Було то раптово, аж вона здригнулася: місяць за шибками сколихнувся й затремтів, розширюючись на ціле вікно. У хаті стало видно, вона могла розрізнити найдрібніші візерунки на килимах, що ними обвішано було стіни. Це тривало, проте, лише мить, бо потім усе знову стало, як раніше: місяць заповнював лише півтори шибочки, в кімнаті стояла сутінь, було парко, а вона ніяк не могла заснути — намагалася вловити хоч якусь заспокійливу думку. Від того несподіваного ояснення залишилося тільки одне: відчуття доторку на грудях. Вона схвилювалася, та все довкола спало — всі речі в кімнаті було охоплено тим заціпенінням, яке приносить тільки сон, і сон прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом, огорнув її розмлоєне тіло, погасив думки, захопив на легкі сірі крила й заколихав, як дитину. I вона відчула себе дитиною, була-бо легка й радісна, весела й танцівлива. Скочила на бочку, на її кругле лискуче денце, вдарила чобітками й закрутилася. А тоді повільно падала між зелені хвилі літа, гралася з сонячними зайчиками, а потім збирала їх у пелену. I сонячні зайчики гралися з нею: один ускочив у одне око, другий — у друге, ще один скочив на вуста, а ще двоє — на щоки. I коли вона сміялася, дзвонили з неба голубі дзвони, а вона думала про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом із дощем, бо дощ виявився дженджуристим парубком і залицявся до неї, танцював навколо, цілуючи їй білі босі ноги. I їй було приємно й солодко, здавалося — летить вона, як пташка, щоб потім сховатись у високій тирсі й послухати цвіркунових секретів. Вони говорили поміж себе такі чудні слова і співали таких веселих любовних пісень, що вона боялася дихнути, аби їх не злякати…
Вранці сотниківна прокинулася з важкою головою. Сон був світлий, але щось тривожило її. Довго лежала, намагаючись упоратися з гарячою хвилею, що затопила їй груди, потім підійшла до свічада. Оголила праве персо, те, на якому відчула вночі доторк, і побачила на ньому темний синець.
Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт. Він довго стояв заворожений у густому лісі й роззирався навдокіл. Все було йому дивне й незвичне і зовсім не таке, як там, унизу.
Юний чорт вийшов на галяву. Між деревами розгорялося величезне світило. Внизу під ногами заграла роса, і чорт став на коліна, здивовано розглядаючи чудові самоцвіти. Боявся торкатися їх пальцями, а коли торкнувся, розсипалися вони на тисячі дрібних променят, що запалили довкола тисячі інших.
Чорт звівся, коліна йому були мокрі. Як уві сні, пригадував настанови, якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тоді довго й нудно, а він все це знав давно, тож крадькома зирив на вогонь: його захоплювала зміна спалахів, мерехтіння — постійний гарячковий рух. Подумав іще тоді: "Всі настанови мають рацію, вони даремно не даються. Ми народжені до чогось одного й не повинні переступати меж".
Тут, на землі, все було зовсім не таке, все у сто крат красивіше й привабніше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився поміж квіток: здалося йому, що це ті ж таки самоцвіти, яких тільки-но торкався, але пахливі. Чорт захоплено вдихнув повітря. Тоді сів на пеньок, поклав на щоку долоню, і йому захотілося плакати. Від радості й надмірного розчулення; від того, що є отаке золоте кружало, котре гріє і так світить, що несила на нього дивитися; від дивного каміння, що розпадається, як торкнешся його пальцем, і від ще дивнішого каміння, яке пахне. "Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень", — подумав юний чорт. Дивився на світ широко розплющеними очима: перед ним хиталося зелене море. Було в ньому щось потаємне, щось таке, від чого чортова душа зіщулювалася, хоч він ніколи не втрачав поважності. Його пустили на землю з підозрою, що він так і не втямив урочистих настанов, хоч і сказав: "Я буду старанний!" — "Ти можеш стати білим хортом, — казано було йому, — вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як вітер. Тобі надається сила для перетворень!"
Юний чорт пішов через стежку. "А що, як справді перекинутись у коня й помчати, мов вітер?" — подумав він, чуючи, як боязко завмирає душа. "Та коли ти порушиш закони нашого існування, — застережено було його, — залишишся тим, ким став. Став конем — будеш конем, став парубком — будеш ним, став хортом — у хорти перейдеш. I переймеш їхню долю".
Він був конем і дивувався на своє розкішне лискуче тіло. А тоді побіг. Застугоніла під ним земля, а він пізнав неземну радість. Вітер гостро бив йому в обличчя. "Я можу так домчати бозна-куди, — радісно подумав він. — Я вільний. Можу бігати й казитися, можу танцювати".
Звівся дибки і затанцював на лісовій галявині. Але танцювати конем було незручно, і він став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити і задріботів підборами. Йому весело закрутилася голова, тоді він упав на землю, обіймаючи її обіруч, — дихав запахом пахучого зела. I поповз між бадилля золотим вигинливим вужем, світячи розпаленими оченятами.
Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик і покотився стежкою, а коли не стало сили котитися хуткіш, перекинувсь у білого хорта, який мчить через ліс швидше за вітер і має собі за помічника й невільника й той вітер, і сьогоднішній настрій, і це, він зупинився й кинув оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце.
Ранок привів до них студента, чорного і смаглявого. Зайшов до них наче ненароком, попросив води, й сотниківна винесла йому глибокого глечика — він пив і зорив поверх глечика на чарівну дівчину. День видався сонячний, перед цим сотниківна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню ніч і свій неспокій, який так і не полишив її. Може, тому той пильний студентовий позир її схвилював, тож коли пішов, гречно подякувавши, відчула жаль.
Цвіли вишні, мов оббіляті молоком, і цей колір знову нагадав їй минулу ніч і той спалах, коли все світилося таким чудним світлом. Стояла в саду й бачила крізь дерева струнку постать студента, котрий віддалявся, — аж дихати їй не стало чим.
Так минуло кілька днів, у суботу під вечір заїхав до них козак. Був шляхетного роду, про це промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срібні остроги.
— А може, дасте мені кухоль води! — гукнув він голосно, і сотниківна аж рота розтулила від здивування: був цей козак одного обличчя зі студентом. Це знервувало чи роздратувало її, але води вона винесла, і козак довго пив, зирячи на неї з-над кухля. Уздріла вона в тому погляді несподівану тугу, і стало їй на мент страшно. Швидко пішла, як тільки віддав їй до рук кухля, — чула всією постаттю: той погляд пронизував їй тіло. Потім вона довго кружляла по садку й дивилася, як скрапують на землю, наче сльози, білі пелюстки вишень. Жаль було від оцього опадання, через ці сльози, і вона, схилившись на лаві біля найбільшої й найстарішої вишні, даремно хотіла впоратися зі своїми почуваннями. Стискувала їй серце тривога, в'ялила тіло, і вона заклякла, облита травневими пахощами й обсипана вишневими пелюстками. Захотілося їй утекти а чи просто зірватись і побігти. Через луки і яри, через долини, кудись у незвідь, але вона сиділа нерушно й дивилася, як грається вітер із леглим цвітом…
По кількох днях попросив пити третій подорожній. Був у міщанському строї, високий і вродливий, як і перші. I знову здалося сотниківні, що й він, і козак, і той студент, який прийшов перший, схожі один на одного, як три краплі води. Що й обличчя в них однакові, й постави, й голоси. I тільки добре розміркувавши, вона вирішила, що були вони й різні: два високі, а третій — нижчий, у студента сині, в міщуха чорні, а в козака зелені очі. Однак боялася вона їх однаково: не прості це подорожні, та й не випадкові, подумала вона, нині — щось інше…
Міщух також пив воду, в цього погляд був благальний. Звідкілясь усі троє знали сотниківну, бо назвали її на ймення, — вона ж бачила їх уперше. А може, хвилювали її не так ці перехожі, як ночі, які перетворились у неї на несподівані гульбища, коли вона танцювала, гарцювала, співала, гралася з зайцями, коли до неї зліталися пташки і сходилися звірі, а вона чулася поміж, них царівною…
Тільки під ранок їй снилося щось темне й тривожне, і прокидалася вона з важкою головою. Оголювала груди й помічала на них нові синці. Проте від синців груди не боліли, а тільки солодко відчувалися, начебто ось-ось бризнуть молоком і заллють цілий світ. Вишні вже були залиті таким молоком, і коли опадало пелюстя, вона тихо й упокорено смутилася.
Ворожчина хата була зсередини така біла, що аж сліпило. Величезна піч виставляла, наче роти, кілька жерел, з них куріло синьо-брунатним димом, що пах сосновою живицею; попід стелею навішано пучків сохлих квітів та трав, а сама знахарка, пухкенька добродушна бабуся, здавалася скоріше старою служебкою, а не чарівницею. Незвичайні в неї були тільки очі. Великі й молоді, в які важко зазирнути, були вони насторожені й несподівано бездонні.
Сотниківна сиділа на лавці й дивилася, як стара порядкує біля печі. Нарешті повернулася й кинула на стіл пучечок квітів. Квіти розсипалися на дошках золотими монетами.
— Чіт чи лишка? — спитала ворожка.
— Лишка, — прошепотіла сотниківна.
Звела погляд на стару, і мороз пробіг їй поза спиною. Перед нею стояла суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-під очіпка сивими пасмами, а очі… жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Від печі бухнув густий клубень диму.
— Плесни в долоні! — наказала ворожка.
Сотниківна сплеснула: в димі зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на підлогу й зойкнув, шалено викручуючись.
— Наступи! — скрикнула ворожка.
Сотниківна скочила, заплющилась і вдарила підбором. Відчула, як провалюється її нога в щось липке та м'яке, й кинулась убік. їй стало легше дихати, тоді вона звела очі й помолилася, шепчучи пересохлими вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла вона в хаті, а в просторому степу. На вікні не було перехрестя рами — зяяла в простір голуба пройма, з кутка, де мали б висіти образи, всміхалося до неї обличчя. За мить на його місці з'явилося друге, а тоді третє — вона впізнала всіх трьох своїх гостей: студента, козака і міщуха.
— Вони? — спитала гостро ворожка. Сотниківна хитнула.
— Не думай про них, і покинуть тебе.
— Я боюся, — прошепотіла сотниківна.
— Саме тому треба про них забути, — повторила ворожка. — А забути — це значить спровадити.
— А потім?
— Потім звільнення дістанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебреці. — їй терпко запахло сухими травами.
— Бабусю моя мила, — сказала вона. — Ви такі добрі…
— Таке вже моє ремесло, — мовила стара. Вони сиділи в порожній хаті між білих стін, заклечаних сохлим зіллям. З жерел печі пахло сосновою глицею, а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею.
— Нелегка моя праця, — зашамотіла вона. — Живу, донечко, між зілля і мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини — мусять поєднуватися. Кожна людина теж як зілля, і до неї треба ключа. Твій ключ, твоє зілля — рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята відштовхнулась од тебе. Світла в тебе душа, доню, — сказала стара, а на світло завше нетля летить. Не пускай її в душу, щоб не очорнила…
Сотниківна злякано зойкнула.
— Серед зілля, як і серед людей, змагання йде, — сказала ворожка. — Дня й ночі, темного і світлого. Але щось у твоїй долі чудне прозирається…
Дівчина глянула у вікно: рами стояли на місці. Тоді вона поцілувала ворожці руку й пішла через залиту сонцем стежку туди, де розливали біле молоко цвіту вишні.
Опинившись на землі, юний чорт став веселий і розбишакуватий. Як тільки запалювалася край неба зоря, вже хотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихом і сколошматити світ. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а коли спадали сутінки, крався до мосту: тут біля води завжди можна було перепинити й полякати подорожнього. Любив він і посидіти у легкому смерку, слухаючи мелодійний дзюркіт води, аж забував часом про замислені пустощі. У легкому димі, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре. Мріялося про далеке й несподіване, але був він ще юний, тож і мріяти не вмів. Тоді знову виникав бешкетливий настрій, і з нетерпінням очікував на подорожнього.
Одного вечора він застав біля себе жабу. Лупила на нього баньки, намагаючись збагнути, що це за проява залізла під міст, а коли зрозуміла, вирішила, що краще сховатися під воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном і вже досягла в леті води, коли якась сила повернула її, і жаба плеснулася на те ж таки місце, де сиділа передоцім. Чорт засміявся — йому те сподобалося. Жаба, проте, занепокоїлася. Вдруге метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе місце. Від цього вона вмерла, бо не витримало такого страху серце, і чортові на хвильку стало її жаль. В цей час через міст загуркотів віз, і він миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу білим хортом і помчав за возом. Дядько, що сидів на передку, побачив білого хорта і вдарив по конях. Це була шалена гонитва: стугоніла земля, іржали коні, кричав дядько, куріла пилюка, кінські копита гупали по дорозі, наче хотіли пробити її наскрізь, — чорт повів воза вбік на забутий путівець, а звідти погнав його через поле. Коні мчали по ріллі, як по дорозі, трощили молодий хліб — навколо котилися зелені хвилі. Коні швидко втомилися і вже брели по коліна в зеленій воді, інколи й по круп, і голосно іржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза і хрестив небо, а воно осипало на нього зелені краплі. Тоді дядько признався богові в усіх гріхах, а коли й це не помогло, забився під передок — коні наче через бурхливе море пливли. Роздимали ніздрі й хапали губами повітря — очі аж з орбіт вилазили…
Чортові дивно стало на цей страх. Він зіскочив з підводи, і та викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений і наляканий, зліз із воза дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Місця йому були незнайомі, і він зачухмарив роздумливо потилицю…
"Чого мене бояться?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67