Українські фермер-
ські поселення залишилися здебільшого у таких шта-
тах, як Вірджінія і Техас.
72
і
Близько 50 тис. нащадків — спеціалісти з вищою
освітою, ряд Із них займають високі посчи в урядових
установах, збройних силах США. За матеріальним ста-
новищем громадяни українського походження мають
середньостатистичний рівень.
Перші українські цілоденні школи з'явилися в 20 рр.
при українських католицьких церквах, які незабаром
увійшли до американської освітньої системи. Близько
половини українців до 25-річного віку проходить курс
навчання в університетах і коледжах. У ряді універси-
тетських центрів (Гарвардський, Іллінойський, Нью-
Йоркський, Каліфорнійський, Колумбійський та_ін.) є
можливість одержати диплом фахівця з української
мови. Україністику (мова, література, географія, істо-
рія, соціологія та ін.) викладають у 28 університетах та
коледжах США. Тільки Гарвардський університет прий-
має на літні курси українознавства щороку до 100 сту-
дентів. Близько 4 тис. українців нині є викладачами у
коледжах, університетах країни.
Перші науковці з України почали прибувати до
США після першої світової війни. Серед них були спе-
ціаліст у галузі ядерного синтезу Юрій Кістяківський,
історики Юрій Вернадський, Василь Галич, економіст
Володимир Тимошенко, біолог Ніколас Гайдак, матема-
тик Володимир Петришин, історик і тюрколог, мовозна-
вець Юрій Шевельов-Шерех та ін.
У США діють Український соціологічний інститут,
досліджує українські поселення у всьому світі, Україн-
ська академія мистецтв і наук, інститути української мо-
ви і літератури. Українська наукова фундація, Україн-
ське історичне товариство, Український бібліографічно-
довідковий центр, Український документаційний центр,
Український публіцистично-науковий інститут.
Серед американських славістів і політологів україн-
ського походження найбільш відомі Ярослав Білинський
(університет штату Делавер). Василь Дмитришин
(Портлендський університет), Джордж Грабович, Ігор
Шевченко (Гарвардський університет), Тарас Гунчак
(Ратгерський університет), Едвард Косинець (Нью-
Йоркська публічна бібліотека), Джон Решетар (Ва-
шингтонсьйий університет) тощо.
Перші емігранти з України перетинали континент з
Шевченковим «Кобзарем» як найдорожчою святинею,
сумною піснею-тугою за полишеним рідним краєм.
Дбаючи про рідну культуру, мистецтво, українська ет-
73
нічна група зберігає національну ідентичність у багато-
національному середовищі США.
Наприкінці 1922 р. на американський континент
прибув Український національний хор під керівництвом
О. Кошиця, який у повному складі виїхав з України
після першої світової війни у зарубіжне турне. А в
1923 р. О. Кошиць і більша частина хору вирішила за-
лишитися у США. Цей колектив став своєрідним ката-
лізатором у пожвавленні діяльності українських мис-
тецьких колективів у США. Нині одним з найсильніших
хорових колективів є капела бандуристів ім. Т. Шев-
ченка у Детройті.
Всесвітнє визнання здобув український художник
Олександр Архипенко, який прибув до США 1923 року.
Тут створив понад 750 композицій. Серед них — скульп-
тури Володимира Великого, Тараса Шевченка, Івана
Франка, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевсь-
кого. Відомий скульптор Сергій Литвиненко створив
пам'ятник І. Франкові в м. Глей-Спей (штат Нью-Йорк)
і надгробка Каменяреві на могилі І. Франка у Львові.
За проектом скульптора Михайла Черашньовського,
різьбленням Антона Павлося у 1981 р. встановлено
пам'ятник Т, Шевченку в Елмайра-Гайтс (штат Нью-
Йорк). 1964 року Лео Мол-Молодожанин спор'удив мо-
нумент Кобзареві у Вашингтоні. Американські українці
називають цей пам'ятник своєю статуєю Свободи.
Учень: «ЄВГЕН МАЛАНЮК».
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк
Євген Маланюк
Відомий дослідник творчості Є. Маланюка чеський
вчений Микола Неврлий писав: «Олександр Олесь і
Євген Маланюк — виразні представники своїх поко-
лінь, два найвизначніші поети української діаспори...
Є. Маланюк —поет національного болю, гніву й бо-
ротьби. Потугою свого таланту він рівний таким величи-
нам, як Тичина, Рильський, Бажан, Сосюра» (ЗО, с. 6,
9). За словами Г. Костюка, Є. Маланюк «загальновиз-
74
І
наний «олімпієць» на поетичному Парнасі, ствердив і
закріпив те значуще й оригінальне своє, що він вніс у
нашу літературу» (21, с. 419). В. Державин назвав
Є. Маланюка «безпосередньо найрепрезентативнішим
поетом попередньої духової доби «між двох воєн», на-
півсимволістом і напівромантиком» (26, с. 418). «Дон-
цов радо бачив у ньому націоналістичного волюнтарис-
та, поета — політичного борця, «трагічного оптиміста»,
нещадного критика одвічної хахлацької «шалости». Те
саме бачили в поетові і неприхильні йому сучасники,
тільки ставили коло тих якостей свій знак «мінус» (23,
с. 149). Зате Радянська Україна затято мовчала, вики-
нула ім'я одного із найбільших поетів світу за лаштунки
історії, а якщо й згадувала, то із низкою горезвісних
епітетів. .У 90-х роках відкрилася завіса мовчання в
Україні.
Є. Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Ново-
Архангельську на Херсонщині. За спогадами письменни-
ка, «матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво.
Батькові — життьову свою невдачу... З батька мого був
«інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам,
залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого
роду, ні своєї раси» (29, с. 148). Закінчив реальну шко-
лу в Єлисаветграді, потім навчався в Петербурзькому
політехнічному інституті. У часи першої світової війни
мобілізований, закінчив Київську військову школу. З
відновленням Української держави в 1917 р. старшина
армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміграцію, прожи-
ваючи спочатку в таборі для інтернованих українських
частин в Каліші, далі в Чехії та Словаччині, де закін-
чив Подєбрадську академію (1923), потім працював ін-
женером у Польщі. Під кінець другої світової війни
оселився в Німеччині, потім у США, де і помер 16 лю-
того 1968 року.
Творча спадщина Є. Маланюка така:
1. Стилет і стилос, Подєбради, 1925; 2. Гербарій,
Гамбург, 1926; 3. Земля і залізо, Париж, 1930; 4. Зем-
на Мадонна, Львів, 1934; 5. Перстень Полікрата, Львів,
1939; 6. Вибрані поезії, Львів — Краків, 1943; 7. Влада,
Філадельфія, 1951; 8. П'ята симфонія, 1954; 9. Поезії в
одному тойИ, Нью-Йорк, 1954; 10. Остання весна, Нью-
Йорк, 1954; II. Серпень, Нью-Йорк, 1959; 12. Перстень
і посох, Мюнхен, 1972; 13. Земна Мадонна, Братислава,
1991; 14. Поезії, Львів, 1992; 15. Поезії, Київ, 1992.
Есе та літературно-критичні праці:
75
1. Нариси з історії нашої культури, 1954; 2. До
проблеми большевизму, 1956; 3. Малоросійство, 1959;
4. Книга спостережень І, 1962; II, 1966.
Поезія Є. Маланюка народжувалася в середовищі
української політичної еміграції, для якого поразка
УНР та встановлення радянської влади в Україні стало
національною трагедією. Поневіряючись все життя «на
пісках емігрантських сахар», Є. Маланюк зберіг у сво-
єму серці образ рідної України, заради неї жив і пра-
цював у світах. Патріотизм Маланюкової творчості не
декларативний. В епіцентрі його поезії є завжди і всю-
ди його рідна Україна. Вона йому ввижається вічно
ясною країною антики:
О моя степова Елладо,
Ти й тепер антична ясна!
Але часто в хвилини болю й розпуки поет сам себе
запитує:
А, може, й не Еллада Степова,
Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
Свій гнів і прокляття рідній країні він концентрує в
образах «Чорної Еллади», «Антимарії», «звабливої
зрадниці Кармен», «покритки Катерини», «повії ханів і
царів»:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа,
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —•
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям.
Так немилосердно картати Україну міг лиш той, що
був готовий за неї віддати своє життя. Той, для якого
вона «у кров і мускули вросла». Воістину небувале й
нетрадиційне для нас розуміння патріотизму!» — писав
М. Неврлий (ЗО, с. 17).
76
У «Псальмах степу» поет спокутується перед Украї-
ною:
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг.
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова/
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Постійно у реальному житті, в снах Є. Маланюка
з'являються «херсонські прерії — мов Січ», «все снять-
ся матернії руки, стара солома рідних стріх», «і сниться
степ твій, сняться луки і на узгір'ях — вітряки», «синя
Синюха і верби над плесом», «вольний вітер Херсонщи-
ни», «сниться гомін дубів прадідівських та річка, бідна
хата та тепла долоня сестри». Глибоке почуття любові
до України надає пекучої сили Маланюковій поезії.
За словами І. Дзюби, «Маланюкова поетика поєд-
нала в собі елементи романтизму, бароко і неокласики.
Він свідомо протистояв сентиментальності й мелодрама-
тизмові, культивував строгий стиль і лапідарний, дис-
ципліну вислову; він не потопав у емоціях, а формував
їх напругою думки; з цієї ж напруги думки народжу-
валася і його чітка разюча метафорика, і сугестивна
ритмомелодика, і енергія пластичного малюнка. Поезія
Маланюка — одне з високих явищ української літера-
тури, її видатне досягнення і з погляду стильового роз-
вою» (15, с. 135). У Є. Маланюка нема поділу на лі-
рику громадянську, інтимну, пейзажну, філософську.
Всі думки, настрої, почуття ліричного героя спрямовані
до України. Програму свого життя і творчості визначив
Маланюк вже назвою своєї першої поетичної збірки —
«Стилет і стилос» (стилет — зброя в руках воїна, сти-
лос — перо літописця). І в останній збірці поета крізь
призму філософічної мудрості, серпневої дозрілості
{збірка «Серпень») патріотична тема в ліриці Маланю-
ка звучить спокійніше і повніше:
Теїді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій —
— це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
77
В залежності від нагод і годин,—
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
І бачити вічність — блакить бездонну,
І тільки вічністю міряти час.
Не благати, не переконувати
Ні їх, ні нас.
У рецензії «Плід дозрілости — «Серпень», остання
книжка поета» Ю. Лавріненко констатував: «її написа-
ла вільна людина, над якою не тяжить залізна рука
партії, диктатури й цензури. Рильський і Сосюра до са-
мої смерти почували на собі ту тяжку залізну руку і не
могли в свої зрілі роки дати свій повносилий врожайний
серпень» (24, с. 156).
Поезія Євгена Маланюка е пристрасним свідченням
про драматизм історичної долі України, доносить до нас
біль і тугу вигнанців з рідного краю на чужину, що
стала їм другою батьківщиною, силу любові і ненависті.
Ми повертаємо собі ще одне ім'я справжнього сина
України. І як пророчо звучать слова самого Поета:
Ми повертаємося знов
До грунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
Останні слова Поета звернені до отчої землі:
Ти виникаєш і зникаєш
В жагучих чорториях сна,
Моя понтійська Навсікає,
Нетлінним сяєвом ясна.
І виникатимеш довіку,
Рокам і добам навпаки,
Усупереч страшному віку —
Крізь всі епохи і віки
(«Ностальгія»)
Читець: Іван
Бразилії!»
Франк о. Із циклу «До
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стани,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
78
То не питай: Сей поїзд — звідки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се — емігранти.
Коли побачиш — на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се — емігранти.
«Учень: «ІММІГРАЦІЯ ДО ПІВДЕННОЇ АМЕРИ-
КИ»
Перші українці ступили на південноамериканський
континент в кінці XIX ст. Найстаріша етнічна група
українців проживає в Бразилії. У 1989 р. тут відзнача-
лося 100-річчя проголошення республіки, а перші укра-
їнські емігранти з'явилися ще до державного оформлен-
ня Бразилії — 1872 року. Сім'я Миколи Морозовича із
Золочівського району Галичини була піонером. Масове
переселення — з 1895 року, відоме під назвою «бразиль-
ської лихоманки». Більше 15 тис. зубожілих селян, які
не мали уявлення, де знаходиться Бразилія, поїхали до
цієї країни. Але замість сподіваного чорнозему отрима-
ли нерозчищені ділянки лісу у штаті Парана, біля
м. Прудентополіса. Нетипові кліматичні умови, невідо-
мі хвороби, ворожість індійців призвели до того, що
частина українців загинула, частина повернулася додо-
му, а інші згодом подалися до Північної Америки. У
міжвоєнний період до Бразилії ще прибули тисяч 9 ук-
раїнців, переважно з Волині.
Нині чисельність українців становить 150 тис., 80%
з них проживає у штаті Парана, в районі, відомому як
«Бразильська Україна». Місто Прудентополіс — осере-
док українського життя. Найвпливовіша українська
інституція — Українська католицька церква. 20% ни-
нішніх українців, здобувши спеціальну освіту, стають
бізнесменами, викладачами, службовцями в приватних
установах, в муніципальних і державних органах. Реш-
та ж працюють в сільському господарстві. Жителі сіль-
ської місцевості найкраще зберегли мову предків, куль-
туру і побут.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28