Установка сантехники, реально дешево
Оксана дивилася на все примруженими очима, й обличчя її при цьому було погідно незворушне.
Жінки пішли гомінкою юрбою в хату, а Хлопець, затягши валізи на веранду, спустився зі сходів у сад. Великі яблука густо утяжували гілки, зеленіли груші й синіли сливи. Вздовж доріжки було щедро насаджено квітів: флокси, жоржини, нічні красуні й троянди. Він пішов тою доріжкою до краю саду, під ногами в нього ніжно порипував пісок.
За садом починався город, що сягав прямовисної скелі, яка переходила в кручу. Хлопець різко повернувся і пішов назад.
Жінки клопоталися на кухні, а він обережно підступав до столу на веранді. Відсунув лозове крісло й сів. Крісло затріщало під ним всіма прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума.
Перед ним лежало море дахів їхньої вулиці, тож він сидів, поклавши руки на стіл, і дивився. Там удалині побачив він розлогий двір п'ятого номера. Біля будинку стояли півколом сараї, один із них відчиняла немолода вже жінка в чоловічому піджаку. Побачив він і горбатого чоловіка, що сидів на порозі, зібгавшись у грудку, і пильно й презирливо оглядав світ. Побіч нього, спершись плечем об одвірок і гарно вигнувши стан, стояла його сестра, а син тої жінки, що відчиняла сарай, плівся по вулиці, запускаючи врядигоди руку до кишені й кидаючи до рота насіння. Прогуркотів моторчик — повз чоловіка з насінням протрюхикав на мопеді один з сусідів — Ювпак. Біля хати на горбі з'явилася висока, суха чоловіча постать, спинилася, розставивши ноги, а біля нього стала, так само розставивши ноги, корова. Ряба Катька сиділа на камені і аж шию витягла, так пильно кудись дивилася, а з машини знімав тільки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав її на плечі і став героєм науково-фантастичного фільму: біля нього з поважною міною крокувало його подобенство — син. Широка, в три обхвати, жінка стояла в дверях, заступаючи весь прочіл, і обдаровувала Йонту золотою усмішкою. Iшла від двору до воріт, грізно похитуючись, Гармашиха, а у ворота в цей час гулькнув її маленький плюгавенький зять. В дворі Старого Пічкура хлопці збивали з дощок плота, сам Старий Пічкур сидів на камені біля хати і спокійно посмоктував цигарку. По вулиці їхав допотопний кабріолет, за кермом сидів круглолиций, схожий на кота, старий, а в глибині ховалася жінка з худим, жовтим обличчям і довгообразий юнак. Юнак висунувся з вікна і задивився на пару: дівчину опідруч із довгоногим курсантом. З воріт дванадцятого номера вийшов швець і зупинився, наче вирішував, куди іти. Його проминув, вертаючись додому з вудочками, бухгалтер, і вони вклонилися вітаючись. Мадам Цукрова вийшла на вулицю, сіла на лаві й задивилася на світ круглими оченятами.
Хлопець сидів, обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару вогненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі й пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку й крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, знепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.
— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішать!
ЧАСТИНА ДРУГА
ГОЛОС ТРАВИ
Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших
ДОРОГА
Наприкінці літа 1618 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду.
Але нещастя сталося, і це таки напевне.
Вранці в маєтку був переполох. Снідали похапцем і без звичної урочистості. В чоловіковій кімнаті жінка знайшла скриньку з родовими документами — досіль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрій, певне, переглядав папери. Їх переглядали загалом рідко: зміст знали, а доводити своє шляхетство й права конечної потреби не було.
Зачинившись у себе в кімнаті, жінка почала міркувати. Чоловік, попри все, останнім часом вів себе дивно. Те, що він не цікавився господарством, її не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на її плечі, і вона давала собі раду.
Жінка зітхнула. Чоловік полюбляв днями просиджувати у своїй бібліотеці й навіть занедбував подружні обов'язки. Господиня вдруге зітхнула: вже вкотре пошкодувала, що дітей їм біг не дав. Друга пристрасть чоловіка — астрономія, радше бесіди з астрономом, котрого він виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію.
Пані звеліла негайно покликати до неї астронома. Низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господині.
— Я хотіла б знати, які розмови вів із вами мій чоловік? — спитала вона.
Астроном стис долонями голівку, його очі напружено заблищали, а вона раптом відчула, що ненавидить цього блазня.
— Та, здається, ні про що особливе, — нарешті мовив він. — Розмовляли про зорі й безмежність… Про книги й про людське існування. Я не можу вкласти це до голови!
— Я також, — сухо відказала жінка.
Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспішали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрімала в сірому світлі, ця сірість уливалась у душі людей, і всі ходили трохи роздратовані. Подія пасувала до пейзажу, пасувала до настроїв астронома й господині: незрозуміле, незагоєне почуття — тривога, що їй годі знайти назву. Негода по-своєму визначала її і оте стовписько на небокраї, де штовхалися, як вівці в отарі, хмари й поспішали сховатись у насурмленій далині. Опріч цього — нічого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сірий, як ці хмари, котився він і котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвітку…
В маєтку Гудищі, як і в кожному домі на ті часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовикові груди стис одчай.
"Я поставлений для того, — тужно думав він, міряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домі не траплялося лиха!"
Крізь віконце лилася блідава, мов нежива, ніч, і домовика потягло на світло зір. Було спокійно й тихо. Виднілася біла дорога, що витікала з маєтку й губилася між ночі.
"Мене зачарувала ця дорога, — думав далі домовик. — А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…"
Днів за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справді завітав господар. Був похмурий і думний — мав забагато у погляді пригноби.
— Щось панові сталося? — Астроном присів на ослінець і протер хустиною зболілі від напруження очі. Пан Юрій сів навпроти.
— Як на мене, в житті взагалі не може чогось статися, — сказав трохи загадково господар. — А знаєте чому?
Дививсь у поставлені проти нього каправі астрономові очиці й усміхнувся раптом.
— Бо в житті немає нічого нового, а відтак і несподіваного. Зло пригоди чи навіть смерть — це щось таке буденне й нецікаве.
Астроном здивувався.
— Що нового там? — відразу ж змінив розмову господар, киваючи в бік неба. — Там уже мусить бути цілковитий спокій!
— Спокою нема ніде! — сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно.
— Стережіться лихих думок, пане, — пожартував астроном. — У серпні згоряє найбільше зір…
Вони дивилися на оголений і поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навіть цвіркуни замовкли в цій пригнобленій темені. Обоє нараз відчули, що їхні серця стискає незрозуміла жорстка туга. Такі хвилини траплялися не раз, вони навіть звикли до них й любили переживати їх разом.
— Земля — це маленька крапка, — повільно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. — Зовсім, зовсім мізерна…
— Можливо, й так, — відгукнувся астроном. — Земля таки справді щось невеличке в цьому великому, — він провів рукою туди, де виднілися зорі. — Ми й не уявляємо цієї величини, бо й чи є вона, коли немає країв? — Астроном сумовито усміхнувся, тоді встав і поставив шматком крейди на темній дошці до записів крапку. Крихти посипалися з-під пальців і запорошили одежу.
— А на цій крапці ми, — сказав пан Юрій, — отой порох, що сиплеться вам з-під руки.
— Але ми є! — сказав астроном. — Маємо наші справи й пристрасті. Так було й так буде.
— Це все марнотна метушня, — пан Юрій зирнув на співрозмовника. — Це все даремна, даремна метушня! Люди стільки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в світі таки немає нічого нового! Через це людина й пропадає у ньому, як комаха чи птах. Через двісті років нікому не буде діла до того, що становили як особи такі-от, як ми. Запишуть війни, які вели можновладці не менші королів, цікавитимуться, чи розводили ми корів і як обробляли землю. Але до наших душ не буде їм діла: вони належать нам і найперше нам…
Сидів, опустивши голову, його думний погляд розгорівся особливим темним вогнем. В цей момент зацвірчали цвіркуни. Повіяло леготом: звіддалік запахло зрілим хлібом та сіном.
— Стережіться лихих думок, пане, — вдруге сказав астроном. — Вони, як бур'ян, у людині проростають, і недовго до того, щоб і душу засмітити…
— Гадаєте? — спитав пан Юрій. — А я от часом думаю, що є рація відійти з життя, і це, може, розумніше, ніж бути його звичайним спостерігачем…
Астроном скинув головою: в словах господаря відчувалося щось зовсім нове. Хотів ще дооформити свою думку, спрямувати її в певніше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був?
Пан Юрій подивився на астронома тим-таки чудним поглядом і усміхнувся. Цього усміху астроном витримати не зміг. Затурбувався, навіть звівся. Господар тихо засміявся.
— Так скочили, пане, — мовив він, — начебто щось має скоїтися!
— Мені здалося, — відказав астроном, — що вже щось скоїлося…
У ніч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур'яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив'яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика.
У селі рипали двері, відьми кралися вздовж тинів, ведучи на повіддях сонних корів. Корови безгучно ступали по пухкій дорозі, і їхні очі були заплющені. Iржали неспокійно коні, пастухи тислися до вогнищ, що боронили їх од ночі та її дітей.
Домовик не боявся пітьми, він взагалі нічого не боявся, бо відтоді, як запала в нього неспокійна думка про дорогу, все в ньому поламалося. "Треба знайти собі подругу", — думав домовик, залягаючи в заростях дерези.
Відьми вели своїх корів, а він пожадно вдивлявсь у їхні обличчя. Були такі почварні, що він аж здригався. Відьми на мить зупинялися, лагідні корови тислися до них теплими боками, і відьми лоскотали їм животи. Тоді знову тягли за налигачі й пливли по білій спокійній дорозі, немов тіні. Довкола літали перелесники, наче лилики, — світлі спалахи, перелесники-влесники!…
Домовик поплівся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименів. Молоко парувало — солодкий хмільний дух забивав домовикові памороки; відчував, що тремтить.
Ліс глухо застогнав, коли відьми ступили під його покрову, домовик почув той стогін — відгукнувся йому на серці. Але не стишив ходи — його вабила незвідана сила. "Це сила дороги, — спогадав він, — єдина сила, перед якою я ниций!"
Астроном прокинувся, відчувши холодний піт. Оточила його зусібіч темрява, у вікно дивилися глибокі, як безвість, зорі, а все покривалося непрозорою прохолодною плівкою, яка непроникне, щільно заслонювала світ. Тільки в золотих прорвах розкришувалося проміння зір; на шиї відчувалося кільце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. "Все це привиддя, — подумав астроном, — непотрібні й даремні привиддя!"
Ніяк не міг позбутися враження події. Не міг подолати сьогоднішню ніч, її широкий холод та безмежність. "Щодня, — думав він, — ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв'язувати найхимернішу з загадок — темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина — денне створіння і для ясності її думок потрібне сонце".
"Я астроном, — думав він, — і призначений читати небо. Але я така ж людина, як і всі, і те, що порушую відвічний закон про денне призначення людини, мститься на мені. Земля захоплює мене у свій полон, як і кожного іншого. Тому безсонні ночі мені так само нестерпучі, як і всім…"
Він довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо. Так тихо, що він почав побоюватися, щоб не трісли йому від перенапруги слухові перетинки…
Господиня [економка ] обережно ввійшла до кімнати пані.
— Пана Юрія вже прибрано й покладено в його мешкальні.
Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла біля вікна в тужній задумі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
Жінки пішли гомінкою юрбою в хату, а Хлопець, затягши валізи на веранду, спустився зі сходів у сад. Великі яблука густо утяжували гілки, зеленіли груші й синіли сливи. Вздовж доріжки було щедро насаджено квітів: флокси, жоржини, нічні красуні й троянди. Він пішов тою доріжкою до краю саду, під ногами в нього ніжно порипував пісок.
За садом починався город, що сягав прямовисної скелі, яка переходила в кручу. Хлопець різко повернувся і пішов назад.
Жінки клопоталися на кухні, а він обережно підступав до столу на веранді. Відсунув лозове крісло й сів. Крісло затріщало під ним всіма прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума.
Перед ним лежало море дахів їхньої вулиці, тож він сидів, поклавши руки на стіл, і дивився. Там удалині побачив він розлогий двір п'ятого номера. Біля будинку стояли півколом сараї, один із них відчиняла немолода вже жінка в чоловічому піджаку. Побачив він і горбатого чоловіка, що сидів на порозі, зібгавшись у грудку, і пильно й презирливо оглядав світ. Побіч нього, спершись плечем об одвірок і гарно вигнувши стан, стояла його сестра, а син тої жінки, що відчиняла сарай, плівся по вулиці, запускаючи врядигоди руку до кишені й кидаючи до рота насіння. Прогуркотів моторчик — повз чоловіка з насінням протрюхикав на мопеді один з сусідів — Ювпак. Біля хати на горбі з'явилася висока, суха чоловіча постать, спинилася, розставивши ноги, а біля нього стала, так само розставивши ноги, корова. Ряба Катька сиділа на камені і аж шию витягла, так пильно кудись дивилася, а з машини знімав тільки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав її на плечі і став героєм науково-фантастичного фільму: біля нього з поважною міною крокувало його подобенство — син. Широка, в три обхвати, жінка стояла в дверях, заступаючи весь прочіл, і обдаровувала Йонту золотою усмішкою. Iшла від двору до воріт, грізно похитуючись, Гармашиха, а у ворота в цей час гулькнув її маленький плюгавенький зять. В дворі Старого Пічкура хлопці збивали з дощок плота, сам Старий Пічкур сидів на камені біля хати і спокійно посмоктував цигарку. По вулиці їхав допотопний кабріолет, за кермом сидів круглолиций, схожий на кота, старий, а в глибині ховалася жінка з худим, жовтим обличчям і довгообразий юнак. Юнак висунувся з вікна і задивився на пару: дівчину опідруч із довгоногим курсантом. З воріт дванадцятого номера вийшов швець і зупинився, наче вирішував, куди іти. Його проминув, вертаючись додому з вудочками, бухгалтер, і вони вклонилися вітаючись. Мадам Цукрова вийшла на вулицю, сіла на лаві й задивилася на світ круглими оченятами.
Хлопець сидів, обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару вогненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі й пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку й крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, знепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.
— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішать!
ЧАСТИНА ДРУГА
ГОЛОС ТРАВИ
Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших
ДОРОГА
Наприкінці літа 1618 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду.
Але нещастя сталося, і це таки напевне.
Вранці в маєтку був переполох. Снідали похапцем і без звичної урочистості. В чоловіковій кімнаті жінка знайшла скриньку з родовими документами — досіль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрій, певне, переглядав папери. Їх переглядали загалом рідко: зміст знали, а доводити своє шляхетство й права конечної потреби не було.
Зачинившись у себе в кімнаті, жінка почала міркувати. Чоловік, попри все, останнім часом вів себе дивно. Те, що він не цікавився господарством, її не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на її плечі, і вона давала собі раду.
Жінка зітхнула. Чоловік полюбляв днями просиджувати у своїй бібліотеці й навіть занедбував подружні обов'язки. Господиня вдруге зітхнула: вже вкотре пошкодувала, що дітей їм біг не дав. Друга пристрасть чоловіка — астрономія, радше бесіди з астрономом, котрого він виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію.
Пані звеліла негайно покликати до неї астронома. Низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господині.
— Я хотіла б знати, які розмови вів із вами мій чоловік? — спитала вона.
Астроном стис долонями голівку, його очі напружено заблищали, а вона раптом відчула, що ненавидить цього блазня.
— Та, здається, ні про що особливе, — нарешті мовив він. — Розмовляли про зорі й безмежність… Про книги й про людське існування. Я не можу вкласти це до голови!
— Я також, — сухо відказала жінка.
Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспішали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрімала в сірому світлі, ця сірість уливалась у душі людей, і всі ходили трохи роздратовані. Подія пасувала до пейзажу, пасувала до настроїв астронома й господині: незрозуміле, незагоєне почуття — тривога, що їй годі знайти назву. Негода по-своєму визначала її і оте стовписько на небокраї, де штовхалися, як вівці в отарі, хмари й поспішали сховатись у насурмленій далині. Опріч цього — нічого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сірий, як ці хмари, котився він і котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвітку…
В маєтку Гудищі, як і в кожному домі на ті часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовикові груди стис одчай.
"Я поставлений для того, — тужно думав він, міряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домі не траплялося лиха!"
Крізь віконце лилася блідава, мов нежива, ніч, і домовика потягло на світло зір. Було спокійно й тихо. Виднілася біла дорога, що витікала з маєтку й губилася між ночі.
"Мене зачарувала ця дорога, — думав далі домовик. — А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…"
Днів за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справді завітав господар. Був похмурий і думний — мав забагато у погляді пригноби.
— Щось панові сталося? — Астроном присів на ослінець і протер хустиною зболілі від напруження очі. Пан Юрій сів навпроти.
— Як на мене, в житті взагалі не може чогось статися, — сказав трохи загадково господар. — А знаєте чому?
Дививсь у поставлені проти нього каправі астрономові очиці й усміхнувся раптом.
— Бо в житті немає нічого нового, а відтак і несподіваного. Зло пригоди чи навіть смерть — це щось таке буденне й нецікаве.
Астроном здивувався.
— Що нового там? — відразу ж змінив розмову господар, киваючи в бік неба. — Там уже мусить бути цілковитий спокій!
— Спокою нема ніде! — сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно.
— Стережіться лихих думок, пане, — пожартував астроном. — У серпні згоряє найбільше зір…
Вони дивилися на оголений і поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навіть цвіркуни замовкли в цій пригнобленій темені. Обоє нараз відчули, що їхні серця стискає незрозуміла жорстка туга. Такі хвилини траплялися не раз, вони навіть звикли до них й любили переживати їх разом.
— Земля — це маленька крапка, — повільно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. — Зовсім, зовсім мізерна…
— Можливо, й так, — відгукнувся астроном. — Земля таки справді щось невеличке в цьому великому, — він провів рукою туди, де виднілися зорі. — Ми й не уявляємо цієї величини, бо й чи є вона, коли немає країв? — Астроном сумовито усміхнувся, тоді встав і поставив шматком крейди на темній дошці до записів крапку. Крихти посипалися з-під пальців і запорошили одежу.
— А на цій крапці ми, — сказав пан Юрій, — отой порох, що сиплеться вам з-під руки.
— Але ми є! — сказав астроном. — Маємо наші справи й пристрасті. Так було й так буде.
— Це все марнотна метушня, — пан Юрій зирнув на співрозмовника. — Це все даремна, даремна метушня! Люди стільки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в світі таки немає нічого нового! Через це людина й пропадає у ньому, як комаха чи птах. Через двісті років нікому не буде діла до того, що становили як особи такі-от, як ми. Запишуть війни, які вели можновладці не менші королів, цікавитимуться, чи розводили ми корів і як обробляли землю. Але до наших душ не буде їм діла: вони належать нам і найперше нам…
Сидів, опустивши голову, його думний погляд розгорівся особливим темним вогнем. В цей момент зацвірчали цвіркуни. Повіяло леготом: звіддалік запахло зрілим хлібом та сіном.
— Стережіться лихих думок, пане, — вдруге сказав астроном. — Вони, як бур'ян, у людині проростають, і недовго до того, щоб і душу засмітити…
— Гадаєте? — спитав пан Юрій. — А я от часом думаю, що є рація відійти з життя, і це, може, розумніше, ніж бути його звичайним спостерігачем…
Астроном скинув головою: в словах господаря відчувалося щось зовсім нове. Хотів ще дооформити свою думку, спрямувати її в певніше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був?
Пан Юрій подивився на астронома тим-таки чудним поглядом і усміхнувся. Цього усміху астроном витримати не зміг. Затурбувався, навіть звівся. Господар тихо засміявся.
— Так скочили, пане, — мовив він, — начебто щось має скоїтися!
— Мені здалося, — відказав астроном, — що вже щось скоїлося…
У ніч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур'яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив'яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика.
У селі рипали двері, відьми кралися вздовж тинів, ведучи на повіддях сонних корів. Корови безгучно ступали по пухкій дорозі, і їхні очі були заплющені. Iржали неспокійно коні, пастухи тислися до вогнищ, що боронили їх од ночі та її дітей.
Домовик не боявся пітьми, він взагалі нічого не боявся, бо відтоді, як запала в нього неспокійна думка про дорогу, все в ньому поламалося. "Треба знайти собі подругу", — думав домовик, залягаючи в заростях дерези.
Відьми вели своїх корів, а він пожадно вдивлявсь у їхні обличчя. Були такі почварні, що він аж здригався. Відьми на мить зупинялися, лагідні корови тислися до них теплими боками, і відьми лоскотали їм животи. Тоді знову тягли за налигачі й пливли по білій спокійній дорозі, немов тіні. Довкола літали перелесники, наче лилики, — світлі спалахи, перелесники-влесники!…
Домовик поплівся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименів. Молоко парувало — солодкий хмільний дух забивав домовикові памороки; відчував, що тремтить.
Ліс глухо застогнав, коли відьми ступили під його покрову, домовик почув той стогін — відгукнувся йому на серці. Але не стишив ходи — його вабила незвідана сила. "Це сила дороги, — спогадав він, — єдина сила, перед якою я ниций!"
Астроном прокинувся, відчувши холодний піт. Оточила його зусібіч темрява, у вікно дивилися глибокі, як безвість, зорі, а все покривалося непрозорою прохолодною плівкою, яка непроникне, щільно заслонювала світ. Тільки в золотих прорвах розкришувалося проміння зір; на шиї відчувалося кільце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. "Все це привиддя, — подумав астроном, — непотрібні й даремні привиддя!"
Ніяк не міг позбутися враження події. Не міг подолати сьогоднішню ніч, її широкий холод та безмежність. "Щодня, — думав він, — ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв'язувати найхимернішу з загадок — темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина — денне створіння і для ясності її думок потрібне сонце".
"Я астроном, — думав він, — і призначений читати небо. Але я така ж людина, як і всі, і те, що порушую відвічний закон про денне призначення людини, мститься на мені. Земля захоплює мене у свій полон, як і кожного іншого. Тому безсонні ночі мені так само нестерпучі, як і всім…"
Він довго лежав, напружено вдивляючись у морок. Але довкола було тихо. Так тихо, що він почав побоюватися, щоб не трісли йому від перенапруги слухові перетинки…
Господиня [економка ] обережно ввійшла до кімнати пані.
— Пана Юрія вже прибрано й покладено в його мешкальні.
Махнула рукою, а коли господиня вийшла, застигла біля вікна в тужній задумі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67