Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
— Хочу побалакати з тобою, Варко Морозівно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, і я піддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене…
Вони летіли поруч у ясному етері.
— Чого це так раптом відступаєтеся? — засміялася Варка. — Адже це така наша відьомська гульня.
— Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульні мені зараз. Адже заповіджено кожному з нас, і ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожної вісник.
— Ще рано про це казати, — сказала Варка.
— Тобі рано, а мені пора. Той вісник ув образі хлопця-відуна приходить, і ми не можемо його прогнати.
— А ви проженіть!
— Гріх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудрості своєї і через те померти.
— Чи нам про гріхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — гріх, адже проклинають нас усі й ненавидять.
— Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сіємо, а добро. Ми людей од хвороб оберігаємо й від нечистої сили, яка труїть їхні душі. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрість іншому, і це останній наш закон.
— Що ж ви хочете від мене? — спитала Варка.
— Щоб відступилася. Щоб не вліз у наші душі чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука.
— А я вам не шкоджу, — сказала Варка.
— Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постійно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно біля мене.
— Та яка ж вам од того шкода?
— Входиш у таємницю, яка тільки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмішується третій — то це напевне чорт.
— Отаке вигадали — чорт! Забобони це темні, бабо! Я вже не один рік чарівницею, а ще ні разу не бачила його.
— Чорт — це наші лихі помисли, — сказала стара.
— Нема в мене супроти вас лихих помислів! — відгукнулася різко Варка, а коли хотіла схопити її Жабуниха рукою, знову витекла, як світло. І задзвонив десь над Іванихою Галайдихою чи біля неї дзвінкий молодечий сміх, а від того сміху почала вона важчати. Прозоре в ній, що відділялося й ставало, немов проміння, знову повернулось у тіло, яке стояло на ганку. Не була від того живіша, але очі тихо заплакали. Знову почула в темряві голос трави, і то не цвіркун співав під ногами. Розгинала і згинала пальці рук — без цього знову вони закостеніли б — і перечікувала, доки виплачуться її очі і доки настане година, якої вона чекала вже з нетерпінням.
— Уставай, хлопче, — сказала Іваниха Галайдиха, бризнувши на нього рідиною з горняти. — Сьогодні вже досить тобі спати.
— Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець.
— Де там ранок! Нічна твоя наука починається.
Хлопець сів на лаві й чухмарився.
— Голова мені крутиться, — сказав. — Може б, ми на завтра відклали?
Позіхнув, не затуляючись, і ледве стулив рота, коли відчув, що тверді пальці схопили його за вухо і звели з лави.
— Не я тебе до себе прикликала, — сказала стара залізним голосом, — а сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишнє. Все солодке й приємне; забудь, що ніч — для спання, бо саме вночі всі таємні оборудки чиняться. Не собі ти вже починаєш належати, хлопче, а світу!
— Пустіть мене, бабо, болить!
— Болітиме тобі ще не так! — скреготіла над його головою стара. — Коли ти людям серце віддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли за них терпітимеш, а вони тобі в обличчя плюватимуть. Від ночей безсонних і від того, що голова в тебе розвалюватиметься від думок. Од того, що тобі цілий вік стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а інших обіднити. Проклятий будеш!
— Ви мені вухо відірвете! — заскімлив хлопець, і сльози потекли йому по лицях.
— Нехай і відірву, — рипіла стара. — Відірву й пришию, є в мене й на те сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподівайся лакоток!…
Зрештою, відпустила вухо, і хлопець упав на коліна, тер вухо й ридав.
— Вилий з очей усі сльози, — сказала, прямовисно звишаючись над ним, стара. — Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрі очі, а тільки виплакані. А ні, є тобі час одмовитися й утекти від мене.
— Не можу я втекти від вас, — сказав хлопець. — Самі ж бо знаєте: послано мене…
— Коли ж послано, терпи!…
Спинилася під вікном, висока, виструнчена і, здається, зовсім не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорі.
Опускали до землі невидимі нитки, наче довгі й тонкі ноги, і нечутно ступали ними по росі.
— Зараз ми зірку з неба стягуватимемо, — сказала Жабуниха. — Підійди ближче й вибери, яку захочеш.
Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Іванихою й дивився. Поступово наливався тією урочистістю, що нею аж дихала стара, і небо раптом почало наближатися до нього. Зорі більшали й більшали, і він уздрів ті нитки, що були ними обсновані.
— Кожна зоря — це золотий клубок, — прошепотіла біля нього Жабуниха, — і його легко розплутати. Вибирай!
Він помітив, що вони різнобарвні, ті зорі. Жовті, сині, голубі, червоні, рожеві пливли в темно-синьому киселі. Його рука мимоволі потяглася, перейшла через шибу, як світляна, і майже досягла однієї з них — жовтої.
— Жовту вибрав! — засміялася стара. — Жовтої нам і треба. Жовта — це, хлопче, гроші. Але не твої і не нічиї, а людські. Ми людям віддаємо свою силу, а натомість живемо з того. Стривай, зараз ми її візьмемо.
Їхні тіла поволі вмирали під вікном, бо наливалися світлом тієї зорі, яку бачили їхні очі. Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в'язалися вузли зір у ньому.
— Бачиш, — сказала стара чарівниця, — кожна зірка — це вузол у небі. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сітки небесної. Зорю треба виймати тихо й ніжно і заплести те місце, зв'язавши розірвані краї.
Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв'язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв'язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. Тисячі промененят відскакувало від нього, немов було обтикане безліччю золотих голок. Світляні нитки спускалися додолу, і стара взялася за одну.
— Оце і є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобі хліб.
Усунула нитку хлопцеві, і той міцно її стис…
Стояли перед вікном, кожне стискало по золотій нитці.
— Тепер тягни! — сказала Іваниха. — Стягуй сам, бо мені знову починає корчити руки!
Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко.
— Обачніше! — крикнула крізь стогін Жабуниха. — Не зірви нитки!
Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. Від того освітилось усе всередині, і наче вперше побачив у тому світлі хлопець стару чарівницю, її спотворене від болю обличчя, величезні скорботні очі й майже чорну, густо побиту зморшками шкіру. Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього:
— Поклади в горщика, бо розсвітиться!…
Хлопець метнувся до печі й схопив найбільшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипів — була як розпечений шмат заліза. Кинув у горщик, а його долоні миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, відтак погасло світло і знову вони потрапили в темряву, осліпши на деякий час.
— Умочи руки у відвар, що стоїть на печі! — рівно й утомлено сказала стара.
Хлопець занурив долоні, і біль почав тихо спадати.
— То як? — тим-таки тоном спитала Жабуниха. — Веселе було полювання?
— Що ми з нею робитимем? — спитав хлопець.
Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не міг утертися, бо мав руки занурені.
— Поживеш, побачиш! Мені он руки зовсім усохли, та і в ногах щось дивне коїться.
— Полікуйтеся й собі, — легковажно озвався хлопець.
Стара чи засміялася, чи схлипнула:
— Хіба забув, що я тобі казала? Себе ми не лікуємо, хлопче!
— Відпустило ж вам руки!
— То я на одну ніч випросила, — мовила, ледве рухаючи вустами, стара. — Та й ти ніколи отих опіків до кінця не позбудешся. Матимеш їх до кінця…
— Мені вже не болить!
— Заболить пізніше…
Вона замовкла, немов задумалася.
— Тепер уже ти і їсти варитимеш, — сказала. — 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш.
— То й годуватиму! — відгукнувся хлопець. — Я вдома сам собі їсти варив.
— Одне мене турбує, — сказала стара. — Чую десь Варку… Ти вже сам, хлопче, відун, чи не пошукав би?
— Як же її шукать?
— А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору і склади мізинного й середнього пальця. Обдивися кутки…
— Далася вам та Варка! — трохи невдоволено сказав хлопець. — Я он руки собі гою.
— Більше не загоїш!
Він вийняв руки — таки не боліло.
— То як кажете? — спитав. — Мізинного й середнього пальця?
— Еге ж! Прожени її, прожени, бога ради! — простогнала Жабуниха. — Мучить вона мене…
Став і зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собі, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом і поскімлював, наче снилося йому щось лихе.
— Цього не займай! — сказала Іваниха. — Цей хай собі спить. Чуєш, і йому щось лихе привиджується.
У другому кутку стояла жінка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину і була сумна.
— Цій уклонися! — сказала Галайдиха. — І помолися за мене. Щоб не знала я на тім світі муки більшої, ніж заробила.
Хлопець уклякнув і помолився.
— Нехай ця стара не знатиме муки більшої, ніж заробила, — попросив він.
Жінка з дитиною кивнула.
Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькі рученята, звільнивши їх з ковдерця, й потяглася. Тоді глянула на хлопця великими, чорними, як і в матері, очима.
— Прости їм, — сказала жінка. — Вони, як діти, граються, але не чинять зла…
Дитина дивилася на них безмовно.
— Повернись у третій бік, — попросила Жабуниха.
У третьому кутку стояв парубок із марним обличчям.
— Це парубок, якого я любила дівкою, — прошелестіла стара. — Він помер, і не встигла я з ним узяти шлюбу.
— Чого весь час кличеш мене? — спитав із тугою парубок. — Чого турбуєш?
— Хочу спитатися, — озвалася стара. — Тобі знизу все видно. Чи доступлюся я після смерті того місця, де ти перебуваєш?
— Доступишся, — сказав парубок. — А може, й ні!…
— Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Іваниха, і хлопець здивувався, який ніжний і милий став у неї голос.
— Зможеш, — сказав парубок. — А може, й ні…
— Чому не кажеш нічого напевне? — крикнула стара.
— Змучений я, — сказав парубок. — Відпусти мене й більше не клич.
— Відпущу тебе, коли остання моя хвилина надійде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, і не віддав.
— Я тобі віддам твоє серце, — з тугою сказав парубок.
Лростяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце.
— Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала ніжно Жабуниха. — Один тільки день потерпи.
— Тільки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я більше.
— Тоді ми й шлюб візьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весіллі музики!
— Гратимуть! — відгукнувся глухо парубок.
— І всі дружки будуть з нами. І батьки наші. Такого весілля ще не бачили, доки світ світом. Хочеш того?
— Все буде з нами, — сказав парубок і почав розчинятися, як димовий.
Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав.
— Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бік!
Став на четвертий бік, але там нічого їм не з'явилося. Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха.
— Хіба нема? — спитала здивовано Іваниха.
— Таж нема, — відказав хлопець.
— Страшно мені, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але ніяк не впізнаю.
— Чого вам її боятися? — спитав із тремом у голосі хлопець. — Чи ж така лиха вона супроти вас?
Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам'яна. Хлопець сів на лаву і став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тоді він заснув, сидячи, бо надто зморений був і надто чавко клалася йому на повіки ніч.
— То ти спиш, гультіпако! — почув він гострий голос Галайдихи. — Не така це ніч, щоб спати!
Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої.
— Ви були замовкли, — сказав злякано.
— Замовкла, бо думала. Але ні до чого не додумалася. Ось і ніч уже сходить, а в нас найголовніше діло не зроблене. Стояла зовсім близько від нього й хрипко дихала.
— Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе гроші собі здобувати.
Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася.
— Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то і гіркий хліб. Але люди мають думати, що тільки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатів і в добрі почав купатися, не минула б такого біда: заздрість людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти віку, розбагатівши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кілком проб'ють.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67