Так, Омелян Пріцак, професор Гарвардського уні-
верситету, член Нобелівського комітету, очолює Інсти-
тут сходознавства ім. А. Кримського в м. Києві. Тарас
Гунчак, доктор філології, відомий історик,— редактор
журналу «Сучасність», який нині виходить у Києві.
Джордж Грабович, професор Гарвардського університе-
ту,— автор праці «Поет як міфотворець» з нетрадицій-
ним баченням Т. Шевченка. Осип Зінкевич, громадянин
США,— директор українського незалежного видавницт-
ва «Смолоскип», в якому вийшла друком «Невольнича
муза» І. Калинця, книга публіцистики Є. Сверсткжа,
збірка творів І. Багряного «Під знаком скорпіона»»
Тетяна та Омелян Антоновичі, визнані авторитети в ук-
раїнській громаді США,— фундатори недержавної пре-
мії за праці, що розкривають історію та культуру на-
роду. Фундація Антоновичів існує вже 10 літ. Перший
її лауреат — Василь Стус. Серед зарубіжних лауреатів
премії — відомі у нас письменники В. Барка, Е. Анді-
євська, Н. Лівицька-Холодна, літературознавці Ю. Ше-
вельов, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, історик О, Субтель-
ний, економіст Б. Гаврилишин. Високої честі удостоїли-
ся й діячі материкової України — Л. Костенко, В. Шев-
чук, «1. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд, М. Брайчевський.
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО КАНАДИ».
Масове переселення українців до Канади почалося
наприкінці XIX ст. Канада виправдала сподівання укра-
їнських емігрантів. Першими українськими емігрантами
в Канаді стали Іван Пилипів та Василь Єленяк, меш-
канці села Небилів на Галичині, які 7 вересня 1891 р.
прибули на нове місце проживання. Згодом, повернув-
шись до Галичини, Іван Пилипів переконав ще 6 сімей
переселитися. А в 1892 році вони заснували перше ук-
раїнське поселення в місцевості Една-Стар (провінція
Альберта).-
Земля прерій дуже родюча, води було вдосталь, ве-
ликі запаси деревини і клімат майже такий, як в Ук-
раїні.
Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд про-
давав землю за символічну ціну— Ю доларів за 160 ак-
рів. Українцям дозволяли селитися компактно, поряд зі
своїми співвітчизниками. Політичний устрій Канади то-
го часу був стабільним і демократичним.
Українські іммігранти освоїли мільйони акрів зем-
лі, утвердилися в новому середовищі, і канадці були
змушені визнати їх як громадян.
Історично українська етнічна група нині одна з най-
більших етнічних меншостей Канади—І млн. чол. (4%
населення). Основні місця проживання — провінції
Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек,
Британська Колумбія.
Першими інституціями українців на канадській зем-
лі були церкви. Потім виникли братства. Нині більшість
українських політичних, Іромадських і культурних
організацій, церков об'єднані в національну координацій-
ну раду — Конгрес українців в Канаді. В Оттаві працює
Українське інформаційне бюро, що предсіашіяє інтере-
си української громади перед парламентом і урядом.
В Канаді також знаходяться виконавчі комітети Сві-
тового конгресу вільних українців, що об'єднує багато
українських осередків Заходу.
Важливим осередком культурного розвитку є різно-
манітні фундації. Найбільша з них — Українська фун-
дація ім. Т. Шевченка (заснована в Вінніпезі 1936 р.),
яка фінансує культурні заходи.
Українці в Канаді зберегли і розвинули мову, звичаї,
народну хореографію, музичне, образотворче, прикладне
мистецтво, літературу, геатр. Найпопулярнішими з'усіх
видів мистецтва є народні танці. Ними захоплюються
майже 10 тис. чол., об'єднаних в 150 танцювальних груп.
В Канаді налічується 150 діючих українських хорів,
існує великий ринок для українських художників (най-
більший у Торонто). Велика кількість українців працює
у професійному канадському кіно, телебаченні. В 70-х
роках в деяких містах Канади було розпочато показ
телепрограм для української громади, а в Торонто від-
буваються регулярні передачі українською мовою. У
багатьох українських громадах Канади можна почути
регулярні радіопередачі українською мовою.
Після другої світової війни у зв'язку із напливом
повоєнної еміграції в Канаді впроваджено розвиток
університетських програмних курсів з українських сту-
дій. Головні центри українських студій розташовані в
-Оттаві, Торонто, Вінніпезі, Саскатуні, Едмонтоні (в 12
канадських університетах).
Українську мову, літераіуру, культуру вивчають у
широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою
-«рідні школи». Це суботні або вечірні школи, що утри-
муються українськими церквами, громадами і розрахо-
вані на учнів початкових класів. Для учнів середньої
школи працюють «курси українознавства».
Найпоширеніші україномовні видання: «Український
голос», «Новий шлях», «Гомін України», «Життя і сло-
во», «Українські вісті».
(Інсценування уривка із новели Василя Стефаника
-«Камінній хрест»).
(Учні виконують емігрантську пісню «(Г)ой росте
спориш»):
(Г)ой росте спориш, гой росте спориш,
Стелиться дорогою,
Бувай здорова, родинко моя,
Бо я вже на дорозі,
68
Ой росте спориш, ой росте спориш.
Простерся та й на груду,
Бувай здорова, родинко моя.
Не раз я у те буду.
Учень: «УЛАС САМЧУК».
«Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на
письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем
українського простору в добі, яку сам бачу, чую, пере-
живаю... Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи
не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в
часі і просторі»,— писав Улас Самчук (22, с. 499).
Він і став таким літописцем свого українського на-
роду, такої тяжкої і трагічної його доби.
Відомий літературознавець з діаспори Григорій Кос-
ткж зазначав: «Через недолю свого народу і своєї бать-
ківщини він ще юнаком опинився поза межами рідного
краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він
духовно перебував з нею у повсякчасному нерозривному
зв'язку. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше
відчував, бачив і переживав долю і воління рідного на-
роду і рідного краю. Ідея батьківщини і рідного народу
виповнювала вщерть його духовне єство, зміцнювала і
утверджувала в чужому світі його письменницький та-
лант» (22, с. 499).
Про роль і місце Уласа Самчука в історії української
літератури Степан Пінчук сказав: «Серед майстрів ук-
раїнської прози XX ст. постать Уласа Самчука чи не
найяскравіша і найсамобутніша. ...В тій галузі, яка для
нього стала справою всього життя — в живописанні ху-
дожнім словом сучасної йому української національної
історії — Самчук досягнув щонайбільших вершин» (35,
с.325).
У статті «Три роки літературного життя на емігра-
ції» *(1945—1947) Володимир Державин констатував:
«Улас Самчук, загальновизнаний корифей нашої белет-
ристичної прози 30-х років, упевнено прямує до своєї
мети — поновити велику (обсягом і задумом) повістяр-
ську прозу, перенісши її з етнографічно-побутового
або ж соціально-побутового плану на площину соборно-
національйрї та універсально-етичної проблематики»
(14, с. 580).
Улас Олексійович Самчук народився 20 лютого
1905 року в с. Дермань теперішньої Рівненської обл., в
селянській родині. У книзі «Споминів і вражень»
письменник так говорить про отчий край: «Постають в
уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх корін-
ня, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння,
і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут
побачив світ і пізнав його. Це та точка плянети, що да-
ла мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого
батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став час-
тиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому
ця трчка плянети для мене така дорога» (38, с. 523).
Початкову освіту здобув у сільській школі, потім
навчався у Кременецькій гімназії, де і виявилися його
літературні уподобання. Покликаний до війська в поль-
ській армії, У. Самчук 1927 року дезертирував і неле-
гально перейшов через кордон до Німеччини. Вступив
до Бреславського (нині Вроцлавського) університету,
невдовзі переїхав до Чехословаччини і завершив нав-
чання в Українському вільному університеті (Прага,
1929—1931). Разом із Є. Маланюком був активним
автором «Літературно-наукового вісника» (Львів). З
початком другої світової війни У. Самчук з'явився в
окупованому Львові, став редактором газети «Волинь»
(Рівне). Письменник побував на Східній Україні, з
жадібністю вивчав дивний для нього світ. У повоєнні
роки став ініціатором створення нової літературної ор-
ганізації українських емігрантських письменників —
Мистецького Українського Руху (МУР) і першим його
головбю. 1947 року емігрував до Канади, а 9 липня
1987 р. помер, похований поблизу Торонто.
У. Самчук друкуватися почав рано. Перше оповідан-
ня «На старих стежках» опублікував 1926 року у вар-
шавському журналі «Наша бесіда». На початку 30-х
років вийшла друком «Волинь» — «тетралогія, роман-
епопея», «найвизначніше творче досягнення У. Самчука,
унікальний твір в українській літературі» (С. Пінчук —
35, с. 326). У центрі — художнє дослідження життя го-
ловного персонажа Володьки Довбенка — дитини, під-
літка, юнака, який крок за кроком пізнає навколишній
світ, прилучається до сільськогосподарської праці під
мудрим керівництвом хазяїна-батька; дядько навчає
його життєвої філософії, школа вводить у таємничий
безмежний світ знань, які породжують у хлопця жагу
творчості. Війна і революція, австрійці, поляки, гали-
чани, потім більшовики, козацтво УНР. Все це прохо-
дить перед нами не лише як етапи становлення особис-
тості Володьки, а й художня панорама історії. За сло-
70
вами дослідників творчості У. Самчука, «Волинь» — це
історія життя, зростання свідомости й початки культур-
но-суспільні діяльности Володьки, це збірний образ
української молодої людини кінця 20-х і початку дО-х
років. ...утверджується в нашій літературі й свідомості
як загальноукраїнський тип» (Г. Костюк, 22, с. 500).
«монументальні постаті, які вирізьбив У. Самчук у цьо-
му романі,— це народні характери, стійкі, оригінальні
особистості, не знані до того в нашому письменстві»
(С. Пінчук —35, с. 326—327).
«Роман-спалах «Марія» — найсенсаційніший із усіх
творів У. Самчука» (С. Пінчук, 25, с. 328), написаний
1933 року. Це перший твір української літератури про
голодомор в Україні, голодомор, спрямований проти
української нації, про страшний геноцид українства.
У 30-і роки письменник видав нові романи: «Гори
говорять» (про боротьбу закарпатських гуцулів за своє
соціальне та національне визволення), «Кулак» (полі-
тичне загострений роман про українське село).
Біля 40 років присвятив У. Самчук праці над най-
об'ємнішим та найпанорамнішим твором — трилогією
«Ост». «Морозів хутір» (1948) — І том, в якому змальо-
вані події 1918—1919 рр. в Україні; «Темнота»
(1957 р.)—другий роман епопеї про долю України в
Радянському Союзі; «Втеча від себе» (1982 р.) —третя
частина трилогії «Ост» про життя мільйонів українців,
котрих війна розсіяла по всьому світу, про трагедію на-
сильницької репатріації українських юнаків та дівчат
у середині 40-х років.
Етапним для У. Самчука став роман «Чого не гоїть
вогонь» (1959)—про розп'яття України між двома хи-
жаками, про трагедію людей в окупаційному режимі,
про стихійний зріст українського руху опору (УПА).
«На твердій землі» (1967 р.) — роман про життя
українців в Канаді. У. Самчук — автор трьох книжок
спогадів: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні»,
«На коні вороному».
У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандиту-
вання Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман
«Волинь» (як і В. Винниченка за «Сонячну машину»).
Але, на жаль, їхніх імен нема серед лауреатів — через
відсутність реклами, перекладів, невміння показати
світові досягнення українських митців. Парадоксально,
але навіть материкова Україна приходить до своїх
письменників лише нині.
71
Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО США».
Перші українці потрапили до США ще задовго до
масової імміграції кінця XIX —початку XX ст. їхні
імена зустрічаються серед засновників колонії Джеймс-
таун у Вірджінії, серед учасників американської рево-
люції та громадянської війни. Але традиційно першим
переселенцем був Агапій Гончаренко — православний
священик з Київської губернії, знайомий Тараса Шев-
ченка. Він редагував перший американський часопис,
що містив відомості про Україну, її жителів — «Вісник
Аляски». Згодом Гончаренко став відомий у Каліфорнії,
де на початку XX ст. намагався створити українську
колонію. Друга відома особа — Микола Судзіловський-
Рассел, киянин, лікар за фахом, що оселився в Калі-
форнії у 1880 рр. Згодом переїхав на Гаваї, де очолив
місцевий сенат.
Масові переселенці кінця XIX — поч. XX ст.— селя-
ни-трударі з малорозвинених західноукраїнських зе-
мель — Закарпаття та Лемківщини. Ходили чутки, що
за океаном існує багата земля, де можна заробити в
10—20 р. більше, ніж звичайно. А в 1877 р. трапилась
.нагода перевірити ці чутки. Страйкували шахтарі Пен-
сільванії. Пенсільванська вугільна компанія вирішила
використати як штрейкбрехерів дешеву, робочу силу з
найбідніших районів Австро-Угорської імперії. Так лем-
ківці «й закарпатці потрапили до США, заробили великі
гроші. Після цього виїзд до Америки набув масового
характеру. Спочатку новоприбулі працювали на шахтах
і заводах Пенсільванії, і згодом цей регіон став осе-
редком перших українських емігрантів. Пізніше укра-
їнці почали освоювати американські прерії.
Нині в США проживає 1 млн. 200 тис. українців, за
чисельністю це 21 місце серед усіх етнічних груп. Го-
ловні регіони проживання —- штати Нью-Йорк, Пенсіль-
ванія, Нью-Джерсі, Огайо, Іллінойс, Мічіган, Каліфор-
нія, Техас.
За американською статистикою, на поч. XX ст. укра-
їнці були представниками в основному трьох соціаль-
них груп: селяни — 44%, робітники — 37%, наймані ро-
бітники— решта. За даними перепису 1990 р., характер
зайнятості різко змінився. Більшість українців стали
міськими жителями і працюють переважно в легкій про-
мисловості і сфері обслуговування.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28