Про сірого птаха, очі якого обезволюють та засівають у кров невідомі досі бахання. Але розповісти Хлопцеві про те — розповісти йому таємницю його народження.
Оксана вийшла в цей час на гайок. Встигла переодягтись, а на вустах блукала в неї всмішка.
— Твій синок свистить, димить і гримить! — Вона витягла патетично долоні перед собою, тоді спустила руки і нервово сплела пальці. — Слухай, мамо, він у нас скоро місяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на роботу?

14
Але Галя не піддалася на ці доччині шпильки. Сиділа на лавочці й слухала, як шумує їй у голові кров.
— Щось мені недобре, — сказала вона дочці. — Можемо-переш?
— Ну, звичайно, мамо. Піду тільки гляну, чи пішов той прилипайло.
— Не ходи! — скочила нервово Галя. — Я тебе прошу: не ходи! Оксана холодно і здивовано озирала матір.
— Що з тобою, мамо?
— Е, це довго розказувати, — сказала Галя. — Зрештою, о цій порі… Ні, мені варто було б тобі розказати… Бачиш, це не зовсім правдоподібна історія…
— То чого на це зважати?
— У свій час я теж так думала, — сказала Галя. — Але з роками… З роками ми стаємо м'якші й поступливіші навіть щодо забобонів. Можливо, це звичайна самоосторога… Фу, мені бракує слів.
— Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простіше: яка ж та історія?
Галя розповіла ту історію, дивлячись у землю. Було їй ніяково повторювати те, що довгі роки вважала як виплід химерної фантазії своєї бабць Розповідала про чоловіків, які навідують їхній дім, що приходять вони сюди двох гатунків. Перші відвідують дім, коли дівчата починають ледь-ледь наливатися, другі, коли вони зрілі красуні. Не було в цьому домі, сказала Галя, негарних дівчат. Оксана може в тому пересвідчитися, погортавши їхній альбом, але неоднакова доля їх чекала. Ті, хто не міг устояти в ранньому віці, народжували хлопчиків, а від тих других приходній народжувалися дівчата. Дівчата залишались у домі, а хлопців мучив дух неупокорений — ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж диваками, як той Оксанин прадід Iван. Може, воно й справді схоже на казку, сказала Галя, але таке й справді кілька разів повторювалося. У кількох так трапилося, що вони не могли встояти в ранньому віці, і їм зірвано було вінок, чоловіки другого гатунку лишаються в цьому домі й тут живуть. Вона не хоче переконувати, що це не простий збіг випадковостей, сказала Галя, але викласти перед нею ці факти вона зобов'язана.
Оксана стояла проти матері так само з задертим носиком, і зневажлива усмішка пливала по її обличчі. Галя не бачила тої усмішки, бо коли б побачила, не змогла б розказати тої історії до кінця.
— Не всі дівчата піддаються тому першому, — казала вона, — але ті, що піддаються, стають нещасні. Важке життя на них чекає і велика гризота через синів, яких вони народжують. Ти вже велика дівчина, — доказала Галя, — вже на той рік і школу закінчиш. Уваж і розваж!
Галя звела нарешті очі й побачила ту глумливо-зневажливу доччину усмішку.
— Тепер мені ясно, — сказала та не без погорди, — де взявся твій улюблений синок.
— Всі ми з одного тіста, — мовила Галя.
— Овва! — пхикнула Оксана. — Гадаєш, мене можна звести?
— Я не хотіла б, щоб ти гралася з вогнем.
— Мені той вогонь ні до чого, — відповіла Оксана. — Але я не збираюся ховатись і в кущі.
У неї затремтіли ніздрі, і знову засвітилася вона тією несусвітською красою, яку побачила в ній Галя вперше при приїзді Хлопця. Сумно й тепло стало Галі, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.
— Віриш, дочко, — сказала вона, взявши дівчину за руку. — Може, воно й смішно, але колись давно подібна розмова відбулася у мене з твоєю прабабою. Знаєш, що найкумедніше в цій ситуації?
— Ну? — звела брови Оксана.
— Я тоді вела себе зовсім так, як оце ти. Вона сказала це так скрушно й сумно, що в Оксани затремтіло серце і гаряча барва залила їй щоки. Вона сіла поруч з матір'ю і сказала серйозно та розважно:
— Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловіки в мене поки що не викликають добрих почуттів.
Їх сколихнуло від цієї взаємної відвертості: Оксану через те, що мати говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину наївну й трохи смішну серйозність.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крізь відчинені вікно й Хлопець. Він вийняв із рота люльку, поклав на стілець, розгорнута книжка лягла йому на груди, а на обличчі з'явилася розгублена всмішка. В серці йому загніздилася туга, і вперше за весь час перебування тут йому захотілося знову покинути рідний дім.

15
Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Мав чоловічу голову, хоч замість волосся в нього було пір'я. Пір'ям обросло і все його тіло, замість рук були в нього крила, але ноги мав людські, взуті в лискучі черевики. Птах кружляв над їхнім обійстям, а вона лежала серед двору в ліжку й тривожно стежила, як сіре величезне тіло стрімко ріже повітря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, він склав крила й раптом пірнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, і птах упав на ту ковдру. Схопив її пазурами, що витиналися з лискучих туфель, і зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала під відкритим небом у самій сорочці. Розстелена в повітрі ковдра летіла наче килим-літак, здіймаючись вище й вище, де цвів і палахкотів серед неба місяць. Птах знову склав крила і знову шугонув долі. Цього разу він зірвав із неї сорочку, роздерши її пазурами, і вдарив дзьобом їй під серце. Кривава рана зачервоніла їй під персом, а біле полотно сорочки знялося вгору і, хилитаючись вільно краями, подалося також до місяця. Птах полетів за тою ковдрою й сорочкою, меншав і меншав, доки зник, а вона лежала внизу на ліжку із розтерзаним серцем і не могла й пальцем кивнути.
Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. Здалося їй, що ось-ось трісне їй мізок, через це покликала хрипко Оксану. Оксана, однак, міцно спала, розділяла їх стіна. Галя звела руку й затарабанила в ту стіну. Щось завовтузилось у глибині дому, й почулися важкі кроки: збудила вона Хлопця. Він відчинив двері й зазирнув до неї. Вона покликала його слабким голосом, обома руками стискаючи голову, яка й досі немов розпадалася.
— Мені погано, — сказала вона. — Розбуди Оксану. Або ні, дай мені гірчичника. Отут, на полиці.
Він засвітив світло й намочив гірчичника, бризнувши водою з графина. Приклав матері до шиї.
— Таблетку валідолу, — сказала Галя. — Теж на полиці. Він подав таблетку, і вона поклала її під язик. В шию почало гріти, кров помалу відпливала від голови.
— Давно це в тебе?
— Хіба мало було хвилювань? — шепеляючи через таблетку, відповіла Галя.
— Лежи. Я посиджу коло тебе.
Він сів коло неї заспаний, обважнілий, і тільки тепер помітила Галя, що він значно старший своїх літ. Побачила вона його важкі, спрацьовані руки, почула гострий дух його тіла й пожаліла раптом: не одне митарювання випало і на його віку. Він, правда, сам того хотів, але тепер у нього несвіже обличчя і якась глибока втома ховається в очах.
Їй полегшало, таблетка під язиком розтала, і ніякова всмішка освітила її обличчя.
— Завдала тобі клопоту. Коли в мене таке починається, спить у цій кімнаті Оксана. Здебільшого, це трапляється весною, але ось бачиш…
— Тобі не треба хвилюватися, — сказав Хлопець. — I більше відпочивай.
— Зараз я і відпочиваю. Це з осені не до гульні.
Вона приплющилася, на щоках їй заграли нездорові рум'янці. Хлопець звівся.
— Може, розбудити Оксану? Хай переселиться…
— Вже не треба, — розплющилася Галя. — До речі, все забуваю тобі сказати: питала за тебе кілька разів Марія Яківна. Не заходив до неї?
— Ще ні.
— Зайди обов'язково. Дуже хоче тебе бачити.

16
Вони сиділи з Марією Яківною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсім такий самий, як той, коли доживав своє старий Iван. Марія Яківна подумала про це мимохідь, розглядаючи Хлопця: був він чимось схожий на Iвана, тільки той худий, а цей огрядний. Сонце світило на них, роблячи голову Марії Яківни сріблисто-осяйною, а чорне Хлопцеве волосся ще чорнішим. Марія Яківна втомилася, розповідаючи йому про старого, — давно вже не випадало їй стільки говорити. Грали на сонці викладені у вазу яблука, груші та сливи, літали над ними жовтогарячі оси, і стара вряди-годи помахувала рукою, зганяючи їх з плодів.
— Знуджую тебе старечим базіканням, — сказала Марія Яківна. — Дуже хотілося мені тебе побачити. Ну а побачила, то й на спогади потягло.
Хлопець зирнув на неї майже прозорими від сонця очима.
— Коли я був далеко звідси, — сказав він повільно, — часто згадував вас, Маріє Яківно, і діда Iвана. Все мені здавалося, що маю повернутися, щоб прочитати ті зошити, що їх він списав.
— Це я тобі дозволю, — засміялася Марія Яківна. — Хто зна, що в тих зошитах: мене бракує, щоб розібрати ті ієрогліфи. Для мене вони просто ясна пам'ять про чоловіка, і я їх через те бережу.
— Мені завжди здавалося, — правив своєї Хлопець — що там неабищо. До речі, все, що стосується діда, для мене також неабищо. Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалювання себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, — не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ — одна з найдійовіших форм боротьби людини із самотністю.
— Кажеш складні для мене речі, — мовила Марія Яківна. — Але що таке самотність я пізнала добре. В перші роки після дідової смерті я, здавалося, втратила зовсім смак до життя. А вгадаєш, що мене рятувало? Вечірнє небо. Дивилася на нього й мимохіть заспокоювалася… Знаєш, я все-таки пробувала читати ті зошити, що тебе цікавлять, — може, хотіла якось долучитися до нього, але не по мені та робота. Ми жили довго й гарно, — голос Марії Яківни повільно плив, — але спілкувалися, видно, не всією душею. Тобто я віддавалася йому повністю, але йому треба було ще жити у сферах, недоступних мені. Уяви собі, він виявляв дивовижну делікатність при цьому, не відчувала я із ним ніколи себе упослідженою…
— Я багато сподіваюся знайти в тих зошитах, — сказав Хлопець.
— Ой, не поспішай! — відповіла Марія Яківна. — Можеш розчаруватися. Але все одно спадкоємцем їх станеш ти. I знаєш, що я в тебе попрошу? Ти, звісно, мірятимеш їх мірками правильними, пристосовуючи ті писання чи до мистецтва, чи до чого там іще. Але коли не зможеш знайти тому писанню застосування, не знайдеш там нічого для себе цінного, не викидай його і не упосліджуй. Хай лежить собі в тебе у тихому куточку, їсти воно не просить. Зітри раз на півроку з тих зошитів куряву і поклади знову. I передай, будь ласка, це побажання своїм дітям…
— Чи не зарані ви, Маріє Яківно, заповіти складаєте?
— Ох, не зарані, хлопчику, не зарані. Серце в мене — як зіпсутий мотор у машині. Вже так зіпсутий, що його не полагодиш.
Марія Яківна зирнула на нього крізь кришталики сліз і на вуста в неї лягла добра й гарна всмішка. Вона встала, важко спираючись на палицю, й кивнула, щоб він ішов за нею. Ледь рухала ногами, налягаючи на ціпок.
— Бачиш, я ледве вже соваюсь. Найтяжче мені з тими сходами.
На сходах він узяв її під руку, і вона сперлася на нього. Рука її була дивовижно холодна.
— А ти надовго приїхав до матері? — спитала тихо, коли підіймалися вони сходами.
— Гадаю, назавжди.
— Казала мені Галя про тебе й Неонілу. Це правда?
— За тиждень ми розписуємося.
— Вітаю тебе. То славна дівчина. Вона до мене частенько забігає і, спасибі їй, допомагає. Причепурить мені хату, що й на серці веселіше. Твоя мати й сестра теж мені допомагають. Таку маєш славну сестру!
Хлопець згадав піддертого носика й гордовито стиснуті вуста. Було йому трохи дивно.
— Я рада, що ти зійшовся з Неонілою, — сказала стара, віддихуючись на веранді.
Так само стояв тут стіл, і так само плелися кручені паничі. Біля столу стояло лозове крісло. Дивне бажання охопило раптом Хлопця: повабило його до того столу й крісла незборним потягом. Внизу стелилися дахи й подвір'я.
— Отут він любив сидіти, — перехопила його погляд стара. — Я нічого тут не порушую…
Вони зайшли в кімнату. Була вона й справді напрочуд чистенька, пофарбована підлога ляскотіла, доріжки на ній були рівні й наче випрасувані, на вікнах світліли білісінькі гардини.
— Підлогу фарбувала твоя сестра. Рік тому. Таке воно невгомонне, те дівча!…
— Мені здалося, вона трохи занозиста, — не витерпів Хлопець.
— Що ти кажеш? — щиро здивувалася Марія Яківна. — Я того за нею не помітила.
Вона підійшла до шафи, відчинила й вийняла звідти загорнутий у повощений папір пакунок.
— Так менше курявою припадають, — сказала розгортаючи.
Папір сухо й легко шарудів, а Хлопець аж очима прикипів до тих зошитів. Були вони грубі, оправлені в шкіру, пожовтілі на зрізах, на одному із них красувалася велика зіркаста клякса. П'ять зшитків, покладених один на одний, лежали перед ним, наче сокровенний скарб.
— Оце те, — сказала Марія Яківна, — на що поклав він своє життя.

17
Дженджурик ходив по горі туди й сюди, тліла в його вустах сигарета, синій димок вивсь угору, і дженджурик примружував від диму ліве око. Його наваксовані туфлі аж сяяли, сірий костюм сидів бездоганно, погляд пострілював навсібіч, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською, і він миттю опинився біля неї, простягнувши руку.
— Чи не дозволите пособити?
Але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудові місця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звідсіля. Сказав, що снилася вона йому сьогодні і що дивну тугу відчув він, коли прокинувся, — Оксана йшла нерухома й спокійна, на дженджурика вона й оком не кинула, хоч той аж зі шкури ліз, аби зазирнути їй у вічі. Зрештою, на самій горі він зробив паузу, щоб передихнути. Оксана повернула до нього піддертого носика і спитала крізь щільно стиснені губи:
— Ви сказали все?
— Ні, ні, — заквапився дженджурик. — Можете, звісно, трактувати мене за нахабу, але мені так хочеться, щоб ви поставилися до мене прихильніше.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67