вітер кидав в обличчя курявою, хрумтіло на зубах, а йому нестерпно боліли плечі — тягар зі спини не спадав. З кожним кроком начебто наростав і притискав дужче: горб був високий та гострий — він це бачив на власній тіні. Але треба було йти, — не мав у роті сьогодні ні крихти. Село, яке так тяжко вразило його, вже сховалося з очей, і він плентався полем, вислаблий і знічений.
"Чи не смерть то моя?" — подумав, зупиняючись біля невеликої обскубаної грушні. Під нею було густо грушок, і він став їх жадібно їсти, не помічаючи ні терпкоти, ні смаку.
Ліг на траву, вітер обвіяв обличчя, і він подумав: отак би лягти й заснути навіки або ж заснути і, прокинувшись, переконатися, що все це тільки запаморока. Він лежав, і йому важко нила спина, боліли плечі й віддавало в шию. Голова каламутніла, він дивився щілинками напіврозплющених очей туди, де громадилися хмари й подекуди зблискували сині латки неба. В цій хвилі не було в нього ні болю, ні урази — тільки глухе здивування, з яким дививсь у небо, і глуха туга, що гойдала його й пригашувала мозок, який заволікався м'якою вовною. Здавалося, що нею заросло все небо й земля, млоїлося в очах, судома стискала горло, і він тільки тепер відчув, які терпкі були грушки, що їх наївся.
Але не міг лежати — до вечора хотів утрапити в село, де сподівався на вечерю й звільнення від цього наслання. Звівся, спираючись на руки, й розбито почвалав дорогою. Як і того разу, побачив на узбіччях велетенські, більші за людину, ромашки, бджіл, як лелек, що гули над тими квітами, врешті, й самого лелеку, котрий стояв, як журавель, біля криниці. Цирульник згадав, що його давно палить спрага, схопив лелечий дзьоб і спустив його в темну прірву криниці. Лелека пив воду, а він зазирав до того джерела, безсило черкаючи долонями прохолодну вільгість.
— Ну, годі! — пробурмотів він, втираючи сухі вуста.
Десь близько уже мало бути село, воно й справді з'явилося попереду — мерехке, як марево, з липами, в'язами й білими, наче мальованими, хатами. Путівцем гнали худобу — знялася сива курява, пастухи й череда пливли в ній, наче по воді йшли. Цирульник повеселів, відчув на губах смак свіжого молока, аж слина потекла, побачив його теплу густину й бульбашки поверх на краях кухля. Наддав ходи, височезна трава зашелестіла услід, наче очерет, і він пішов між того очерету, змагаючись із вітром, який дув в обличчя, і відчуваючи, що геть вислаб і йому стає все важче долати цю дорогу.
Цирульник любив входити в село, коли спускається блакитний сутінок, затихає вітер, змовкає худоба, чоловіки виходять із хат і сідають на призьбах, жінки стелють у садках обруси на столи — пахне вечерею, теплим молоком, спілими яблуками. Чується рип журавля біля криниці, неголосна жіноча розмова, покашлювання дядьків, які смалять на призьбах люльки з вишневого кореня, погуки матерів, дитячий гамір, поквоктування курей, що всідаються на сідалі. Хати відпочивають, розхиливши двері, — всередині гуляє темна сутінь. Люди в цю пору м'якшають і добрішають, завертають подорожнього й запрошують на вечерю, особливо коли йде цирульник. Він постриже й виголить, причепурить вуса й бороду, дасть жінці трави на неміч. Питиме молоко й оповідатиме дітям казки. А молоко, яке він вип'є, буде свіже й тепле, за це молоко він ладен вивернути всю свою торбу, він щедрий, як щедрі до нього й господарі.
Цирульник бачить все це, приплющивши очі, — до села вже зовсім близько, він хоче насправді до нього дістатися. Не любить турбувати господарів, коли ті облягаються. Запах сіна, на якому він спатиме в повітці, вже й зараз лоскоче ніздрі, як і запах молока. Сонце б'є йому в спину, він бачить перед собою довгу горбату тінь й напружує силу, бо попереду село, його вечірній молочний дух, його теплі сутінки, що пахнуть сіном та яблуками. В таку хвилю цирульник і сам добрішає, дивиться лагідним зором, хоча тягар так само чавить на спину. Пригадує знайомі обличчя: він знає це село так само давно, як знає його воно. Дерева ближчають, біжить біла дорога, стелються смужки від коліс, вони теж біжать, начебто їде він возом. Цирульник зустрічає першого чоловіка й вітається. Той вітається також, і цирульник задоволений — за кілька хвиль увійде в село, де його зустріне добрий дух сіна й молока, добрий дух людської праці й гостинності.
Але вранці цирульник знову відчув страх, що вповз йому в груди слизьким вужем. Навіть здалося: тут, серед майдану, осілося безліч гаддя, яке обплутало його тіло, сичить ув очі, а він, мов кам'яний, сидить серед нього, даремне розклавши струмент. Гаддя холодне й гидке, а він виповнений здивуванням та болем. Й досі наче спить, бо де це бачено, щоб було стільки гаддя і щоб воно обплутало так людину, хай навіть вона й кам'яна.
— Був один хлопець, — шепотів його сухий язик, начебто оповідав дітям, — який скликав гаддя…
"Повелитель гаддя!" — подумав він.
Танцювало листя на липі, струмент укривався курявою, він сам покривався тією курявою, і там, де пролазили вужі, курява злизувалася — залишалися смуги, а може, це так темніє йому в очах? Були ті смуги наче дороги в степу, і по них повзли великі, мов ягнята, мурахи, дивилися на нього й на світ, і він раптом злякався: а що, коли все повторилося?
Відчув, як закололо йому під серцем. "Вже добралися й туди", — подумав він про мурах. Сидів на порожньому майдані й думав, що таке не може повторитися двічі, голова в нього надто втомлена, щоб удруге витримати той жах.
— Вже час би й худобу виганяти, — сказав собі.
З двору, де він ночував, теж не вигонили корів, і він пожалкував, що таки не зайшов до хати, як прокинувся, — не хотів набридати.
Звівся на ноги й рушив порожньою вулицею. Дивна тиша огортала його — ні гавкоту, ні запаху диму, ні квоктання курей, ні півнячого співу, ні іржання коней, ні мукання корів.
Голова його була втомлена.
— Двічі нічого не повторюється, — сказав він. Німі вулиці, німі городи й двори, німий майдан, лише дерева говорять — лопотять і лопотять, начебто не можуть нагомонітися. Німували журавлі біля криниць, опустивши дзьоби в студениці й безперестанку п'ючи воду.
— Гей, скільки можна пити тої води! — пробурмотів він, все ще намагаючись утримати свій чудний настрій сну. Бо то не може не бути сон. Він раптом озирнувся: за ним повзло, аж дорога стала чорна, гаддя. Всі разом підняли голови й сичали. Він майже побіг, щоб позбутися цього видива, — боявся вірити й не вірити, боявся розуміти те, що накладалося одне на одне з такою нещадністю.
Ускочив у двір, де ночував, його гнав біль, гострий та холодний, мов шабля. Побачив садок біля хати і стіл, за яким учора вечеряв; собаки не було — лежав, певне, в буді; побачив зачинений хлів, а звідти — ні звуку; побачив зачинені двері й завішані вікна, а на стрісі — порожнє лелече гніздо: ні лелеки, ні лелеченят.
Він позадкував з двору, бо душа його вже осягла те, чого не розумів мозок; врешті він давно це знав — ще коли побачив порожній майдан; відчув, як лопнула тихо, без звуку, наче хто дихнув, ота павутинка, єдина квола сподіванка, що двічі нічого не повторюється.
Цирульник згубив брилика, волосся було геть сиве, розтріпане вітром і склеєне потом; йому здалося, що на спині в нього кривава рана, і він став скрадатися попід парканом, щоб тихцем вискочити із села.
— Це я, я! — казав він. — Все це треба було зрозуміти раніше — той горб не просто горб! — Він повторював однотонно, наче крапала вода: — Це я, я! Недаремно все довкруж розросталося й ставало таким чудним. "Все це, один вузол, — подумав він. — Це я, я погубив обидва села!"
"Ну от, — подумав він зморено, коли відбіг так далеко, що не бачив поселення, — знову те саме!"
Перед ним здіймалася стерня ледь не людського зросту, він ішов між цього дивного лісу рурок, у які свистів вітер, на плечі боляче тиснув тягар. Він раптом спинився: сірі хмари повили небо, сірі гуси летіли по ньому — все це сповнювало світ сірими драглями. Він обдивився поле — навколо ні душі, а збоку — зарості верболозу. "Річка!" — подумав він.
Поступово спадало збудження — стерня бачилася мов стерня, а небо як небо, набрякле й сіре. Він довго стояв у тому полі серед почорнілого пагіння; над головою крикнула сорока — вітер схопив її і жбурнув убік.
Стояв серед великого порожнього поля, вітер гнув на межі вибілену траву — вижухлу й суху. Він згадав, яке село лежало перед ним, і тихо прошепотів його назву.
Вже надходив вечір. "У селі вечеряють", — подумав він. Спадає сутінок, м'який, голубий, затихає вітер — чоловіки виходять із хат, сідають на призьбах, жінки стелють у садках обруси на столи. Він бачить обвітрені обличчя, зарослі щетиною, чуби, яких давно не торкалася рука цирульника, чує неквапні розмови про білий світ. А це вже він оповідає казки дітворі, що аж вуха порозвішувала; ось потай прибігла до нього по жіноче зілля молодичка, зазирнули дівка чи парубок, які захотіли любасного зілля…
Він стояв серед голого поля, малий, зігнутий, у простій полотняній одежі, його босі ноги були темні, неголене обличчя обросло густіше, під кущастими бровами світилися насторожені очі. Вже не міг нести на плечах той горб — знав, що не вступить із ним у жодне село. Згадував знайомі обличчя, і дивна лютість поймала його.
— То оце б я мав піддатися! — гукнув він, намагаючись обхопити себе руками за спину.
Ляпав по спині долонями, тоді упав на стерню й почав качатися: бився горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною, намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тільки-но зводився, тягар знову клався йому на спину.
Лютість торсала його дрібне тіло, вовняні клубені забивали мозок, він біг і падав, знову качався по стерні, а тоді знову біг, кричав, аж кривавилися йому вуста, очі палали болем та жахом, сорочка вже висіла на ньому клаптями. Але тягар не спадав: відчував його усім своїм збуреним єством, хоч не знав: була то жива істота чи мара? Часом йому здавалося, що зшуровує з себе ту бридоту, але це була омана.
Тоді він побачив палицю. Лежала на стерні, жовта й довга. Схопив її і люто вдарив себе по спині. Бив і гатив себе, — палиця вже горіла червоним вогнем, — аж доки стратив усю силу і впав обличчям на сиру прохолодну землю.
Лежав долілиць, розкинувши руки й ноги, поклав підборіддя на траву й дивився. Вже перейшов поле й був біля верболозу. Шуміло листя, він побачив між гілля синю смужку води — торкнулася її швидка синя пташка.
Він подумав: "Воно перемогло!" Вже не мав сили боротися, а важкий горб, як раніше, давив його. Обливався холодним потом і намагався не згадувати про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе життя, яких чепурив та лікував. "Ці люди приймуть мене, — подумав він. — Воно знає, що ці люди приймуть мене!"
Дивився на верболози, на смужку води, і в ньому знову закипала лютість. "То оце б я мав піддатися?" — подумав він.
Тоді нова сила влилась у його змучене тіло, молода й мужня. Він аж скрикнув, як звір, що викликає ворога на герць.
— I ти, і я! — проказав крізь стиснуті зуби й, напружившись, поповз по траві, тягнучи своє тіло й тягар, що сидів на ньому.
— I ти, і я! — бурмотів він, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну річки, відчуваючи, як тіло його заливає водою, і знаючи, що разом з ним порине й воно. Вхопився руками за водорості й ковтнув води. Пив з дивною насолодою й пожадністю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево. Тоді відчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й тіло. Вогонь спалював і зілля, за яке цупко тримався руками. Підхопила його хвиля й понесла. Він побачив, як розкришився пекучий біль і заблищало голубе, червоне й жовте скло — в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа темрява, і він покотився в її неозорість.
ВIДЬМА
Князь Долинський часом мав дивні забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалі про страшне й таємниче, завжди відчував хвилювання. Без цього його заїдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й відійти до себе, щоб віддатися химерним та рожевим маренням. Врешті, жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було, тож дозволяв собі й химери. Маєтків у нього також не густо, що не зовсім пасувало до його високого титулу князя, але він знав князів ще убогіших. У глибині душі мав сподіванку на майбутнє вивищення, але на те в пана Долинського не було ні сили, ні хисту. Проте яка то втіха сісти біля вогню й помріяти! Щоб відступився від тебе будень з його незмінними клопотами (гей, як не любив отих клопотів!) і почалося щось таке дивне й цікаве, від чого аж голова крутиться. Під таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожілого пана Твардовського, що вмів чудово оповідати небилиці, й садовив проти себе.
— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?
Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Волинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського.
— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!
Сказав це і зомлів, настільки сподобалася йому власна думка.
Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.
— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?
В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.
— Я міг би, — мовив він обережно, — але…
— Ну що "але", пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.
Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.
— Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?
Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67