Демони! Демони!” пан Бішоп підхопився на ноги, перечепився через Медді і боляче стукнув своєю дебелою башкою мені по правому коліну. Я так і сіла, відчуваючи як до мене тихо і непомітно підбирається істерика.
— Йой, чорт! — заволала я, — та що ж це відбувається?!
Тут з будинку вискочила Б'янка, дико роззираючись навколо. Їй потрібна була лише якась секунда, щоб оцінити ситуацію. Наступної миті ми всі троє були жорстоко відлупцьовані по щоках і облаяні останніми словами. Кращої допомоги годі було чекати.
— Та, може ж, мені хтось пояснить? — схлипнула я, відтираючи травмоване обличчя.
— Зараз, зараз, — пообіцяв пан Бішоп, — ходімо.
Мене відвели до власної кімнати, на дверях якої невинно так висіла табличка “не турбувати”. Ага, що би ви думали — звідти таке було чути! Досі не розумію, як це я відчинила двері і увірвалася до кімнати… Треба сказати, що вилетіла я звідти втричі швидше, червона, як рак, зварений мстивим Грекою за особливо жорстокою технологією. Що там було? Гмм… Я. І ще багато людей, і всім було дуже добре. Я з надією подивилася у лагідні Бішопові очі.
— Правда, я просто божеволію?
— Та ні, цим і не пахне, і не сподівайся. Та і чого ж, все так природньо, красиво і вигідно для бізнесу. Єдине, що мене вражає, це… ну, словом, це ж уже сім годин продовжується… Як тобі вдалося?
— Талант, потяг до прекрасного, фізична підготовка! Бішопе, не знущайтеся, прошу! Я не знаю!
— Ну, звісно. — Його трохи тіпнуло, коли двері до моєї кімнати почали зі скрипом відчинятися досередини. Видовище не для слабкодухих. — Чи це може бути пов'язане з пригодами Бети, ну, коли вона так гарно гойдалася на люстрі?
— Знаєте, пан Бішоп, проблема, напевне, в моєму понівеченому почутті гумору. Ні тоді, ні зараз, у мене навіть не було чіткого бажання утнути таку штуку. Ну та маємо, тих, що маємо. А от що з ними робити далі? Хто у нас тут спец по демонах?
— Ну, можна провести екзорцизм, покропити декого святою водою, а то й інквізиторську рейд-групу викликати… Що, очима кліпаєш? Сама напросилася.
— Хто це тут погрожує?! — прошипіла я крізь зуби, — Хочете приєднатися до виробництва нашого маленького рекламного трюку?
— Не з тих питань.
— Хм-м? Зовсім? А я була про вас кращої думки.
— Ну, все. Я більше не можу. Аделін, зараз просто, будь ласка, заткни пельку і зроби, щоб це припинилося.
— Так-так, масса, будить зроблено, масса.
Бішоп застогнав і схопився за голову. Із диким войовничим гуком, я штовхнула двері і постала перед чесним товариством, породженим власною хворобливою уявою.
— Ану, всі струнко! Хлопчики наліво, дівчатка направо! Тепер шикуємось колонами, махаємо ручками і швиденько зникаємо у туманній далі!
Ну, подітися їм нікуди було. Із тріумфом переможця я вискочила на своє відвойоване ліжко, виконала сякий-такий ритуальний мисливський танок і вклонилася глядачам. Пан Бішоп обіперся об кант і манірно зааплодував.
— Спускайся з п'єдесталу, Венера. У тебе справи на грішній землі.
— З вами, коханий Адонісе, мені і Тартар не страшний! — я ефектно повисла у нього на шиї, від чого у Бішопа сталися якісь проблеми з диханням.
— Теодоре!? — вискнув хтось з порогу. Пан Бішоп тіпнувся, розвернувся, став мені на ногу, від чого мені довелося відпустити його горлянку.
— Медді, я…Медді, убий його! Він зробив мене кульгавою калікою на все життя. Тепер мені залишається тільки під церкву — і благати про милостиню погожого недільного ранку.
— Не дочекаєшся. Ввечері — і під ресторан.
Я присіла на підлогу.
— Змилостився, володарко! Це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…
Бішоп заржав, як дебелий кінь на сінокосі. Медді оглянула нас сполоханими очима. А потім усміхнулася.
— А чи не можна буде ще таких духів викликати? Виручка за сьогодні перевищила всі мої скромні сподівання.
…IХ…
Я бачила чудовий сон. Один з тих, гарячково-пошлих, коли прокидаєшся, червонієш, зітхаєш і… не можеш нічого згадати. Я спробувала повернутися назад до сну, але там уже усе позачиняли і вивісили табличку “кінець сеансу”. Шкода. Але одне точно відомо — снився мені нинішній голова муніципалітету. Збоченець, демон-інкуб, словом, Гаел. Та й начхати. Хай собі сниться, мені не шкода. Я солодко потягнулася, все іще намагаючись не впустити до очей нахабні промені сонця. І тут мене спіткала несподіванка. Кінцівки не знайшли ніякого опору для моїх ранкових викрутасів. З'ясувалося, що я знаходжуся у якомусь такому підвішеному стані, левітуючи просто над ліжком. Ні, ми так не домовлялися… Але яке мало бути круте порно, щоб мене аж так підкинуло! Шкода, що не пам'ятаю.
Іще трохи поборсавшись у невагомості, я змусила себе повернутися на ту саму грішну землю, де на мене чекали справи. Я загорнулася у рушник і вирушила на кухню розшукувати собі кави. Навколо було тихо. Ну, звісно, чи зустрінеш кого зранку у борделі? Але ні. Що сталося зі світом? Всі мої звичайні уявлення про дійсність руйнувалися день за днем — із кухні вже доносився чарівний аромат.
Я стала на порозі і зворушено спостерігала таку собі маленьку сімейну сценку за участю власниці борделю та експерта-демонолога. Мадам Мадлен, гладенько зачесана і вбрана по-домашньому чаклувала коло вогню, готуючи каву, а пан Бішоп спостерігав за нею і таємниче так усміхався, сидячи на кухонному столі.
Я розчулено зітхнула, чим і було покладено кінець цій ідилії. Обоє розвернулися до мене, при чому щелепа Бішопа повільно, але вірно опустилася на комірець. Я збагнула, що стою перед ними боса, лише у рушнику. Але, чорт забирай, я ж у себе вдома!
— Доброго ранку, Медді. А ви чого витріщилися, пан Бішоп? Вам теж — доброго ранку.
— Вітаю-вітаю. Ну, як провели ніч-ніч? Без пригод?
— Не знаю. Темно було. І я відчуваю нагальну потребу у черговій ін'єкції кавової субстанції. На мене стане?
— Стане-стане, — пан Бішоп нервово м'яв пальці лівої руки, — ти б хоч-хоч одяглася, чи що.
— Чорта з два-два! Де ви так цікаво говорити навчилися?
— Ану всі цить! — втрутилася Медді, — ніяких сварок на моїй кухні!
— Мир, Бішоп. Мир і Гаряча Кава!
— Мгнмм-м…
— Теодоре, не попечіться!
— Пізно! Курв-ссс…
Наступні кілька хвилин ми зосереджено дмухали у чашечки. Пан Бішоп зло поглядав в мій бік, на що я призивно шкірилася і кліпала очима. Медді, роздумуючи над якоюсь метафізичною проблемою, повільно бовтала каву ложечкою. Та раптом — дзвінок! Медді підскочила, немов помітивши, що сидить, настромившись на гвіздок у кріслі.
— Медді, полундра! Бігом! Клієнт на порозі!
— Аделін, я тебе…
— Ага, обіллю гарячим дустом і поріжу серце тупим ножем на дрібні кубіки.
— Свята невинність! Ти ще не знаєш на що я здатна!
— Наприклад — відчинити двері? Я ж так не піду.
— З чого це ти взяла?
— Та годі вже, — піднявся пан Бішоп, — Сидіть. Я сам відкрию.
Ось так і сталося, що пан Бішоп знову став для мене вісником нещастя. Взагалі, дуже зручно мати таку людину в оточенні — знаєш, що це саме вона приносить тобі всілякі неприємності, і можна вже контролювати ситуацію. Та і побити є кого у крайньому випадку. Це стимулює.
Пан Бішоп повернувся з листом у руці і виразом крайньої спантеличеності на обличчі.
— Це тобі, — він простягнув мені конверта.
— Ні, прошу, це помилка!
— Ну, нащо ж так лякатися? Немає там штампу інквізиції, я перевіряв.
— Вірити? Вам?
— От і вір своїй покійній бабусі, — образився Бішоп.
Медді чомусь тихо захихотіла. Істерика? Ну, все нормально.
Я відкрила конверт. Ось, зачитую текст листа:
“Люба моя Аделін! Щиро вітаю із вступом до наших рядів. Сподіваюсь, ти отримуєш Задоволення. Чекаю тебе наступної Суботи для посвяти і отримання членського квитка. Завжди і щиро твій, Люк.”
Я обернулася до свого незрівнянного викладача. Бішоп мав такі великі невинні очі, як малюк, що нашкодив просто на дорогий килим. Медді дивилася на нас із скорботою і нерозумінням. Я дивилася на них і чухала потилицю.
— Бішопе, я здається здогадуюсь. Це поганий жарт.
— Просто огидний, — погодився той.
— І належить він, я думаю, нашій спільній знайомій, яка в свій час зуміла осідлати люстру…
— Гірше! Набага-ато гірше…
— Люстру? — здивувалася Медді, — А що це у вас за фізичні вправи?
— А це, ми готуємося скласти достойну конкуренцію твому закладу. Із такою майстерністю ми перестрибнемо творців індійських трактатів…
— Делі, не заводься, — порадив пан Бішоп, — у тебе тут зараз велика проблема.
— Яка така?
— Тобі загрожує незалік.
— Пізно схопилися! Невпійманий — не крадій.
— Ну чого ж, було би бажання, — замріяно повідав Бішоп, — та годі. Невже ти не слухала нічого, що я говорив на лекціях?
— Мені було не до того. Я розглядала красеня-викладача. Було би бажання!
— Аделін, я прошу уваги! Знаєш, хто такий Люк?
Тут, нарешті, я замовкла. Мені самій було цікаво.
— Люк. Від слова “світло”. Світлодайний. Люцифер.
При звуці цього слова почалися спецефекти. З-під стражденного кухонного столу із криком голодного Дракули вилетіло щось велике, руде і волохате, стрибнуло, вчепилося в мій благенький рушник і зависло, видаючи в ефір зойки на межі можливого. Ну, а ми чим гірші? Я заверещала так, що від страху здригнулося все живе.
— Рі-іна-аальдо! Скоти-ина! Так тебе, перетак! Бішопе, тримайте!
— Що? — розгубився той, — Тебе чи рушник?
— Кота-а! Заберіть від мене цю інфернальну тварюку! І по морді, по рудій, жирній пиці, щоби не вищало!
Пан Бішоп чесно намагався, але нічого з того не вийшло. Кіт продовжував дико кричати.
— Н-ну я ніяк не можу…
— Станьте зручніше і спробуйте ще раз.
— Даремно. Нічого не вийде.
— Але чому?
— Але як? Ви з ним зріднилися навіки. Буде тобі симпатичне манто, яке диким завиванням сповіщатиме перехожих про твоє наближення, щоб дати їм час подбати про безпеку.
— Бішопе, я для вас зорі з небес дістану. Зніміть цю холєру!
— І це щоб жінка благала мене її роздягти! Життя прекрасне!
— Ох, я вам влаштую дольче віту!
Я розгорнула рушника, вигнала з нього пухнасту причину свого роздратування, з єхидним “Торо! Торо!” потрясла перед Бішопом і прилаштувала назад до своєї скромної особи. Пан Бішоп шарахнувся в сторону, перехрестив перед собою повітря і сів на стіл.
І повітря здригнулося від шквалу аплодисментів. Я обернулася — позаду мене чималенька аудиторія: Медді, Б'янка, юні німфетки і чотири клієнта.
— Аа-хха. — Красномовно привітала я прихильників свого таланту. Бішоп здавлено хихотнув. Я підтримала його ініціативу і скоро над містом понісся нормальний гомеричний регіт. Ну пригоди, хай їм біс… Дідько, диявол. Люк. Ой, але я таки влипла…
…Х…
Що ви знаєте про Люцифера? Справді, що ми знаємо про Люцифера? Ну, Люцифер, він… Словом, він… Так він же ж…
М-да, плідна дискусія.
Пан Бішоп потягнувся і, нахабно усміхаючись, поклав руки за голову.
— Хе-хе.
— Бішопе, ви зла і жорстока людина. Чекаєте, поки попрошу?
— Угу.
— Прошу.
— Угм?
— Будь ласка.
— Ну добре, так вже й бути, умовила. Насправді, Люцифер — мій найліпший друг.
— Брешете, як негодований пес. Немає у вас друзів. Ви починаєте з покера, а закінчуєте мордобоєм. Тому вас ніхто не любить.
— Ага, — погодився Бішоп, — зате поважають. Ну добре, почнемо.
Він підняв своє дорогоцінне м'яке місце з канапи і закрокував переді мною туди-сюди, неначе йому щось жорстоко муляло ззаду у штанях.
— Отже. Люцифер відомий нам, як голова могутньої таємної організації, мета якої отримання неподільної влади над світом. Методи, які він використовує, викликають повагу і захоплення: торгівля низькоякісними наркотиками, вбивства, крадіжки, політичні інтриги, лобіювання, банківська справа. Кількість членів цієї організації обмежена, і всі вони відрізняються особливою жорстокістю, запущеною хронічною німфоманією та патологічною любов'ю до роботи. Організації властива зразкова субординація, заснована на спільності інтересів, суспільному договорі і нахабній гегемонії керівництва. Для боротьби з підступною нечистю створені численні служби безпеки і контррозвідки, але, на жаль, оплата праці печально врівноважує героїчний ентузіазм їх працівників; боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.
— Бішопе, я вас дуже прошу…
— Що?
— Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.
— О, леді, вам пасує зелений колір.
— А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?
— Зараз — ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.
— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.
— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!
— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.
Він покосився на мене, сумно зітхнув.
— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?
— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.
Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.
— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.
— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.
— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?
Я миттєво перелякалася і зблідла.
— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17