеленого кольору?
— Рекламний трюк партії Зелених: теща, як символ єднання з природою. Статуя свободи, як усвідомленої необхідності.
Підплили ближче до берега. Високі будинки, набережна, натовп гуляк. Ну, звичайне видовище. Народ вітав Херрі з ентузіазмом, та й мені трохи перепало загальної уваги.
— Що нового у старому світі? — вигукували люди, — Чи ви не знайомі з сімейством Приморозків? А з кланом Дніпропетровичів? Вони ще на цей світ не збираються? Що тепер у моді? Чи носять тепер панталони дами у Вічному Місті? — і так далі.
Я на це відповідала коротко, як могла. “Ні, ні. Так. Всі там будемо. Носять сімейні труси на високих підборах. Король? Зійшов з розуму через невдалу грошову політику. Амайрана захопила пів-Європи з метою стримування загрози організованого насильства. Міністр внутрішніх справ чекає дитину від Кардена. В моді знову швидка музика — блюз, джаз, флюс, сказ.”
Зрештою, відчепилися. Херрі повів мене незнайомими вулицями додому.
— До вас додому, Херрі?
— Ага, чого захотіла. Чому ж, до твого власного будинку.
— Я й не знала, що в мене — нерухомість у Пургаторії. А як це робиться? Якщо все життя виплачуєш “за дах”, то після смерті — власна хата?
— А ми демонів житлом забезпечуємо. Спеціальна директива Всевишнього — щоб вони обживались, заводили хазяйство і не поспішали повернутися у світ живих. Їх навіть в магазинах в першу чергу обслуговують. Особливо в аптеках.
— Демонів? Хіба я — демон? В мене ж в особистій характеристиці було написано “скромна і порядна дівчина”!
— Ме, б’єн сюр! Згадаєш іще, не переживай. А от про скромність і порядність забудь. До речі, чому ти так дивно йдеш?
Хода у мене і дійсно була надзвичайна: я шкутильгала, водночас розбещено хиляючи стегнами. М’язи, відповідальні за зведення ніг докупи, чинили певні незручності, коліна тремтіли.
— Херрі, я ж не пам’ятаю, що було вчора. Певне, їздила верхи.
— Ага, пойнтером.
— Це як?
— Піднімаючись у стременах… ги-ги, на вдосі.
— На вдосі? Не знаю, я ще не зовсім спеціаліст з цього питання. Та й за луку поки що триматися доводиться. Головне, в ритм треба потрапляти…
— За луку, кажеш, га-га, ну так, це суттєво. Гр-хе-хе.
— Не розумію я вашої веселості.
— Ні, ну це справді весело. Гострі враження. Головне, щоб тобі подобалось. І коневі.
— Нє, ну що він меле?! У коня-то і особливого вибору немає.
— Певно, — Херрі усміхнувся, — у твоєму випадку саме так і було. Та досить з мене, а то згадаєш, потім будеш ображатися. Ага, ось ми майже й прийшли — район Брют-он-Біч, вулиця Жовтнева, 31. Тут не зачинено, наскільки я знаю. Валяй додому, ма шері, ввечері я по тебе зайду.
… ХХIV…
Жовтнева, 31 справді була місцем, де я могла б жити: всюди живописний гармидер, одяг розташований за методом випадкових чисел, велике (прибране!) ліжко з купою подушок, книжки, розкладені там, де в них виникає найбільша потреба, як то, “Диво голодування” — у кухні, “Страх польоту” — на підвіконні, “Міжнародний політичний аналіз” — у вбиральні. Під ліжком лежали Лоліта, Жюстіна, Анжеліка, Мессаліна, Маріана, Орлеанська діва, Алексанідрійська куртизанка, Леді Чаттерлей, коханець Леді Чаттерлей, чоловік Леді Чаттерлей і психоаналітик Леді Чаттерлей. Навіть одяг був мого розміру, десь 44-56. Я переодягнулася і відчула себе людиною, якою я, насправді, і не була. Себто, я про це не знала. А може це й добре. Це був мій останній день, проведений в компанії дівочої наївності і чистої совісті. Ввечері до мене постукав якийсь незнайомець.
— А де Херрі? — здивувалася я.
— У Херрі терміновий виклик. На тому світі корабель якийсь на дно пішов — напоровся на айсберг з геологами, геологи були п’яні, почали чіплятися до дам, наїзжати на капітана, той звелів дати їм по пиці, зав’язався міжнародний скандал, і Амайранські власті скинула на нього дві бомби для того, щоб зам’яти справу. Так що роботи багато.
— Он воно що! А ви тоді хто?
— А я Вергілій. Я, взагалі, тут екскурсоводом працюю, Херрі попросив показати вам місцевість, так що чіпляйтеся до хвоста — і ру-ушаймо!
— Стоп, що? Куди? Чекайте!
Та той мене не слухав, і, схопивши за руки, потяг насолоджуватися нічним життям Пургаторію. Тут, звісно, було на що подивитися. Все світилося досвітніми вогнями, люди були веселі й нетверезі, адже їх якраз поминали квартою і земля, вже напевне, була їм пухом. Всюди були бари, де можна було пропити душу, ломбарди, де можна було її закласти, казино, де можна було її програти. Ходовий був, схоже, товар.
У пана Вергілія просто очі розбігалися, він не знав, яку мені розвагу перше запропонувати: вистава на Широкому Шляху, чи його улюблене піп-шоу “По другому колу”, чи танц-пол “У св. Віта”. Мене також було ознайомлено з сіттю ресторанів, якими заправляли Цербер і сини, з виставкою антикваріату на тему “Нетлінне і нерукотворне”, навіть з підпільним закладом для поцінувачів опіуму і такого подібного “Дим вітчизни”. Мимохідь мені показали будинок письменників, де знаходилася і контора пана Вергілія під назвою “Facilis descensus Avernis”. Коли ми проходили повз, з вікна на якомусь високому поверсі вилетіло людське тіло і гучно хряснуло об бруківку. Я дещо здивувалася такій свободі норовів, тож пан Вергілій пояснив — там відбувалася вечірка філософів-гуманістів, а може, він не був впевнений, то постмодерністи влаштували дискурс і запросили критиків на чарку. Ото люди розважаються!
Після того ми вирішили, що дамі треба випити. Недалеко знайшовся і питний заклад, що звався “Елефант”.
— Чому слон? — здивувалася я.
— Ну… Напевно, в сенсі, що як уп’єшся, то і слона не помітиш, хоч би навіть червоного. Тільки обережно, тут іноді з вікон горщики з квітами падають.
Ми сіли в куточку і замовили по бренді. Від алкоголю, нормальна мова пана Вергілія час від часу збивалася на гекзаметр, і з ним ставало доволі тяжко спілкуватися. Мені стало трохи сумно, не знати чому. Здавалося, що в мене є якась нагальна справа, а я тут розважаюся, а може, напиваюся з горя. Смак бренді нагадував мені щось приємне, хвилююче і безнадійне. Знов таки, я не пам’ятала, що саме.
— Пан Вергілій, я ризикнула перервати його промову, — у вас ніколи не виникало відчуття, що якась частина життя немов зникла, стерлася з пам’яті?
— Та ні. Хоча… Якось, після того, як греки спалили Трою, ми з одним моторним парубком так добре прийняли, що… А чому ви питаєте?
— Та я, ой, а-ап-пчхи! Перепрошую.
— А, купалися у Стіксі!
— І я відчуваю, що мені треба згадати щось важливе. Так, наче хтось зумисне влаштував мені цю добровільно-примусову ванну. Може таке бути?
— Хтось? Зумисне? Хто ж в змозі таке зробити? Ви знаєте, як тут у нас все відбувається, чи теж забули?
— Боюсь, що так.
Він зітхнув і спробував пояснити.
— Вмираючи, людина перетинає кордон Старого Світу і опиняється тут, у нас, в Пургаторії. Не знати, правда, де, тож у нас усюди конкретні дороговкази розвішані. Тут люди приходять до тями, проводять якийсь час, далі ми з Херрі влаштовуємо орієнтаційну програму, щоб попередити культурний шок. А після того, охочі сідають в човник і Херрі везе їх на той берег Стіксу.
— А що на тому берегу?
— Там? Ну, ще ніхто звідти не повертався. Дехто навіть лишається тут, бо бояться того, що там може чекати. Залишаються і розбудовують Новий Пургаторій. Ну, я, власне, до чого. Сюди люди потрапляють абсолютно спонтанно, цього ніхто не може контролювати. Як броунівський рух.
— О, ви теж знаєте Броуна? Його політична партія була однією з найвпливовіших, поки він не посварився з Брауном…
— Чув. Ну, отже. Якщо хтось і міг зробити подібне, то це тільки або Бог…
— А Бог, на вашу думку, хто?
— О, Богдан Сергійович. Ми його так жартома називаємо. Він — голова правління банку Пургаторію. Великий філантроп. Я чув, і в Старому світі у нього теж капіталовкладення, у нього там, здається, син представляє інтереси банку.
— Чудесно. Або Бог, або -?
— Люк.
— Десь я вже це чула.
— Звісно. Люк, він же Люцифер, він же “Дідько лисий”, голова синдикату. Займається підривною діяльністю, мріє про нероздільну владу над світом.
— Неприємний тип. Так що ж робити? Можна тепер мені хоч щось згадати?
— Просто. 40 сенсів психоаналізу, електрошокова терапія…
— А може ще простіше — цеглиною по макітрі, — скептично зауважила я, — дешево і сердито.
— Непогана ідея, — чомусь підтримав мене співрозмовник, — та тільки спеціалістів майже не лишилося. От закидати камінням — скільки завгодно.
— Ага, посипати дрібненьким гравієм і утрамбувати.
— Одне правильно. Потрібне якесь потрясіння. Умовно кажучи, щоб витрясти брудну річкову воду з вух.
— Що ж ви не дбаєте про чистоту водоймищ? Чистилище називається. А щоб воду витрясти, може мені пострибати на одній нозі?
— Ага, кілометри чотири. Треба щось більш ефективне…
В нього аж очі запалали інфернальним вогнем, коли його думка запрацювала над можливими способами потрясання моєї пам’яті. Далі висувалися різні варіанти: стрибки з банджо до Тартару, концерт негритянського кантрі, ніч із психоаналітиком, година в ліжку з Мадонною… Все це я відхиляла тоном розбещеної інфанти — все в нас було, все ми бачили. Аж раптом…
— Слухайте, а в вас гріхів багато?
— Безліч.
— А що, якщо повести вас висповідуватися? Там точно з’ясують, що у вас і як — їм же план здавати.
— Ага, дуже цікаво… План, кажете?
Але пан Вергілій вже підхопився, засліплений ідеєю. Довелося його наздоганяти. Він довго блукав запорошеними пилом вічності вуличками, аж поки ми не вийшли на майдан, де височіла… височіло, щось подібне до церкви. Правда на куполі красувалася супутникова антена, стіни були обвішані рекламними плакатами: “Найкращий приход Пургаторію”, “План — усім охочим”, “Міняємо індульгенції на ладан та інше куриво, торг.”, “Отримайте благословіння святої Марії-Хуани”, “Ставимо свічки та косячки за здравіє, за кайф, за упокой” і т. д. Майоріли стяги з гербом Св. Семілії. Біля дверей вишикувалася черга.
Пан Вергілій мусив використати якісь особисті зв’язки, з кимось покурити, комусь підмазати, та нарешті нас пропустили до приходського патера. Він оглянув мене зачумленим оком.
— Давно останній раз висповідувалися?
— Е-ее…
— Зрозумів. Причащатися будем, я запрошую. Дячок, неси!
Ми зручно розташувалися коло вівтаря, всім роздали по тарілочці і пакетику. Як мені пояснили, там була мука на проскурки. Правда, її чомусь вдихати треба було, а не пекти. Я відразу ж зайшлася диким кашлем, і все навколо заверті…
Кайф наступив відразу. Глюк був неперевершений: переді мною скакали статечні інквізитори, розмахували розпеченими щипцями, модельними іспанськими чоботями і різним хірургічним приладдям. Загрожували покалічити, осоромити, вигнати з роботи і все розказати мамі. Я мужньо трималася, кричала, що нехай мені хоч все життя на мінімальну зарплату прожити і платити з неї квартплату, а все одно нікому нічого не скажу. Вони, вражені моєю витримкою, відступали, та потім знову, обіцяли звільнити від податків до сьомого коліна, подарувати красивий мандат і хатинку в Швейцбанкії, та я не вірила, оскільки в ДУПІ були всі привілеї, чесно зароблені гроші і права людини.
В ДУПІ! Стоп, де ж це я вже чула?
… ХХV…
І тоді я все згадала.
— Ну, все, — нарешті промовив найголовніший Бішопів мучитель, чоловік стильний, у шкіряній куртці — час переходити до кардинальних заходів, — Бішопе, ви уперта скотина, демонстрацію намірів завершено, зараз будуть серйозні тортури. Що скажете?
— У Мічігані визріла кукурудза.
— А, він знущається над слідством! Запишіть у протокол, насміхався над Св. Нікітою та іншими старцями Апокаліпсису! За це… Що б йому таке зробити?
Маленький злобний дідуган, що сидів у куточку, писав протокол і лузав насіння, подав голос:
— Я вивчав його досьє. Він ненавидить брюссельську капусту.
— О, Бішоп, ти попав. Зараз тобі згодують кілограм капусти і, га-га-га (зловісний сміх), без солі!
— Ні, тільки не це! — пан Теодор почав звиватися в конвульсіях і кусати мотузку, якою був зв’язаний, — я ненавиджу брюссельську капусту! Ці маленькі смердючі качанчики!
Інквізитор весело блимнув зубами.
— Якщо вже тобі це так не подобається, можна придумати інше покарання. Можна відрізати те, чим ти найбільше пишаєшся.
Бішоп замислився, потім густо почервонів. Потім гордо заусміхався.
— Ну і чого ж, я не комплексую.
— Те ж мені, знайшов чим пишатися, — прошепотіла я, — навіть до європейського стандарту не дотягує.
— Що? Звідки ви… Хто? Як? — Бішоп занервував, — Хто це сказав?
— Я нічого не казав. Ти не прикидайся. Так що, нести капусту?
Бішоп роздумував.
— Теодоре, схаменіться! — гукнула я, — Медді вам цього не вибачить. Та і договір…
— Хто це? — закричав він, — Я марю! Згинь, нечиста сила!
— Що це з ним? — звернувся інквізитор до свого помічника, огрядного дядька у блакитному кашкеті — Може не треба було з ним так жорстоко?
— А що? Ви ж самі сказали — промити шлунок. На випадок того, що звинувачений ковтнув таблетку солпадеїну.
— Ну, перевірено на святих великомучениках. Свята Варвара, та літрами знеболююче глушила.
Я замислилася. Треба було якось визволяти партнера, а то нечесно виходить, кому стрес гормональний знімати, а кому — тортури. Зазвичай же ж буває навпаки, та в наших стосунках давно вже все пішло наперекосяк.
— Бішопе, — прошепотіла я, — тільки не кричіть!
— В-ваа! — зарепетував він. — Хто говорить?!
— Говорить національне радіо, служба новин. Один відомий демонолог потрапив до тренажерного залу інквізиції, його диявольська коханка визвалася допомогти, та він не врубивсь. І тоді його помололи на фарш і зробили сто штук тошнотіків по 20 копійок.
— Тошнотіки. Йу-уу!
Чорт, я забула, йому ж ті юннати промивання робили.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17